“Настануть часи, коли я вже більше не буду непритомніти від згадки про смерть… мені важко про це говорити після того, як загинув мій тато. Не на війні. І після того, як загинув мій брат – на війні… Учора…”
***
(перший, січневий)
Хто я? Де вчуся? І чому вирішила написати вам, незнайомій мені людині?.. Ну, тому, що Ви мені сьогодні дуже сподобалися мені на сцені. Ви не були такою романтичною, як нам розповідала вчителька про героїв літератури. Вірніше, героїнь. Та які вони героїні!?.. І що це за звичка персонажів творів називати героями. Герої – це ті, які померли. Ну, якщо пафосно (а я вичитала це слово у тлумачному словнику перед тим, як його записати) – герої віддають своє життя за свою Батьківщину. Але я не знаю жодного з персонажів зі своїх улюблених повістей, які так вчинили би. Я знаю, що це вигадані дівчата і хлопці. Звідки я це знаю, запитаєте?.. У мене мама письменниця, і я сама бачу, як вона зі мною вигадує історії. Я часто до цих історій сама придумую персонажів, даю їм імена і всяке таке, що було б цікаво для дітей мого віку. І зовсім вони, ці мої вигадані діти, ніякі не герої. Вони не вмирають. Бо я боюся смерті і не люблю, коли про неї розповідають. Ось і сьогодні Оксана Степанівна, наша вчителька, розповідала нам про смерть і про героїв. І це були зовсім юні хлопці, які щойно закінчили школу. Усе життя попереду, а вони загинули всі. Бо у ворогів була краща зброя і взагалі це були сильніші, добре підготовлені дядьки. Можливо, чиїсь тати!?. Тому не розумію, як вони могли вбивати цих хлопців, які ще ніколи не тримали в руках зброї!? Як їм серце не заболіло!? В мене є старший брат такого віку, який минулого року закінчив школу. І я не можу собі уявити його зі зброєю у руках. І взагалі не можу уявити, що сталося б зі мною і з мамою, якщо він раптом загинув би… Та й не хочу такого й уявляти!.. Повторюю, я не люблю говорити про смерть. Одного разу я бачила вже її, на похороні моєї найлюбішої бабусі, тому не хочу згадувати про смерть і не хочу, щоб вона ще колись повторилася в нашому житті.
Але я Вас втомила, напевно, Кассандро, описами своїх страхів. І Ви не зрозуміли нічого, чому мені шкода цих хлопців, яких називають Героями Крут!?.. Ви може й не вчили нашої історії, бо Ви не тутешня і живете так далеко-далеко, набагато дальше за тих героїв, що я навіть не знаю, де це. Я ще ніколи не була до вчорашнього дня далі свого рідного міста. А моє місто особливе. Вона невеличке, але дуже затишне і чисте. І ще в нас багато озер. Мені дуже подобається моє містечко. І коли буваю на тих озерах, то дуже люблю дивитися на захід сонця: мені завжди тоді здається, що ці озера можна взяти в долоню і скручувати їх, як іграшку-антистрес…
А ось вчора з нами сталася справжня мандрівка – ми поїхали до Вас в гості, Кассандро. Адже Ви нас запросили, як-не-як. Нам вчителька роздала ці запрошення від Вас. Дуже елегантні, скажу відразу, – у Вас такий гарний почерк із каліграфічними літерами!.. У мене не такий, зізнаюся Вам чесно. Літери нерозбірливі, ніби зливаються одна в одну. Як і в мами моєї, до речі. Тому мама каже, що я теж виросту письменницею. Бо в усіх письменників і ще лікарів такий нерозбірливий почерк. Але різниця в тому, що сучасні письменники переважно друкують свої твори на комп’ютері або на смартфоні, як і я зараз це роблю, а лікарі, як напишуть рецепт, то навіть і я не можу розібрати. Тому в нашої сімейної лікарки Антоніни Володимирівни ще гірший почерк, ніж у мене і в мами.
Отож, Оксана Степанівна роздала нам Ваші запрошення. Ми всім класом дуже любимо нашу вчительку, бо вона в нас перша, і її потайки в класі називаємо “бояринею”, бо вона завжди накидає поверх своєї сукні (і поверх пальта також) дуже розкішну кольорову велику хустину, яка їй надзвичайно до лиця. Вона в ній така красива і така поважна, ну, справжня бояриня, хоча хто такі бояри, ми ніхто в класі не знаємо… Її батько був Степан, і її чоловік також Степаном називається. Мені якось його бачили, приходив до нашого класу ремонтувати наші полички, які не витримали під тягарем наших папок із праці. Назвався нам Степаном Васильовичем. І це, як на мене, дуже цікаво. І те, що твій чоловік може називатися так само, як і твій тато. Мені цікаво, чи зможу я знайти чоловіка саме з таким іменем, як у мого тата, а воно в нього дуже оригінальне, дуже давнє, історичне, і я мало знаю сучасних хлопців з таким іменем… Мечеслав. Але поживемо побачимо, як любить казати мій дідусь. Про це ще рано мені думати…
А друге, що мене вразило із життя моєї вчительки, то це ім’я і по батькові її чоловіка – Степан Васильович!.. Це ж треба, щоб йому так пощастило, щоб відразу два празники по Різдві святкувати на свою честь!..
А я дуже люблю Різдво, і різдвяні канікули, і колядувати, та й взагалі святкувати!..
Але зараз не про свята. Бо вони вже минули. І кінець січня завжди сумний. І не тому, що скоро закінчиться коляда і треба буде розбирати ялинку. А ще тому, що в кінці січня у нас вшановують пам’ять отих хлопців, які загинули під Крутами, і Оксана Степанівна задала нам додому завдання написати твір-роздум про цю подію. А я дуже не люблю писати на задані теми, особливо патріотичні, як каже моя мама, яка теж цього не любить, тому в таких випадках відмовляється мені допомагати. Мовляв, не хочу витрачати своє натхнення на пафосні теми, тому пиши сама вже, що хочеш, і як напишеш, так і здавай — вона нічого не виправлятиме. До речі, від того, як мама вимовила слово ПАФОСНІ, мені стало ще цікавіше. Бо вона не пояснила, що це таке, пафос. Тому я і залізла в ґуґл-словник, щоб прочитати трохи про це, може, згодиться якось!?..
Якось одного недільного ранку прочитала з маминої полиці дорослу книжку і приємно виявила для себе, що ми з мамою не такі вже й унікальні в тому, що не любимо писати на задані теми. Це був початок книжки з пафосною назвою «Роман про батьківщину». Але там йдеться насправді не про пафос, а про дівчинку, мою ровесницю, яка не має мами (і це дуже страшно втратити маму!..), живе з татом і бабусею, а тато дуже нервується, коли вимикають його улюблене радіо. Ще б пак, я теж би дратувалася, якби мені не давали слухати улюбленої музики з плеєра, тим більше, що плеєр (ой, радіо!) тата тієї дівчинки має таку цікавy назвy – «Свобода». Мій же називається подібно, тільки англійською мовою, а я вже трохи знаю англійськy й дуже люблю це слово – freedom. Отож, про дівчинку з романy про батьківщину, яку її бабуся навчила трохи в’язати. І це цікаво, бо моя бабуся мене такого ніколи не вчила, і мама теж не вміє і взагалі не любить рукоділля. А ця дівчинка вже навіть вив’язала шнурки для черевиків свого тата. І ще мріє про неймовірне: вона хоче вив’язати шнурки для самого Бога, але, на жаль, не знає, якого кольору в Бога черевики… Це дуже сміливо, вважаю, і дуже відповідально!.. В мене з Богом не такі близькі стосунки, тому Він навряд чи захоче від мене такий подарунок – шнурки. А які у Вас стосунки з Богом, Кассандро, я не зовсім це зрозуміла з вистави, хоч Ви з ним дуже любили розмовляти, тому, напевно, дуже близько з ним знайомі!?..
Але оскільки Ви все знаєте, бо вмієте бачити майбутнє, то я, забігаючи наперед, хочу зізнатися Вам в одному гріху. Нашому колективному, який ми вчинили цілим класом напередодні поїздки до Львова на Вашу виставу. Взагалі-то ми збиралися на іншу виставу – про дівчинку Поліанну, повість, яку я не раз і не два вже перечитала. Але в останній день нам повідомили, що буде заміна, бо акторка головної ролі Поліанни захворіла, і можна з тими самими квитками піти на виставу іншим разом, через два тижні. Але Оксана Степанівна сказала, що тоді, на жаль, в нас не буде можливості поїхати до Львова. Тому запитала, чи ми не будемо проти піти на виставу, яка на заміні, і пояснила, що це вистава також для дітей, але трохи старших за нас і за Поліанну, які вже вивчають біографію Лесі Українки. І це адаптована версія дорослої історії про жінку, яка попереджала про підступну небезпеку, якої треба було очікувати від ворогів її народу. Вони зробили великого дерев’яного коня, а самі залізли в його живіт. Така собі цікава схованка вийшла!.. Мабуть, вони в дитинстві дуже любили всілякі хованки й халабуди, як моя двоюрідна сестричка, що перевертає хату догори дриґом, коли приходить до нас у гості й робить халабуди – уявляєте собі! – навіть із книжок, що мене дуже дратyє, бо такої неповаги до книг я терпіти не можу!.. Це навіть гірше за коня, про якого попереджали Ви, Кассандро, але Вам ніхто не вірив!.. У нас, до речі, подібна зараз ситуація з нашими ворогами, і це ті самі вороги, які колись повбивали беззбройних хлопців під Крутами, мабуть, це їхні сини й онуки, чи вже й правнуки (я не дуже добре орієнтуюся в часі й цього не вмію як слід підрахувати). Леся Українка жила в ті часи, тому, мабуть, знала тих хлопців… Ой, ні, не знала – вона померла 1913, а хлопці під Крутами в 1918 році. Це проста й для мене математика. А про це все знає дядько Ґуґл, тому я така розумна, бо вмію шукати потрібну інформацію в інтернеті вже з п’яти років!..
Отже, якщо подумати, то Леся Українка була трохи схожою на Вас, бо вміла, як і Ви, бачити майбутнє своєї країни…
Я не жалію, що погодилася піти на виставy, бо Ви мені, Кассандро, дуже сподобалися і я дуже рада, що познайомилася з Вами. Але чи всім моїм однокласникам так само все сподобалося і все було зрозуміло – не впевнена!?…
Отож, ми зібралися на виставу, бо всі погодилися, оскільки всі дуже хотіли поїхати до Львова, бо більшість із нас, і я зокрема, ще ніколи не були у Львові, хоч від нас туди й не так далеко, трохи більше години їзди електричкою. Можна й маршруткою. Але це не було б з усіма аж так зручно, як сказала нам Оксана Степанівна. Але напередоні поїздки були заплановані в школі всілякі пафосні урочистості з нагоди дня Крут, тому, як вона сказала нам в останній момент перед виїздом, що геть не подумала і що годилося б подарувати Вам квіти, адже, зізналася нам, що дуже любить саме вашу гру і дуже шанує увесь ваш колектив, тому це було б непогано, хоч і не обов’язково. Тому нікого зобов’язувати особисто вчителька не хотіла, щоб батьки це не сприйняли якось неправильно. Вона була готова кожному з нас сама купити по квітці, але в день від’їзду бігти на ринок за квітами вже було трохи незручно. Тому несподівано в неї виникла така цікава ідея, про яку попросила всіх мовчати… Але я вирішила Вам зізнатися, Кассандро, і написати цей лист, бо це, як-не-як, маємо такий трохи гріх перед Вами, та й ми ще не зовсім yсвідомлювали тоді, наскільки Ви реально вмієте читати чужі думки й бачити майбутнє. Тому й пишу Вам цей лист замість заданого твору про героїв Крут. Зрештою, ця історія безпосередньо зі святом вшанування крутян і пов’язана.
Отож, Оксана Степанівна подивилася раптом на велику вазу в класі, в яку ми акуратно поскладали червоні тюльпани, які кожен із нас приніс до школи на урочисту (пафосну!) лінійку, на якій щось дуже довго говорив спочатку директор школи, потім завучка, потім ще дехто зі вчителів української мови і літератури, яких ми не знаємо, бо вони вчать старші класи… Ми всі вже навіть втомилися стояти отак бездумно, з квітами в руках. Бездумно, тому що треба було бути весь час сумними і навіть не всміхатися. Адже це справді трагічно – повторюю, мені направду дуже шкода цих хлопців, і я всю лінійку уявляла собі свого брата зі зброєю в руках. І не могла уявити, і взагалі не хотіла думати про таке. Бо думки про смерть мені нагадують похорон бабусі, і від них мені паморочиться у голові, і таке відчуття, що зараз впаду… Я більше не чула жодного слова і, здається, навіть мій тюльпан і справді випав з моїх рук… Мене хтось підхопив на руки і заніс до класу, але я цього не пам’ятаю…
Коли я прийшла до тями, всі наші тюльпани вже акуратно стояли у вазі на столі у вчительки Всі – 29. Як і нас у класі. І це просто дивовижний збіг. 29 січня і 29 тюльпанів!.. Ми і справді якийсь особливий клас.
Потім мені розповіла моя подруга Аня, що коли мене, майже непритомну, відвели (чи віднесли) до класу, то вони ще якийсь час слухали вірші старшокласників і пісні від молодших школярів. І це було найцікавіше, що я пропустила, знепритомнівши. А потім вони всім класом дружно, під марш-пісню “Ой, у лузі червона калина…” поклали свої тюльпани перед образом Богоматері, який приніс й особисто поставив посередині перед усіма наш директор. І я теж пропустила цей момент. Як квіти опинилися у вазі в нашому класі, то Аня про це теж нічого не знає. Але можна було здогадатися… Їх, мабуть, віддав Оксані Степанівні наш директор, коли забирав образ Божої Матері назад до свого кабінету, бо ж після лінійки треба було прибрати коридор від урочистостей. Тож що робити з тими квітами!? Не лежати ж їм такою купою посеред шкільного коридору!?..
Отож, це велика-велика таємниця про те, що ми витягнули ці червоні, як кров, тюльпани з вази й узяли з собою в театр. Так нам і наказала Оксана Степанівна, мовляв, “тссс..” – усі зрозуміли!?.. Вони ще свіжі з учора і гарно пахнуть, то ж не гріх буде… Це так вважає наша вчителька, але я тепер думаю інакше… Зрештою, ми, доки доїхали до Львова, то й забули всю цю історію з тюльпанами. А після вистави були такі збуджені, що й не до пригадування подібних дрібниць. Ми дарували вашому колективу квіти, а ви нас цілували навзаєм, а потім ще й запропонували нам цілим класом, разом із Оксаною Степанівною, сфотографуватися разом на пам’ять!.. Ви теж були, мабуть, у стані ейфорії (це слово я випадково вичитала також тоді, коли про пафос шукала, і воно мені більше сподобалося!), що таке вчинили. Бо ми були просто в шоці від того!.. Ви почали нам назад віддаровувати наші квіти, – ну, може не в тому порядку, що ми і не ті самі тюльпани, які кожен тримав у своїх руках хвилину тому, втрапляли назад до нас. Бо, зрештою, всі вони були абсолютно однаковими, і ніхто не мав часу перевіряти, що на моїй квітці бракує одного пелюстка, який я навмисне відірвала ще перед початком вистави. Просто так, з хвилювання. Бо я коли хвилююся, неодмінно мушу щось м’яцкати в руках.
Отже, до мене втрапила не моя квітка – це точно. І вона була саме з Ваших рук, хоч я не пам’ятаю, кому з акторів подарувала свого безпелюсткового тюльпана. Це ще одна загадка цього дня і ще одна причина написати Вам лист. Бо день видався дуже насиченим і загадковим. А Ви реально крута, Кассандро, недаремно Оксана Степанівна так захоплюється Вашою грою на сцені!.. Можливо, це ніяка не загадка, а просто наслідки ейфорії, яка викликає якийсь фізіологічний процес в організмі – не знаю.. Але факт такий, що я продовжувала стояти на сцені з не своїм тюльпаном у руках, як глуха і німа, хоч всі вже давно перегоріли й побігли до гардеробу вдягатися. Занадто багато для мене було шоку за вчора і за сьогодні: Ви власноруч мені подарували квітку – а за що? – не знаю… Чи я заслужила їх!? Та ще й не мого тюльпана!.. Від усвідомлення того, що це міг бути, наприклад, тюльпан Остапа – хлопчика, який мені дуже подобається, – стало ще млосніше, аж мурашки заворушилися і побігли моїм тілом!.. До того ж, мені стало чомусь соромно, що ця квітка опинилася знову в моїх руках: що я скажу мамі, коли привезу її додому!? чи ми їх просто покладемо назад, у ту вазу в класі, з якої взяли!? Повернемо як квіти, які призначалися героям Крут!?.. Це, мабуть, теж не зовсім правильно. Бо це тепер інші квіти. Це тюльпан Кассандри, а не безіменних хлопців з-під Крут.
Від усвідомлення того, що я не знаю, що робити з цим тюльпаном, мені стало якось дуже погано, аж так, що я просто ні з того ні з сього безцеремонно розплакалася серед сцени. Схлипувала і не могла сказати, чому плачу… Жінка, яка підійшла раптом до мене, намагалася з’ясувати, що мене стурбувало, але нічого не розуміла з моїх обірваних кавалків слів і мовби сама про щось догадалася, бо почала мені пояснювати, що це в акторів існує така традиція – роздаровувати квіти, які їм вручили після вистави вдячні глядачі, тим, хто опиниться поруч. Актори ніколи не повертаються додому з квітами від глядачів. І в цьому нема нічого дивного. Біжи, мовляв, швиденько одягайся, бо твої вже давно в курточках. А мамі розкажеш про цю традицію, хоча, може, вона й сама про неї знає!?.. Ну, запитаю про це в мами, якщо довезу цю квітку додому. Бо мені все одно соромно за неї. Але першій-ліпшій людині про цей свій сором я, звісно, не зізнаюся!.. Тому розповідаю про це тільки Вам, Кассандро, бо Ви від тепер – моя кумирка. Замість Поліанни і Пеппи, якими дотепер захоплювалася.
Отож, чому мені соромно і що я зробила з цим тюльпаном!? Це був черговий шок для мене самої, що я до такого додумалася!..
Але спочатку я на диво швидко впізнала у тлумі школярів свій клас й Оксану Степанівну, яка вже почала з хвилювання оглядатися за мною, вибачилася і чемно одягнулася.
Здається, ніхто, крім мене, не переймався своїми квітами, ані традиціями акторів. А може, Оксана Степанівна про це знала сама, тому й наважилася на такий крок!? Хоч це, як на мене, дуже неправильно і великий сором дарувати квіти, які спочатку призначалися для хлопців з-під Крут!..
Тому я і вчинила так, як мені здалося тоді гідно. А може, це просто ейфорія з мого організму тоді ще не вийшла, бо на другий день мені чомусь стало незручно за свою витівку, хоч про неї ніхто й не довідався. Бо ніхто не бачив, як я встромила свій тюльпан між ґратів першої-ліпшої львівської брами.
(нап. 20.01.2022)
P.S. До речі, другий сором, який я пережила на другий день, був пов’язаний із твором про Героїв Крут, бо я його відмовилася здавати й, відповідно, отримала погану оцінку, хоч вчуся я абсолютно й тільки на відмінно. Ну, не могла ж я показати Оксані Степанівні і зачитати перед цілим класом цей лист, адресований лише Вам, Кассандро, приватно і цілком секретно!.. А Ви, як вчинили б на моєму місці!?..
***
(другий, березневий)
Настануть часи, коли я згадуватиму цю свою витівку після дня пам’яті Героїв Крут, як наївну дитячу забаву.
Настануть часи, коли я уже не ставитимусь так легковажно до квітів і слів, і коли перегляну свої слова та визнаю, що і серед персонажів бувають Герої.
Настануть часи, коли я вже більше не буду непритомніти від згадки про смерть… мені важко про це говорити після того, як загинув мій тато. Не на війні. І після того, як загинув мій брат – на війні… Учора.
Це будуть часи глобальної переоцінки людських цінностей і літературних можливостей, коли цінуватимеш по-справжньому свободу, щоб встигнути саме сьогодні випити кави чи просто погуляти з подругою, – часи, які навчать нас нічого не відкладати на завтра.
Ось тому і я знову пишу Вам, Кассандро, бо завтра може не настати… Як воно більше ніколи не настане для моєї найкращої подруги – вона поїде додому, до Харкова, і більше звідти не повернеться…
І якщо Ви думаєте, що й далі до Вас пише наївна перелякана дівчинка, яка не зрозуміла суті античної історії, то Ви дуже помиляєтесь. Я уже виросла, Кассандро. І вже успішно (із самими відмінними оцінками!) завершила навчання у школі та вступила до вишу, у тому місті, де ми з Вами й познайомилися! Це місто, і цей університет, і спеціальність, яку я обрала в одному із найславетніших університетів, визнаних Європою, з найкрасивішим архітектурним надбанням, – все це було моєю мрією ще з сьомого класу. Зараз я на першому курсі і вже успішно пережила першу екзаменаційну сесію. Ще в першому семестрі ми вчили античну літературу, тому з Вашим міфом я як слід зазнайомилася. І, здається, дещо навіть зрозуміла. Кажу «дещо», бо не впевнена, що цей міф людина здатна раз і назавжди однозначно зрозуміти… Якщо його переосмислює все людство… І ще не раз до нього, сподіваюся, повертатиметься, доки ще триватиме життя на землі. Сподіваюся, ще довго. Хоч я зараз у такому стані, коли ні в чому ми не можемо бути впевненні, навіть у тривалості життя на планеті Земля. І якщо воно раптово зникне, тоді вже ніякі казкові персонажі не допоможуть його відновити. І Ваш пророчий дар також. Ні-ні, не заперечуйте!.. Людство зараз під загрозою глобального зникнення з лиця Землі – і тоді на його місце прийдуть, скажете, мешканці інших планет, якісь марсіани!? Ні, не думайте так. Це теж усе вигадки фантастів. Хроніки Бредбері змагаються із хроніками Нарніїв за місце у Сонячній системі, з якої хочуть витурити Землю, зрушити її з її порядкового номера як третьої планети. Затерти її сліди у міжгалактичному просторі. Зробити з нею те саме, що зробили з Плутоном, коли його позбавили статусу планети, а може навіть перевести в розряд карликової планети… Розтерти її пил, як мак, у піщинках Молочного Шляху, розчинивши перед тим у його молоці… Ці плани глобального масштабу нікому зі смертних невідомі. На щастя. Бо інакше так і сталося б. І зникла б навіки цивілізація, яка існує від часів зародження Всесвіту. Але навіть якщо таке має статися, то я однозначно впевнена, що це залежить точно не від однієї людини, тим паче – смертної.
Останнім часом, мені здається, що живу більше не я, а Ви живете в мені, Кассандро. Можливо, я просто занадто перечиталася інтерпретаціями вашого образу, передивилася вистав і фільмів, навіть коміксами і мангами захопилася (і ще, цілком секретно, зізнаюся, що підсіла навіть на одну відеогру, в якій Ви цілком правдива у своїй ролі, найближча до образу, як нам і пояснюють викладачі, що саме так найдоречніше інтерпретувати літературні твори!). Тобто там Ви найближчі до того образу, з яким я познайомилася вперше у молодшій школі, на тій дитячій виставі, де Ви грали головну роль і віддарували тоді мені мою ж квітку. А я так розревілася тоді – від сорому, що ці квіти ми всім класом украли в Героїв Крут…
Отакою я була тоді наївною. Але, видно, саме ця наївність зробила мене сильнішою у розумінні важливих цінностей.
Вибачте, Кассандро, я пишу Вам уже другий лист, але Ви досі не знаєте мого імені, хоч, напевно, догадуєтеся, хто я за національністю і з якого міста ром та в якому зараз навчаюсь і перебуваю. Але не це важливе. Дані геолокації, тим паче часової, зараз дуже небезпечні для літератури!.. Та й вони Вам будуть абсолютно неважливими, адже Ви і так, мабуть, не в курсі того, що твориться через дві тисячі років після зникнення Трої. А твориться щось дуже й дуже подібне, що й у ваші часи: багато прогнозів, надій і розчарувань. Але, як і за ваших часів, пророкам (а особливо – пророчицям!) не ймуть віри. Тому без паніки. Іду в укриття… під крила свого Ангела. А мій Ангел є наймудрішою істотою з усіх у піднебесній, тому Ви, напевно, самі здогадалися вже, як мене звати, тим більше, що він також має грецьке коріння, хоч я хотіла б, що воно було троянського походження…
Але я волію буди ніким, щоб стати всім. Бо, повірте, я тепер дуже розумію Вас – власне, те, що Вас не хотіли ніяк розуміти, прислухатися до вашого голосу, передчуттів. Люди хочуть жити надією. І якби я була Надією, то неодмінно зізналася Вам у цьому. І назвала б своє ім’я. Але я не Надія, хоч вона в мені є частиною мого дару, поруч із Любов’ю і Вірою. Більше мені нічого не треба. Вони троє тільки мені можуть допомогти зберегти мою мрію живою. А моя мрія тепер – дуже конкретна і надзвичайно проста: мінімум завершити розпочате навчання в університеті, принаймні перший курс. Живу від одного календарного дня до іншого, від од переходу однієї пори року в іншу… Хоч і розумію, що все буде добре, а, проте, – Ви це добре знаєте! – найважче бути пророчицею щодо власного міста чи того, яке стало для тебе рідним, бо в ньому ти провела найкращі роки свого життя. (Ви ж, напевно, пам’ятаєте, що я народилася і вчилася в школі у місті красивих озер!? Але то тільки в молодшій школі. Після смерті тата ми з мамою переїхали в те місто, з яким я вперше познайомилася на Вашій виставі, в якому й закінчила загальноосвітній ліцей, а брат мій, на десять років старший за мене, щойно прийшов з армії і далі вважав своїм завданням бути ближче до серця нашої країни, тому я з ним практично не бачилася…).
Отже, це Ви знаєте, як важко, коли немає пророка у своїй Батьківщині, але ще важче – бачити і чути, але не могти сказати, що не все те, що насниться, обов’язково потрібно бажати, щоб збулося людям у день їхнього дня народження. Бо ти можеш ридати на пагорбах Ярославною, називаючись Єреміївною чи у ярах – Деборою, але коли тобі потрібно наводнити річку власного міста, то визнаєш, що сили, щоб перенести води з лівого берега на правий, раптом тебе покидають – руки терпнуть і злипаються очі… Тим більше, ти знаєш, добре знаєш, що твоя річка – підземна. Такі реалії… На жаль, не можеш нічого сказати..
Кассандро, Ви боялися лицемірів, особливо від свого рідного брата-пророка!.. Я теж їх боюся. Але найдужче – у власному серці. Ці лицеміри – сни мої, які обіцяють, що потечуть щасливі ріки молоком і медом, як колись за варягів – у греки. За сіллю. Відновленими чумацькими шляхами-дорогами…
Я знаю: завтра мене за це закидають камінням, чи то дислайками (як у нас тепер називають «камені»), але я нічого не можу зробити з цим – просто чую якісь голоси з минулого, що пробиваються крізь товщу пам’яті і просять не вірити обіцянкам…
Кассандро, звертаюся до Вас у цю вирішальну мить і прошу про підказку, про якусь шпаргалку (хоч ніколи в школі і за час свого короткого навчання в університеті ні разу ними не користувалася ними, та й сподіваюся, що й надалі зможу зберігати ці свої принципи, бо я – заучка і надмірна максималістка: розіб’юсь, але вивчу!..). Але зараз, у стані спротиву, коли критичне мислення дає збій, я як ніколи потребую Вашої шпаргалки!.. Обіцяю вивчити згаяне вправно і вчасно, але не зараз, коли все горить. Буквально.
..Пишу із вогненної печі. Та цей вогонь зовсім мене не обпалює. Ходжу по печі із впевненістю лева, рада, що вчасно зарядила свій мобільний пристрій. Оливи вистачить ще надовго.
Боюся проспати прихід Нареченого, а все інше – просто марнота марнот.
Уже еклезіаститься світанок. Перший сон над ранком – завжди подорож: тоді душа відпускає тебе. І ти пробираєшся пірамідальними тінями у найглибші тунелі тієї підземної ріки… На жаль, ріка вже зовсім не ріка – просто каналізація.
І я бачу коня на іншому березі… На щастя, спутаного.
Не вірю. Але прошу Вас, Кассандро, підкажіть, як повернути назад цього коня його господарям. Бідний кінь – він ні в чому не винен. Але і нам не потрібно його годувати. Бачу: він – голодний і босий, з відсутнім поглядом, зі страхом, який не личить вільній істоті. Він звик до своїх пут. Він хоче служити в наймах. А нам не нічого такого не потрібно, що свідомо проситься в руки.
Я прокидаюся від різкого звуку. Це знову сирени, як і в часи Одіссея, зводять на манівці твої думки… Ці демонічні істоти збурювали море, яке видавалося таким чарівним, як на картинах мариністів, а насправді під ними ховалися підступні камені, які легковажно завжди відкидали будівничі… З тими музами, народженими річковими богами, важко кермувати автомобілем. А я, до речі, уже закінчила курси в автошколі – і це було моє наразі найбільше досягнення до мого повноліття (народилася я числа, про яке згадувала в першому листі, що воно для мене щасливе, але не в січні!)!..
Куди я їду сьогодні – не знаю. Просто катаюся. Посеред ночі. Розумію, це вкрай небезпечно в наші часи. Але мені подобається розганяти кажанів. Які самі падають під колеса. Бо я просто сова на полюванні, а ви подумали, що хто?.. Що я реальна!?.. Подумали, мабуть, і справді, що я – дівчина, студентка, жива людина з плоті і крові. Ні, в цьому світі нема нічого реального. Тому нічому не можна вірити – навіть коневі в кінці тунелю.
Кінь тупцює на місці. Це добрий знак.
Сови сідають на шиї лебедям.
Це, здається, знову з якоїсь манги.
Я перечиталась. Перевчилась. Перемріялась. Десь мій наречений забарився, тому так важко думати про навчання, коли настає весна. Хочеться, як усі мої однокурсники, пірнути в інший світ матриці – кохатися, хоч би з ким-небудь, і забанювати всі іспити, всі книги, всіх викладачів… Але я так не вмію. І ніколи не зумію. Я чекатиму свого нареченого, як лань, яка над потоком провітрює сонце, щоб воно від носіння маски не втратило свого природнього запаху. Запаху соняшників.
…Бігла Анничка по воду, зустріла Аннушку коло потоку якось на світанку, а та від несподіванки, що побачила свою подругу живою і здоровою, хоч думала, що вона не вижила після пожежі в її домі, так перелякалась, що всю олію і розлила..
Але коли буде просити – підлий і мені, бо вже всі крамниці зачинені, і вона може не встигнути, а наречений візьме і зачинить двері, – ти не давай їй ні краплі, а раптом самій не вистачить, щоб насмажити млинців. З медом. До молока. Такий буде в мене завтра сніданок. Простий і не вибагливий. Напередодні посту. Їстимо похапцем. Віритимемо сповна. Але зараз пора лягати спати, доки нічого не трапилося. Доки мовчать сирени, Уліс до острова добереться, перейде не спитавши броду через конотоп (тільки голови коней стирчатимуть із болота, а він по тих головах і вибереться на світло денне). На острові назбирає полуниць, які цього березня замість підсніжників проб’ються першими до сонця. Ці полуниці особливо смакують із млинцями і медом.
Цей острів називається Гардарика – забутий скандинавський світ. І ми якраз на цьому острові і загрузли з викладачкою із зарубіжки – якраз у Середньовіччі. Я не все зрозуміла з цієї теми. Наприклад, про молот Тора: хто його вкрав і навіщо богиню краси перевдягнули!?.. Але не встигла запитати, бо саме якраз почалося велике переселення кельтів. Кельти – це були перші біженці. Це я зрозуміла. І це дуже цікаво!.. Бо там ідеться про те, що між хлопцем із півночі та дівчиною з півдня кохання в принципі заборонене, бо так наказав якийсь їм темний страшний вихор, ні то чоловік, ні то стовп. Я це запам’ятала. І натвердо зрозуміла чому!.. Щоб не перетворитися і самій у стовп із солі – в жодному випадку не оглядайся, коли втікаєш зі згарища. Чи Еней озирнувся!? Я, на жаль, не пам’ятаю, чи згадували про цей факт ми ще восени!?…
..Сіль скрапує по руках. Я у соляній шахті разом із татом, де він працював. Мені було тоді років сім чи вісім. Просто стало цікаво – і батько взяв із собою на роботу. У цій шахті мій тато якось одного весняного дня загинув… Така доля усіх тих, хто вибирає цю професію. Тому я вибрала іншу, гуманітарну місію. Начиталась казок, вивчила правила – мені наразі подобається ця діяльність. Що буде далі – залежить від Вас, Кассандро!.. А я гріх за свій сором щодо тієї квітки не за призначенням покутую зараз тим, що боюся будь-якого різкого звуку, який невчасно розрізає повітря. Не знаю, чи це все буде тривати довго… Але знаю одне – без шпаргалки Адоніс так і не наважиться написати лист до Венери, відтак бог Світла ніколи не зрозуміє, чому його люди вимикають уночі!..
Кассандро, я не хочу нікуди втікати, тому від Вас залежить, чи підземна річка зможе знову стати повноводною і надземною. Але для цього з її лівого берега потрібно прибрати весь металобрухт. Він уже іржавий цей кінь!.. І навіть як вторсировина не годиться!..
(нап. 2-3.03.2022)
Маріанна Челецька