Ониськів М. М. Есеї. Євшан-слово. Житіє… — Тернопіль: ТОВ «Терно-граф»». 2019. — 420 с.
1. Звичне та незвичне. Наче два запахи з одного парфумерного флакона. Така асоціація виникла, коли перечитували нову книжку Михайла Ониськіва. І за її розтлумаченням не треба ходити аж за сім морів. Усе пояснюється дуже просто. Одні оприлюднюють спогади про своє життя-буття. Інші друкують томища своїх публікацій у різних ЗМІ. Треті намагаються увічнити себе виданнями поезії чи прози. А ось друків, які поєднали б ці три напрями, — мало. Зі знаних під отаке означення потрапляє хіба що книжка «Усі ми будемо в архіві» про Богдана-Романа Хаварівського, видана торік. Тепер — «ЕЄЖ» Михайла Ониськіва. Певна подібність тут, мабуть, є, але не в цьому полягає суть. Обидва фоліанти майстерно зроблені з поліграфічної точки зору та по-своєму розкривають парсуни неповторності.
2. Відкривають книжку есеї. Спершу може здатися, що автор нічого особливого не зробив, вийшовши на люди зі жмутком старих публікацій. Але… По-перше, книгар (просимо вибачення за таке означення) заперечив, що газета живе лише один день. Хіба не про це свідчить есе про актора Володимира Ячмінського з «Комсомольського племені» за 1966 рік? По-друге, вражає і те, що журналіст-літератор так любовно зібрав свої твори літературно-мистецької тематики, які у різні роки друкували «Вільне життя», «Свобода», «Літературна Україна», «Тернопіль вечірній», «Західна Україна».
Ще кілька думок про ці публікації. Їх, на нашу думку, можна розділити на дві частини. Якщо, скажімо, читачам уже чимало відомо про Івана Мазепу, Михайла Паращука, Василя Сімовича, Андрія Чайківського, то цього не скажеш про Петра Томчука, Ярослава Душніцького, Петра Кулика… Особливо імпонує те, що автор завжди робить наголос на тернопільських коренях тих, про кого пише. Погодьмося, що це додає шарму публікації, бо газеті дуже важливим є місцевий слід і читачі почерпнули цікаву інформацію.
Есеїстика із цієї книжки має ще один нюанс. Нерідко саме з неї людність вперше про щось довідується. І чи не найчастіше це трапляється тоді, коли згадуються особистісні моменти. Приміром, в есеї «Народний академік» пан Михайло розповідає про торбу, яку хотіли подарувати Петрові Медведику.
3. Листи завжди цікаво читати. Особливо тоді, коли перед нами з’являються епістолярні послання від відомих людей. І не має ніякого значення, кому вони адресовані. Просто вони свідчать про спільні інтереси адресата й адресанта. Очевидно, так міркував і Михайло Ониськів, готуючи «Листи, що їх ви не читали». Знаходимо тут епістоли від письменників Андрія М’ястківського, Бориса Нечерди, Романа Андріяшика, Юрія Покальчука, науковців Василя Лесина, Володимира Здоровеги та інших. Наведемо лише дві цитати з них. Але думається, що вони є такими промовистими.
«Багато знакових пам’яток у моєму особистому архіві. І почесне місце серед них займає розділ «Тернопіль. Тернопільщина. Тернопільці». Саме цим розділом я завдячую тобі, Михайле…» (Петро Перебийніс).
«…мене зацікавила стаття ваша і з іншого боку — вона цікаво написана. І виникає думка, чи не варто вам, можливо, в трохи ширшому обсязі надіслати до одного з журналів» (Степан Пінчук).
4. Автор останнього листа згадує про цікаво написаний відгук на книжку поета. Але не менш неординарними є вірші самого Михайла Ониськіва. Передусім, впадають у вічі словотвори, якими послуговується: «злохвища», «теплокрай», «помайдання», «окрізь», «тривістря», «словозблиски», «многотруддя». Прикметно, що більшість із них має присмак неологічності. І на тлі цих літеросплетень якось магнетично діють епітети: «тінь батога», «часу зажурені вікна», «вишень фата», «сваволі сміх». Ці та інші епітети нерідко прикрашають порівняння: «Ці слова, мов крапельки з весла», «кисличка — найсолодша груша», «біль Батьківщини — як рана моя». Надибуємо у віршах і на цікаві метафори: «скажена ніч хихикала в кулак», «рік старий, що свічку вже задув», «у даль віків біжить моє вікно». І на цьому фоні вдатностей такий доречний вигляд мають згадки про поетичне «населення», до якого належать дерева і квіти, птахи і звірі, небесні світила і зірки. «Обом ввижався білий цвіт калини», «У купелі купатися їм з чебрецю», «З Волині ще журавлики прилинуть», «Гасають скажені, навіжені пси», «За сонцем біжить навздогін», «Але своя у кожного зоря».
5. Розділ віршів, присвят і акровіршів продовжує «Житіє», яке має ще й підзаголовок «Крива, але пряма дорога». Дивина якась! Ніби й давно знаємо автора, чимало відомо нам і про його життєпис. Тому написане читали постійно думаючи про подихи новизни. І втішені, що не помилилися в очікуваннях. А ще причарував довірливий тон розмови. Нам, скажімо, нерідко потрапляють у руки автобіографічні твори. Та чи не жоден з життєписців боїться зізнатися, що він слабший за іншого. А Михайло Ониськів не захотів іти цим шляхом. Згадаймо цитування свого вірша і поезії однолітка-краянина Романа Лубківського та згадку про те, що буквосполуки колеги по письму помітно виграють. Чи таке. Деякі автори метають громи і блискавки на колишні часи, стверджують, що змушені були ходити з червоними партквитками, але по-своєму боролися із системою. А Михайло Ониськів не приховує, що був високопоставленим партапаратником (секретарем обкому). Навіть з якимись нотками ностальгії згадує про таку ще недалеку давнизну. І розуміємо це. Адже не тільки недоліки були тоді. Та й знак мінус не можна тулити до всіх людей. Ще у спогадах про компартійні часи помічаємо, що в рядках немає озлоблення, хоча зустрічі з окремими людьми залишали неприємний осад. Це, зосібна, стосується слів про колишнього секретаря обкому Михайла Бабія… А завершимо це відлуння ще одним пасажем. Перечитавши розділ, подумки здійснили мандрівки у своє проминуле. І виявили, що наші розмірковування збігаються із розмислами пана Михайла. В цілому. Бо (і це зрозуміло!) різняться в певних деталях, що не впливає на оцінку «Житія». Тому вважаємо, що і це агітує за його потрібність.
6. Продовжує книжку «Зазнимкована мить». Майже 90 світлин вихопили епізоди із життя конкретної людини. Зрозуміло, що дивимося на них із височини часу. І так багато говорять для нас (та чи тільки?) фотокадри з участю Ярослава Омеляна, Володимира Краснодемського, Венедикта Лавренюка, Романа Лубківського, Богдана Чепурка… Наче самі уявою повернулися в ті часи і не хочемо повертатися до грішного світу.
Але, що вдієш, коли життєплин настільки вимагає іншої реакції? Себто повернення до «ЕЄЖ». Слава Богу, що рятує розділ «Запасники» (чи записники?) різночасові. Своєрідний коктейль зі світлин, віршів та есеїв. Натяк на майбутню книжку?
А поки що повернімося до «Есеїв. Євшан-слова. Житія», яке продовжує «АБВГД» («Автографи. Біографія. Вибране. Галерея. Досил»). І добре, що вона з’явилася. А ляпи? Гадаємо, що їх добре бачить автор, маючи чималий досвід роботи зі словом. Тому й не хочемо тицяти носом. Віримо, що в майбутньому їх не буде. Чому маємо таку впевненість? «ЕЄЖ» потребує продовження, і прожите — не підсумок у дорозі, а заклик йти уперед.
Богдан МЕЛЬНИЧУК,
Ігор ФАРИНА.