(Павлюк Ігор. Острови юності: Поезії / Худож. О. М. Тищук. – Львів: Каменяр, 1990. – 71 с.)
І. До проблеми осмислення дефініції
Острів географічний, себто частина суходолу, з усіх боків оточена водою, утвердився в літературі як символ обмеженого простору, самотності чи свідомого усамітнення, як антитеза іншій – материковій частині, перебуваючи у бінарній опозиції до неї, а отже й виконуючи функцію чогось екзотичного, незвичайного, підкреслено особливого. Художній острів набуває виразних полісемантичних ознак, залежних від авторського задуму та ролі символу у творі. Спектр значеннєвих відтінків острова в літературі надзвичайно широкий; полярні семи вступають у відношення спентіосемії, визначаючи цей образ або як денотат негативної забарвленості (обмеженість, відрізаність, відмова від соціуму), або як романтизований позитив (випробування сил, ідеальна категорія, міф досконалості).
Острови – це вже не острів. Можливо, ще й не архіпелаг, а механічне об’єднання будь-де розкиданих частин суші, проте навіть такий синтез свідчить про набуття окремою одиницею – островом – собі подібних і вступ із ними у повну, хай і ефемерну, єдність. Утворена цілість не є самотньою, це – множинність, що значно розширює функціональне навантаження символу, не тільки вносячи нові відтінки значень, а утворюючи зв’язку різних, незалежних одне від одного формально, понять.
Юність теж є островом, щоправда часовим. Означуючи символ острова, вона утворює з ним конкретний хронотоп, позбавлений будь-якої двозначності. Юність відмінна від інших періодів життя, вона його розпочинає, а розпочавши, безслідно зникає, залишаючи тільки спалахи споминів, нерідко модифікованих у свідомості настільки, що юність видається островом-Едемом в оточенні моря планети після гріхопадіння. Ця властивість притаманна і островам юності. Відмінність лише в тому, що зрілості ще немає, вона – невідома (може тому і страшна), а от юність вже втрачена, відрізана як безліч островів у своїй різноманітності, і залишається тільки опоетизувати її, фіксуючи: це – острів кохання, це – острів природи, це – героїзму, це – …, а всі разом, такі різні і розкидані, це – острови юності.
Робінзоном, який відкрив власні острови юності і вибудував на них цілісну систему, є ліричний герой однойменної збірки І. Павлюка „Острови юності”. Молода особа, перебуваючи в межовому стані переходу від юності до зрілого віку, намагається через призму власного світовідчуття відтворити найтонші відбитки у свідомості, залишені прожитими роками. Емоційна психіка героя ще не здатна об’єктивно підійти до розв’язання проблеми, ба більше, – це й не ставиться за мету. Тому всі враження є яскраво суб’єктивними, що породжує дві провідні тенденції у їх фіксації. По-перше, герой відкрито сумує за втраченими островами, тому при розкритті будь-якого острова – частини юності – відчувається виразний мінорний пафос. Навіть підносячись до вершин патріотичної патетики, створюючи світлі, чисті, гармонійні картини, де за всіма законами музики не повинно бути півтону між ІІ і ІІІ ступенями, і, що, дивно, якого і немає у формальному вираженні, на рівні змісту все одно простежується сум, жаль, втрата. По-друге, плаваючи від острова до острова, реконструюючи абсолютно далекі за тематикою картини, герой об’єднує їх міцною прив’язкою до свого „я”. Не становлять винятку й не чисельні відбитки, зовні позбавлені персональності – на глибинному рівні вони лишаються пов’язаними з героєм хоча б філософськи, оскільки художником і коментатором продовжує бути ліричний герой. Щодо більшості островів, то вони підкреслено приватні, що зайвий раз доводять вкраплені присвійні займенники.
Проте, попри домінування ліричного героя на островах юності, він не є самотнім на них. Кожен острів повен живих істот, які оточують героя, що й створює відчуття суму, адже всі вони потроху стають втраченими для нього. Втрачено поліське село, оскільки герой вже у місті, а разом із селом втрачено і особливих корову, півня, цуценя, котика, втрачено айстри і лисицю, ожини і сови, літні зливи і зимове поле. Немає і колишнього сприйняття речей: Рефлексія княжого „Слова” – вже у минулому, та й власне рідне, українське слово вже вигинається у питання – що із ним? Та найбільше хвилює втрата інших людей: тих, про яких жила тільки пам’ять, яка тепер зникає; тих, які вже більше не зустрінуть, бо відійшли навічно; тих, які ще живі, але відстані розділяють їх із героєм; тих, нарешті, із якими просто не склалося продовжити спільне буття. Все це нуртує, б’є хвилями в героєві острови, проте він сприймає це як невідворотну даність і разом з тим сам виступає її режисером. Активність, дія – ось що визначає домінанти характеру героя. Замість того, щоб споглядально чекати, доки нерозділене кохання (втім, як і будь-що інше) само піде, ліричний герой бере ініціативу на себе.
З юності моєї островів
Проведу тебе, немов лелеку.
В цьому вся сутність островів юності Павлюкового героя. Щиро до щему. І математично стисло. Сумно до болю. Хоча, хіба лелеки не повертаються?
ІІ.
Триєдиний світ „Островів юності” Ігоря Павлюка
68 островів – рівно стільки поезій вмістив І. Павлюк у свою дебютну збірку (90 р.) – це міцний тектонічний організм високої художньої якості. Автор не об’єднує вірші у цикли, не датує їх (хоча не важко встановити їхню дату народження – 2-га половина 80-х), тому на перший погляд збірка здається безсистемним згрупуванням різнотематичних, різнохарактерних, навіть різножанрових творів. Однак ця калейдоскопічність підкреслює саме багатогранність островів юності, а не хаотичність автора-упорядника. Провідний струмінь збірки – ліричність, хоча не позбавлена вона й елементів епічності, драматургії, публіцистики.
Сам Павлюк називає 3 провідні теми своєї творчості: кохання, Батьківщина, космос. Не заперечуючи такої класифікації, зазначимо лише щодо її різнорівневості, адже кожна наступна ланка є родовою до попередньої. Без усвідомлення цієї риси структура „О.ю.” насправді буде видаватися дивакуватою: за найбільшого узагальнення 1 поезія „Батьківщина” – 1 „Космос” – 3 „Б” – 1 „К”, – 2 „Б” – 2 „космос” – 2 „кохання” – 1 „космос” – 3 „Б” – 1 „кохання” і т. д. Проте таке борсання від острова до острова ставить автора у більш вигідну позицію, ніж чіткий зовнішній розподіл збірки на 3 частини. До того ж провідною у збірці є авто???логічна поезія, основною метою якої є саморозкриття і самоаналіз героя за допомогою внутрішньо монологічного мовлення, наскрізь сповненого рефлексії. Більшість творів цієї групи написана 5-ст. хореєм, завдяки якому створюється ілюзія тягучості часу та монументальної статики простору, відтворюються картини минулого через сприймання і осмислення їх героєм сучасності.
До того ж слід звернути увагу, що обсяг таких чітких понять як кохання і Батьківщина у Павлюка надзвичайно широкий. Батьківщина – це не тільки, а навіть не стільки Україна. Власне „Україна” згадана у збірці лише єдиний раз (с. 37). (Якщо не брати до уваги інвективну Україну – с. 29), тоді як суто локальна річка Лютиця згадується тричі. Проте „українськість” ліричного героя зримо відчутна. І не лише багаторазова прив’язка до конкретних топонімів – Волинь, Полісся, Лютиця, площа Лесі, а й сам характер Павлюкової лірики виразно на цьому наголошує. „Мавки поліської внук”, ліричний герой постійно згадує своє „село нічим не знамените”, хоча і не називає його – тільки з біографії автора можна зробити висновок, що його прототипом стало с. Ужова Рожищенского р-ну на Волині (а також навколишні с. Залісці і Доросині, де автор навчався у школі). Однак така прив’язка до села є не проявом хуторянства, відрубності, а ознакою антеїзму, адже саме село дає наснагу героєві, робить його живим не просто біологічно, а ще й естетично, чого він і сам не заперечує:
О мій рідний краю, я не перестану
Серцем розцвітати у твоїй весні (с. 42).
Тому-то й немає у збірці патріотизму гасового. Навіть поезії, де ліричний герой прямо звертається до Вітчизни (щиро, дитинно, але з компрометованим за багато десятиліть облуди пафосом), є менш досконалим, ніж захоплене оспівування конкретних проявів цієї абстрактної Вітчизни – села, річки, людей, тварин, лісу. Пейзажна лірика Павлюка – не поверхове естетизування, це той глибинний патріотизм, яким живе реально, а не продукується трафаретним способом. Характерно, що Павлюк, буквально захлинаючись поліським пейзажем, повністю ігнорує поезію урбаністичну, бо
Хоч-не-хоч, а душа у граніт і в трамвай не поміститься.
Поет своїм повчанням кричить, що „атмосфера великої давки безликих коробок, населених людьми, відірваних від минулого, що втратило корінні зв’язки, які формувались не одним поколінням” [Скотнов], віддаляє українця від України, збіднює його, уніфікує чи стандартизує як яку-небудь річ, а не унікального представника певної нації. Навпаки, ліричний герой зачарований сільською первозданністю природи, її чистою поетичністю, співучістю пейзажів, і цим він безумовно багатший за мешканця комфортабельного міста. Пому закономірна й поява поруч з 3-ст. хореєм і 3 ст. анапесту – відтворювача осінньо-зимових танців листя і сніжинок.
Подібною є й тема „кохання” за Павлюковим визначенням. Автор щедро сплачує данину літературній традиції, проводячи збіркою цілий любовний сюжет від прологів – згадок про дитячі платонічні симпатії до розв’язки – стану героя після закінчення драми розлучення. Проте герой „О.ю.” не схожий на Франкового героя „Зів’ялого листя”. Живучи у світі, де все сповнене життя, виходець з Полісся позбавлений суїцидальних намірів: він свідомий того, що
В цьому світі я усе відчути мушу (с. 32)
Однак „кохання” у Павлюка не слід розуміти звужено. При уникненні (або переосмисленні) соціальної тематики, однією з провідних стає тематика інтимна, причому не еротична, і, навіть, не стільки любовна, як родинно-товариська. Для любовної лірики визначальною є чистота і щирість почуття та переживань, пов’язаних із ним; інтимність підносить і звеличує стосунки друзів, сім’ї, громадянина.
Домінування пейзажної та інтимної тематики певним чином пояснюється сферою зацікавлень 23-річного автора, молодого, сповненого віри у красу, захоплення нею. Однак, пейзаж чи почуття не є головними в поезіях – провідним є поглиблений, цілеспрямований роздум, скерований на осягнення закономірностей світу. Так виникає третя складова – космос, за визначенням Павлюка, формально широкоспектровий: від 2 скл ямби і хорея до 3-стел анапеста.
Медитативна лірика розширює обрії лірики авто психологічної, відзначаючись глибокою філософічністю, афористичністю, гострою метафоризацією. Сугестивно-рольова поезія не є в опозиції, а павпаки, виконує функції медитативно-автопсихологічної. Хоча такі вірші поодиноко репрезентовані у збірці, за допомогою асоціацій, натяків, численних ремінісценцій автор створює свою, сучасну історіософію, розглядаючи об’єкти минувшини.
Для сина поліської землі логічним було значну частину своєї поезії зробити описовою, ознакою якої є або формальна відсутність, або відстороненість формальна наявного ліричного героя, оскільки головна увага приділяється саме предмету опису: пейзажу, портрету, зовнішності тощо. Однак у космосі островів юності знайшлося місце і експресивним поезіям, не чисельним, проте різноплановим, мінливо-настроєвим.
Цікавою є й реалізація міфопоетичної лірики І. Павлюка – об’єктом, який обирається при творенні міфу, є переважно тварини. Культурницька і громадянська тематика розкриває нові якості ліричного героя. Відмінні за характером від основної частини поезій, такі вірші вносять окремі, проте доволі промовисті штрихи в образ русявого брата кучерявих верб. Це не тільки єсенінський гультяй – одночасно це й сповнена суспільного обов’язку людина, вихована на кращих зразках світової культури. Таким чином, „космос” збірки всеохопний: він включає і кохання, і Батьківщину, це й медитація і сугестія, це і хліб дитинства і замки на серцях людей.
Безперечно, Павлюкові острови юності – лірика. Але Павлюк був би не Павлюком, якби обмежився хай навіть і добірною, проте тільки лірикою. Хоча переважна більшість поезій є безсюжетними, елементи епічності таки проскакують у збірку. Сюжетні вірші та поезії, в яких формально вирізню вальний сюжет не вносить епічного забарвлення, за своїми внутрішніми ознаками наближаються до безсюжетних поезій. Однак крім власного сюжету окремих віршів можна простежити ще й загальний сюжет збірки по окремих темах, як-от тема кохання, чи, наприклад, серія поезій про село, в яких провідним є не описовий, а автобіографічний струмінь. Є у Павлюка і драматичні елементи – т. зв. рольова лірика, в якій „я” ліричного героя є розділеним в діалозі ліричного героя та його співрозмовника.
Волиняк, менший син голубих озер, намагається всіляко уникати протиставлень за комічністю / героїчністю. Збірка є навіть наївно-ідилічною. Однак цього не можна поставити на карб авторові, адже позбавленість тенденційності дозволяє чіткіше віддзеркалити внутрішній світ ліричного героя як індивіда. Тому яскраво-тенденційні, і, як правило, автологічні начерки, переважно громадянсько-культурницької тематики, в яких аргументом є не влучність образу, а переконливість синтаксеми, не створюють погоди на „островах юності”. Основна їхня синоптична картина – метафоричність, проте не вимушена, не штучно вибудувана, а органічна, властива ліричному героєві і світу навколо нього. Не випадково в одному із віршів автор мимохіть промовляє:
Красу не відірвати від краси.
Метафора Павлюка красива не тому, що сам Павлюк досить вправний, витіюватий штукар, а тому, що світ, в якому живе ліричний герой, його острови юності, – прекрасні.
ІІІ.
Шлях до „світанкового кохання”
Ти була, як осінь, –
Вітряна й рум’яна.
Острови кохання займають значну долю Павлюкової території. Кохання виступає в єдності своїх естетичної та етичної сторін. Уособленням кохання-естетики є імперсональний образ дівчини (можливо, най персональний, що все одно руйнує персональну віднесеність), а показ кохання – етики відбувається за допомогою образа ліричного героя. Опоетизованими виявляються чистота, платонізм, цнотливість почуття, щирість між статевих стосунків. Водночас, вірність, хоча і проголошується ідеалом, не досягає оптимізм і надія (навіть на повернення тієї, першої!).
Початкові натяки на зародження почуття ще філософських пейзажем
А коли біляві коси вишні
Розплелись, як грива у коня,
То любов до мене тихо вийшла
З-під зорі народженого дня. (4)
Тут іще немає ні об’єкта кохання, ні самого кохання – недаремно вийшла саме любов, – проте вже є почуття. Незабаром з’явиться і об’єкт – дівчина, яка „косинкою кличе щастя мить” (3). Але знову мотив не є провідним – все відбувається на тлі березня, що
Пролісково першими
Кроками іде.
Кохання ще продовжує сприйматися відсторонено. Для ліричного героя це поки що стан, за якого „сумують верби понад нашим ставом, коли не йдуть закохані до них” (9).
Справжня ж драма кохання вибухає раптово – починається одразу у розв’язки:
Ох і обманула ти мене. (13)
Але і тут, коли наявні і об’єкт і почуття, кохання все одно не відокремлене від природи: воно здатне минати із пережитим днем, потухати у диму волосся. Автор всю поезію вибудовує на антитезі: обманула – прощаю, сміх сіявся – смуток довелося збирати, день спочиває – проведу, не знаю – вірю. Цікаво і те, на що звертає увагу герой: він не бачить, не оспівує очей дівочих; багато важливіше йому волосся – цей образ дівочої коси й надалі емігруватиме з поезії до поезії, зі збірки до збірки, щораз набуваючи нового звучання [Якубовська, 134]. Не випадково справжнє кохання починається для героя з трагедії – коли ще можна по-справжньому пізнати людину (в т. ч. і себе самого), як не в екстремальних ситуаціях. І герой, хоча і зізнається у своїй дитячій вірі у повернення почуття, сам активно його проводжає. Єдине, що лишається крім віри – питання: добре це чи зле? Відповідь на нього ліричний герой намагається знайти у напівмістичний спосіб – гадання. Проте він не скочується до ірреальності, і хоча ворожіння обпікає уяву – emotion, здоровий глузд вимагає автокоментаря – відповіді циганці
– Сказали ви сьогодні те, повірте,
Що я давно без вас прекрасно знав. (с. 14)
Рольовість, сюжетність цієї поезії не випадкова. Короткий діалог, який складається всього з 2 реплік-монологів, цілком автологічний. Інший характер має авторська хода, персоніфікація клена дозволяє зробити його героєвим суддею-арбітром у внутрішньому змаганні. Далі спектр не заангажованих суддів розширюється до комізму – це вже дитинство, мама (як загальнолюдська, ідеальна святиня – адже І. Павлюк втратив матір у 10-денному віці) і земля (13).
Суддею може бути і друг, до якого звертається ліричний герой. За фабульною логікою ця поезія повинна передувати розв’язці, один до „єдиної” виходець з Полісся ще збирається повернутися, знаючи, але нехтуючи свідченням тополь про невірність коханої (17).
Правдолюб-герой важко переживає розлучення. Правда змушує його відмовитись від колишньої милої. Проте сильне почуття, помножене весняним пробудженням, заперечує проти такого розв’язання. Вихід знаходиться оригінальний – перетворити почуття у мрію. Знову з’являється дівоча коса, але тепер вона порівнюється із ніччю (с. 19). Цілителем стає природа – через самоізолювання герой прагне одужати, але відмежовуються він лише від людей, бо ж його внутрішній світ і світ флори й фауни невіддільні. Саме тому і грає ствердно зовні сумна опредмечена до каламбурності метафора
Я ключами журавлиними
Замикаюсь у собі. (с. 19)
Таке „замикання” дозволяє героєві глибше осмислити, заново пережити всю історію втраченого почуття. Але сприймається воно вже крізь чарівний світ природи: кохана – крізь волошку, кохання – через небо, розлука – через сонячне волосся. Впадає у вічі перехід барв у ніжні тони, що й дозволяє ототожнювати долі героя і його коханої – адже розлуку має переживати і вона! (с. 23)
В юності – кохання чаша недопита, нездійсненних мрій моїх вінок (с. 25) – зізнається герой. Але юнь – це весна, а лоботрясу-героєві вже хочеться іншого:
Свічкою весняного каштана
Я у літо хочу зазирнуть (с. 23) – заявляє він.
Проте хочу, ще не значить можу. Настрій героя змінюється із погодою (спорідненість із природою вимагає і цього). Вірити в „завеснення рани”, не тримати образи, лише усміхаючись при згадці і одночасно боліти, полишаючи право на щастя іншому – неабиякий прояв людяності:
Не хочу, щоб в твоє яскраве щастя
Заглянув мого вересня туман (с. 28)
Антитеза і перенесення психічних станів людини на природні явища – улюблений засіб автора! Це створює відчуття надзвичайно тонкого переживання. Та водночас не позбавляє поезію можливості до сентенцій юридичного характеру
Зроду не залазьте
В чужу любов, як ніжний грубіян (с. 28)
Поступово втрачається наївність ліричного героя. Але з цією втратою не зникає поетизація образу коханої, не знецінюється вірність, добро. А разом з тим з’являється і бажання „писати, вмочивши в ніжність серце та перо” (с. 35).
Перо, вмочене у ніжність, спроможне поєднати непоєднуване: холодну зиму і зародження кохання. І хоча це почуття іншого, проте тлом для його зародження обрано теж природу, де так само обіймаються зима і клен, і навіть завірюха не створює відчуття холоду, якщо сніжинки перемежовані зі сміхом (38). Зростання ліричного героя стає більш помітним. Він вже усвідомлює, що
Безперильні спогадів мости… (40)
Крім того, він вже здатен: поставити діагноз: любов порівнюється з бабиним літом лишень оді, коли з’являється суєта і справжнє ж кохання мусить позбавитись такого попутчика.
Починає розуміти герой і панорамність кохання. А чи тільки він спізнав нерозділені кохання? А чи сам він не став причиною такого комусь іншому? І був це шкільний сором чи просто невпізнання – значення не має, бо наслідки їхні – ідентичні (с. 44).
Після такого усвідомлення остання зустріч, останнє освідчення вже не є такими фатальними. Ліричний герой бачить перед собою не морок, а різнобарв’я світу; зміна хвилин щастя миттю розлуки сприймається лише як закономірне чергування пір року (30-31). Гнітить вже інше: не в тому біда, що відкохаєм, а в тому, що „відкохаєм інших і над краєм
Лебедино в далечі майнем” (с. 31)
Герой погоджується стати Лукашем, аби мила лишилася Мавкою-мрією, проте Павлюк, використовуючи образи „Лісової пісні”, кардинально їх переосмислює.
Невірність вже риса не Лукаша, а Мавки, а потрібна така метаморфоза для того, щоб ліричний герой не перестав вірити в любов, – адже Мавка в останньому монолозі пропонувала: „Ні, я жива, я буду вічно жити!” (32). Роздвоєність серця і розуму в ліричного героя ще не зникають, проте він уже натрапив на шліх зцілення, про що свідчать і його відмова від ролі Дон-Жуана.
Блакить є тим кольором, яким Павлюк малює кохання. Воно повертається до ліричного героя, він не відпускає своє почуття, проте причини розлуки шукає вже і в собі. Вже не я – ти, а ми стає учасником кохання (57). Це почуття – кучер життя, здатне воскреснути і тому оспівується героєм. Лукаш островів юності не переймається тим, що кохання було у лютому (60), більше його турбує питання
І милої русяво-золота
Коса пройметься кольором лебідки? (с. 61)
Це не егоїстичний сум за красою, а відверта турбота про інших. Тепер героєві не страшне жодне сонце – почуття не можна спалити (63). Закономірно, що кохання відновлено, і хай вона ще сповнена сумнівів, недовір’я, ще „міряє” любов, проте виходець з Полісся перебирає себе в іншу іпостась – досить бути Лукашем чи будь-ким іншим – для голубих мрій коханої потрібен тільки символічний білий парус. (66)
Такий фінал є новим стартом. Відчинено світлі тони, знову з’явилася чистота. Мрії перетікають у реальність. І все це оповите прагненням до руху, прагненням до життя. Вже забуто „Ох і обманула ти мене…”. Та й чи варто про нього згадувати, коли починається „світанкове кохання”?
ІV
Про що бринить душа сина поліської Мавки?
До села я серцем прикипаю,
мов до волошки крапелька роси (9)
Ліричний герой І. Павлюка – українець, але він ніколи відкрито не ідентифікує себе з нацією. Автобіографічний та етнотворчий чинники вплинули на те, що „Мавки поліської син” походить саме із села. Через осягнення мальовничих краєвидів Волині, як і через важку буденну працю стає відчутною приналежність героя до українства. Як правило, така прив’язка відбувається в кілька етапів. Найпростіше оспівати своє „село нічим не знамените” (с. 9), або ж вийти на рівень екосфери, звеличуючи українські пейзажі загалом, хоча і бачені з вікна своєї сільської хати. Проте наявний ще й філософський та міфотворчий аспекти, коли на цій же буденно-банальній сільській основі або осмислюються певні закономірності життя, або через образи тварин створюється цілісна мікрокартина світу.
Павлюкове село – типове (бо ж, „хіба волошка в полі дивина?”, але вона неповторне як конкретне явище, тому-то й цю волошку
не може замінити
Найголубіша в світі далина (с. 9)
Ліричний герой Павлюка продовжує в своєму розвитку героїв „Тіней забутих предків” М.Коцюбинського і „Зеленої євангелії” Б.І. Антоновича. Він так само живе в пактеїстичному світі, де персоніфікована флора однаково дорівнює як богам, так і людям. Тополі шепчуться край села, немов молодички… ба більше – уможливити проведення медового місяця без нареченої. (Хіба за логікою, своєрідною нареченою стає сукупність бджілок). Автор створює колоритну картину весілля, переповненого гостями, музикою, танцями. Демонічне звуконаслідування відлуння якнайкраще передає атмосферу свята:
„По-гу-кай, – з дупла кричали сови, –
О-то-го, хто вити разлива”. (с. 31)
Метафоричні постпозитивні епітети: (вино ялинове зелене, піна бузкова), вміла гра на межі прямого і переносного значення слів (крутилися зайчата) сонячні, коникова скрипка (витинала польку), звичайність ситуації за незвичайного її втілення так наснажують форму, що вона безпосередньо впливає на зміст, доводячи зайвий раз правдивість заяви ліричного героя про пережите щастя.
Інший пафос, проте схожу ідею і світобачення має звертання героя до Вітчизни. На те, що Вітчизна – це село, а не місто, чи вся країна, неодноразово вказує зміст. І. Павлюк в максимально стислому тексті проводить нерозривну лінію від пращурів-поган до сучасників, таких, як його ліричний герой, що відмовляється демонстративно продовжувати оббивати пороги міст. Вперше як ніколи виразно, глобально відчутний комізм мислення поета, який в урбанізаційну епоху мав пророцтво на майбутнє (хоча це просто голос мислячої людини) виголошує:
Будуть знову шукати з корінням та вітками злагоди (с. 37).
Цей же заклик, тільки дитячо-наївний, немовби-то ненароком кинутий після описової згадки волинського села, має менше надій на те.
Щоб сюди поверталися,
Щоб до себе ішли
Ті, що вчора купалися
У росинці малій (с. 43)
Тут вже не тільки жаль чи докір, тут – фатальна зневіреність у відродженні української колиски – села, що не може поміститися у серці знайомого з дідком лісовим героя.
На окремі згадку заслуговує і бачення героєм буденних на перший погляд істот – свійських тварин. Об’єкти спостережень постають яскраво-індивідуальними, наділеними власним міфом. Півень, корова – не просто тварини, атрибут сільськості, елемент пейзажу, – це своєрідна модель існування; індивідуальні риси півня підтверджують загальну красу світу природи. Тварини – статичні і динамічні – створюють власний гіпосвіт, паралельний світові села і людини, але єдиний із ними у Всесвіті.
Прив’язаність людини до рідного краю, зв’язок особистості з Малою Батьківщиною зображується як передумова духовного здоров’я особи. Порушення такого зв’язку вносить дисгармонію в структуру особистості, а його наявність слугує зростанню індивіда та є єдиним критерієм її оцінки.
Проте Батьківщина для Павлюкового героя – поняття не механічно пов’язане з конкретним топосом. Батьківщина нерідко виступає як естетична категорія. Сприйняття і прийняття її переносить поета-волиняка на глобальніший рівень, адже березень чи ніч – загальнопланетарні явища, хоча і не позбавлені в „Островах юності” свого національного колориту: поліської берести, м’яти і лелек, дівочої косинки, барвінкової сині і проліскових кроків (5), образів, українська поетична традиція щодо яких виробила розгалужену символіку.
Калейдоскопічна плинність життя, його циклічна замкненість не створюють відчуття фатального. Ліричний герой однаково рівно сприймає всі пори року, знаходячи в кожній – прекрасне. Однак за формальними характеристиками домінантною виступає весна (згадано прямо чи опосередковано 24 рази) – пора юності, кохання, близька за настроями володарю островів юності. Інші ж річні етапи – осінь (14 згадок), літо (12), зима (6) лише в окремих випадках мають виражені ознаки суму:
Жовті айстри, клени, і берізки білі
На краєчку серпня сіли й затужили (с. 17)
Та це лишень данина реальності, суто об’єктивоване відображення дійсності. Більше того, „серцем правдолюб” здатний констатувати і те, що
Плакала весна ця незабудками (с. 11)
А це вже ознака індивідуального сприйняття навколишнього, ознака героєвого суб’єктивізму. Та й філософія в цієї циклічності буття теж суб’єктивна. Відкриває й завершує Павлюковий рік ні календарний (за всіма можливими літочисленнями), ні астрономічний, ні біологічний. Він починається літом, в копи складеним і літніми росами на крихт метелика увінчується (с. 21). Особливим є те, що кульмінація Людиної праці – збір урожаю – визначається як зав’язка існування світу, а її пролог – весняне потепління – як розв’язка буття.
Герой Павлюка по-інтимному близький світові природи, він одночасно і її дитя, і її власник (хоча не визискувач, а плекач). Крім логічно вмотивованого свого села йому ж належать і скаламучена тиша з посивілими берізками поліського світанку (с. 29). Персоніфікація природних явищ дозволяє поставити їх героєві-митцю на один рівень із собою. Справді, якщо
Скрипучо січень мемуари пише (с. 41),
То зрозумілим стає і по-людськи стурбована позиція природи, яка б’є на сполох не заради самозбереження, егоїстично, а як митець-естет, задля реанімації вічних картин. Проте наявний і зворотний процес перевтілення: героя в частину природи. В такій ситуації знаходить вияв одвічна, біблейська істина самопожертви, що рятує і інших, і офірувальника:
Душу, мов криницю, людям відчинив.
І чим більше з неї будуть зачерпати,
Тим у ній ще більше стане глибини (42).
Але Павлюкова природа не тільки персоніфікована. Вона легко опредмечується, утворюючи келихи тюльпанів (42), чашечку лілеї (49),шубку травинок (48), клубочок сонця (66). Та з іншого боку, природа – беззахисний, полохливий організм, загрожений і винищуваний, чи попри це, з травмами у душі, слугуючий іншим.
(”Не дивуйся” – весь вір, с. 47)
Очевидно, що ця поезія є моральним кредо героя, його світоглядною позицією, невязливою проте атомоподібною пересторогою, верхнім екстремумом у розкритті графіка відносин по лінії людина – природа.
Тому то вся різнобарвна чи паралелістична („кінець зими” – „проводи літа”), дитячо-юнацько наївно відтворена (62, 49) (! – навіть у сюжетній формі), схожа за засобами вираження з поезіями інших тематичних груп („Медовий місяць” – „Весілля літа”), пейзажна лірика Павлюка не обмежується формалістським естетизуванням; вона гостро-проблемна, а подекуди, навіть, моторошно-жахлива.
V.
З дитячими стежками в серці розкритися для добра
Юності зливи не змиють стежок
В серці дитинством написаних (с. 54)
Як уже зазначалося вище тема комізму охоплює собою тему Батьківщини і кохання. Проте цього замало для розуміння її сутності. Пав люковий комізм виростає на ґрунті почуття до батьківщини та коханої. Острови юності – це острови-біографії [Скотнов]: життя в „дитинстві житньокосому”, в той час, коли саме герой вже перейшов межу юності, призводить до узагальненого філософського обмовлення:
Якщо життя моє – політ,
То це політ сполучений
З десятком перших світлих літ
І з шумом лип над кручами (с. 3)
Історичний зв’язок з рідним краєм видається таким же звичним і необхідним, як і поступове зачищення життя друзями, знаходження любові, інші побутові зміни. Незмінними лишаються тільки відомі від народження атрибути: „дихання біленького лошати і дитини дзвониковий сміх” (с. 4). І проводирем у новий світ поряд з традиційними кіньми долі виступає індивідуально-Павлюкова „коса по травах у росі” – ще одне, до речі, втілення цього улюбленого образа автора. Схожий характер має і обігрування епізоду життя, пам’ятного для кожної людини, – закінчення школи. Тільки – от в „Острови юності” це не феєричне свято, а знову ж таки відкритий шлях у майбутнє, перша справжня зустріч зі світлом. І хоча всі сповнені тривоги від незнання майбутнього, лейтмотивом звучить надія на реалізацію особистості у зрілому житті, на світове привітання
Розмети невдачі зелен-явором
І шляхи небиті нам віддай (с. 11).
Дитинство, мама, земля – справедливі судді героя, який йде у майбутнє з прагненням прочитати його сторінки. І одночасно – сторінки листів, зазначених суддів з безпристрасною характеристикою його поведінки (с. 15).
Герой не пориває із друзями, але він вже пішов „по світу скоморохом” (17). Можливо, саме тому йому доводиться пережити і зраду близької людини, і довгу розлуку, але віра у „щастя за діла” та повернення у село (с. 16, 18) не покидають меншого сина голубих озер, змушують його до періодичних повернень (с. 39, 56). Властиве кожній людині „хочу бути долею щасливим” (18) трансформується закономірно в індивідуальне прагнення „від осик зайнятися і згоріть дотла” (16).
Каштанове прагнення героя зазирнути у літо (25) нерозривно пов’язане зі споминами дитинства. Однак таке згадування для героя не є гальмом для подальшого зростання, – навпаки, служить моральним критерієм при вчиненні певних дій (с. 26), а заразом і постійним нагадуванням про плинність життя:
Котиться життя людське калачиком,
Поки час його не надкусив. – (с. 34)
Дитинство, за переконанням героя, є сензативним періодом для формування Людини з біологічного „homo sapiens sapiens” (54).
Поздуми виходця з Полісся ще більше переконують його в одвічності зв’язку із своєю маленькою Батьківщиною (38), переносять на вищий щабель усвідомлення сутності життя
У житті, як на жовтій липі,
Не напишеш: „Ми тут були”. (с. 39) –
переконаний герой. Мрія-марево зникає, проте бажання щось-таки написати у житті, залишити щось по собі продовжує горіти. І це бажання знаходить своє втілення у простому паралелізмі: зрубана, але завжди зелена ялинка з одного боку і життя, проведене за принципом „чесності з собою”, з іншого (с. 59). Логічним видається: риторичність питання „Скажіть, чому сивіє доброта?”, адже така вічна категорія як доброта не повинна була б старитися, сивіти, втрачати форму (61).
Поет-правдолюб, позбавлений спокою через своє призначення йти у бій за вічні ідеали, кровоточить, як день, і одночасно усвідомлює свій реальний статус: неповторний, як кожен конкретний день, і одночасно – буденний, як безліч днів (68).
Зрозуміло, що проблемний трикутник час – місце – особистість не вичерпує коло поставлених „космічних” проблем. Не обходять „О.ю.” і тему вічності краси (8). Широко презентована і думка про громадянську значимість дії – зовнішньої чи внутрішньої. І хоча деякі поезії (с. 24) написано з явно кон’юнктурних міркувань, як данина радянській патріотичній традиції, це не применшує величі чину оспіваних у них персонажів. Натомість, переломність часу і свідомості людей періоду створення „О.ю.”, процес авто санації, спричинили написання хоча і тенденційних, декларативних, проте чесних і проблемних поезій (с. 30).
Важливе місце посідає і осмислення праці ліричним героєм збірки. Хліборобство – і важка праця, і радість сонячних кіп, така собі нерозривна діалектична єдність (с. 10). Повноцінне пізнання світу неможливе без праці, без коси і плуга (с. 20). Але праця в уявленні героя не обмежується лише сільським господарством. Автобіографічна присвята вчительці Р.П. показує інші грані праці, не менш важкої і не менш унікальної, настільки, що сам герой не може дати собі відповіді
Вчителько, скажіть: ще років скільки
Буду Вас читати по складах? (с. 43)
Відсутність показу неробства у збірці наголошує на абсолютній неможливості існування такої риси у гармонійної, цілісної особистості. З іншого боку, возвеличенню підлягає певна архаїчність праці, її етнографізм, сільська побутовість.
Ясна річ, що герой збірки поезій В. Павлюка теж митець слова і людина, не байдужа до проблем слова. По-перше, герой – високоінтелектуальна людина, вихована на кращих традиціях української літератури. Тисячолітнє „Слово”, яскрава алюзія, грандіозної сили образ і переосмислена картина, не лишає байдужим поета (с. 12). Болючою для нього є і проблема заборон української мови, її існування (с. 29). Мова подається у двох планах: реально-історичному – в сукупності всіх перипетій і колізій по шляху її тернового розвитку та ірреально-міфопоетичному, як натяк, своєрідний архетип. По-друге, проблема призначення поета тісно поєднана з питанням про громадянський обов’язок і патріотизм. Всупереч демографічній кризі на селі герой вбачає обов’язком повернутися саме до села, як могутнього джерела проетичних образів (с. 53), невичерпної скарбниці народної духовності, кидаючи виклик історичним обставинам і протиставляючи себе зворотній масі мігрантів:
Ні, неправда, що вже наші села поети вичерпують…
Довести це мені зараз людям до болю не терпиться (с. 36)
Поет осмислюється як додаткова скрипка у звучанні всесвітнього оркестру гармонії, до того ж скрипалем є той же безмежний прекрасний світ – саме він (а не поет) і витворює відповідні звуки-мелодії, автор лише „зчитує” її з білого рукава ромашки (53). Поет-співець не мислить свого життя без поезії, без несіння пісні до втрати сил на поділ Вкраїни-матері (37) разом з реально-предметними відерцями ягід і грибів (69) і закономірно сподівається, що колосся його пісень „дасть зерно, як буде молотьба” (64).
Тому-то вірші героя „Острови юності” не сприймаються як ????, як прикраса, як „чисте мистецтво”, в нього „немає штучно поєднаних поетичних образів, відсутня всяка випадкова надуманість теми, в його творах нуртують яскраво пориви чистої душі” [Гаврилюк]. Ці вірші – такі ж зелені і сонячні, як Волинське літо, палючі, як гроно калини, чисті, як ріка Лютиця взимку (60). І автор переконаний, що поезії – не його витвір, чітко називаючи своїх вчителів:
І хотів би навчитись в осені
Осипати листки душі (60)
Прибулець із „безкрайності галактики” (68) не губиться в широчині „космічних” проблем буття. Він, сповнений молодої сили, вигодований автентичною народною мораллю, хоча і болісно переживає розрив зі своїми островами юності, проте вирушає і цілком незнане плавання океаном розбурханого життя
Де кінець моєї долі, не питайте, бо не знаю.
Для добра я в цьому світі тільки-тільки розкриваюсь (с. 32)
VІ
Цілісне розуміння „Островів юності” Павлюка неможливе без деяких узагальнень, побіжних зауважень щодо авторської манери та визначення слабких сторін дебютної збірки поета.
Книга І. Павлюка органічно поєднує 68 поезій, кожна з яких вписує неповторний штрих у портрет ліричного героя. Попри відсутність групування віршів у цикли, збірка відзначається стрункістю внутрішньої композиції, її безапеляційною цілісністю та вмотивованістю, із глибинним розподілом поезій за рівнями кохання – Батьківщина – космос. В „Островах юності” переважає авто психологічна, медитативна, описова, безсюжетна поезія. Поодинокими є поезія сугестивна, рольова, експресивна, сюжетна. При цьому сугестивно-рольова поезія не є в опозиції, а навпаки, виконує функції медитативно-автопсихологічної. За тематикою основними є інтимні (головним чином родинні, любовні, товариські) та пейзажні вірші. Наявна також культурницька і громадянська поезія; міфопоетична творчість автора об’єктом дослідження обирає тварин; філософські мотиви синкретично вплетені у структуру поезій інших тематичних груп. Соціальної тематики автор намагається уникати або переосмислювати її; урбаністичну ж взагалі відкидає. Для творчості І. Павленка характерною є нейтралізація тональності, певна ідилічність. Поодинокими є тенденційність та автологіям.
Збірка „Острови юності” є своєрідною панорамою органічного поєднання людини та природи. Основним мотивом збірки, якому підпорядковані інші, більш конкретні, є показ або пошук гармонії у житті на тлі антропо-, зоологічного і ботанічного оточення та внутрішньої боротьби ліричного героя.
Головними об’єктами художнього дослідження є людина і природа в усій їхній багатоаспектності. До того ж, людина як складова частина природи, осмислюється на нижчій сходинці ціннісної драбини, підпорядковуючись загальним законам біосфери.
Серед мотивів, що деталізують і утворюють гіпермотив збірки, яскраво виокремлюються 2 групи, домінантними у яких є відповідно поняття „особистість” і „світ”. Розгляд „особистості” відбувається в кількох сферах: суспільній, інтимній, креативній, емоційній, естетичній, філософській. Цікаво, що питання моральності не виноситься на розгляд окремо, оскільки воно вплетене і поєднує між собою названі вище категорії. Не зважаючи на більший обсяг поняття, природа – „світ” має значно вужчий спектр розглядуваних питань: вічність, краса, унікальність кожного її елемента. Втім, після такої диференціації та деталізації, І. Павлюк знову синтезує „особистість” і „світ” в єдність, основою якої є гармонія людини (ліричного героя) і природи, передана через почування молодості, яка всотала в себе традиції рідної землі, через сповідь одного покоління перед іншим [Гаврилюк].
Система образів збірки І. Павлюка являє собою піраміду, вершиною якої є образ-символ островів юності; цьому макрообразу підпорядковані мезообрази центральної частини піраміди – ядерні (рідний край, юність, кохання, мила, поет, весна), між якими часто можна поставити знак семантичної рівності, неосновні (пори року, праця, друг, життя, тварини, краса) та периферійні (героїзм, старість, рідна мова, Вітчизна, вчитель, ніч), – які відображають градаційно цінності та особисту значимість для ліричного героя та будівельну вартісність у формуванні макрообразу островів юності; в основі ж піраміди лежить множина мікро образів, властивих окремим поезіям і виконуючим збірну функцію у створенні відповідних мезообразів. Так, наприклад, у поезії „Корова” є 2 мезообрази: корови і рідного краю (села). Створюються ж вони за допомогою таких мікро образів, як образ туманного лугу, сонця у небі, ранку на паші, дідової груші, запиленої дороги, пастуха, бур’янів, квітів, телятка в хліві, росяної трави, міста, співучої бабусі з відрами, літнього дня. Широким є спектр засобів образотворення І. Павлюка, особливістю якого є змішування характеристик психологічних, самох., іншими образами-персонажами та авторської, а також невласне пряме використання вчинків та портрету у творенні образу. Основне місце у збірці посідають образи-картини природи та образи-емоції. Виражальними способами образів, які домінують у збірці, є поєднання чуттєвих і психологічних при обмеженому використанні моторового.
Ліричний герой „Островів юності” є оригінальним, гармонійним характером, який хоч і має певні типові риси, все ж є глибоко індивідуальним.”Я” ліричного героя досить спільне з авторським „я”, проте його вік дещо молодший за авторський і воно є органічнішим, чутливішим і замисленішим. Попри відсутність формального „я” в низці віршів, вся збірка підпорядкована єдиній меті – показу окремими мазками цілісного портрета героя в його опоетизованому пантеїстичному світі, сповненому краси і впорядкованості. Чіткість хронотипу не звужує образ ліричного героя, а ще раз підкреслює його реальність, зв’язує його з малою батьківщиною, додає нові риси до його портрету. Природа і люди, праця і поезія, філософія і кохання – це різні ситуації, в яких ліричний герой реалізує себе, виявляє певні свої риси – що загалом створює його портрет, але не „парадний”, а радше анатомо-психологічний, такий собі розтин тіла і душі людини.
Попри свою оригінальність, версифікаційна структура збірки І. Павлюка відзначається певною одноманітністю. Всі поезії збірки написані або тяжіють до слаботонічної системи віршування. Однотипною є ритміка вірша. Як правило це одномірні верси (виняток це або „все віддати…” – де 5 – ст. хореєм; 2-3 строфах – 5 ст. хорей) – різномірна поезія „День сховався за лісами…”, де чергується 4-стопний хорей з 1-стопним дактилем; та й то цю схему можна розглядати лише як графічно модифіковану задля акцентуації структуру 5-стопного хорея з гіперкаталектикою), або 4-3-стопн. ямб – „Поліський край, земля моя” та деякі інш.), переважно 2-складові, зокрема ямб: 4-стопний (№ 13, 65); 5-стопний (№ 6, 7, 12, 18, 22, 26, 28, 33, 39, 45, 46, 60); 6-стопний (№ 63); хорей: 3-стопний (№ 3, 19, 21, 64), 5-стопний (№ 2, 9, 11, 15, 16, 20, 23, 24, 27, 29, 31, 32, 35, 37, 38, 41, 42, 44, 49, 50, 51, 56, 68), 4-стопний (17 – можна також вважати за 2-ст. пеон третій; 67 – також відчутний вплив 2-ст. пеона третього) 6-стопний (№4, 14, 40, 47 – з 5 ст. хореєм у 9-10 версах, 66 – всі, як правило, з цезурою-медіаною після 3-ої стопи; сюди ж віднесено різномірні 6-5-стопний хорей у віршах з перехресним римуванням № 5, 48), рідкісний 8-стопний (№ 30, який можна розглядати як графічно злиті 2 4-стопні верси; підставу для цього дає і медіана після 4 стопи). Наявні і 3-складові розміри – анапест: 2-стопний (№ 10, 25, 43) 3-стопний (№ 8, 36,53,62) та рідкісний 5-стопний (34, 55) та різномірний 4-3-стопний дактиль (№ 52). Експериментує І. Павлюк і в сфері паузника, щоправда силабо-тонічний струмінь явно переважає, оскільки досить поширеним є стале місце випадіння „долі” та наявності лейми; побудовані такі вірші на основі 3-стопового анапесту із випадінням у 3 стопі (змінюється лише склад випадіння, як правило ненаголошений) – № 54, 57, 59). Цезура не є поширеною в поезіях І. Павлюка. Її поява, головним чином зумовлюється наявністю у версі > 12 складів (№ 5, 14, 30, 40, 47, 48, 63) або наявністю лейми (54, 57, 59). В першому випадку цезура є медіанною.
Однотипною є і система римування. В переважній більшості це перехресне римування (58 поезій), рідше – паралельне (№ 4, 30, 34, 35, 38, – у чотиривіршах), та поодиноко складне сонетне римування, зумовлене строфікою (47 – оповите і паралельне; 63, – оповите, перехресне і паралельне), а також зумовлене строфікою п’ятивірша – суміш оповитого і перехресного – аввав – (№ 27).
В ямбічних поезіях та анапестичних поширеною є гіперкаталектика (№ 1, 6, 7, 8, 10 і т. д.); рідше – у хореїчних (№ 3, 9). Для хорея поширенішою є каталектика (як і для дактиля) (№ 2, 3, 4, 5, 9 і т. д.; 52), Ознакою ямбічних, анапестичних та деяких хореїчних поезій є наявність анаталектики (більшість віршів).
Рима І. Павлюка теж однотипна, хоча це не є її вадою. Як правило, Павлюкова рима неточна (а в такому разі взагалі не випадає вести розмову про її насиченість (ненасиченість; для точних рим характерна не насиченість). Рима оригінальна (моя – розсміявсь, душі – залишив, березень – першими), хоча трапляються і банальні – дієслівні (встає – роздає, задивилося – помилося) або затерті (вишня – вийшла, поле – тополі). Переважають рими однослівні; дослівні, як правило, витончені (підтриманий – ти – мене, травня – читав я, з яблука – я блукав). Розподіл рим між одно- і різнорідними приблизно рівноцінний (дорогу – ноги, плескати – жувати, півень – день, трави – голови, тумани – ранок, снів – бур’янів, – диск – повис, квіти – ревіти, гарбузи – назад, потривожать – може, – „Корова”). Часто трапляється нарощена чи усічена рима (моя – розсміявсь, душі – залишив; дітей – іде). Рідше зустрічається нерівноскладова рима, що й характерно для силабо-тоніки (до речі, в цих випадках з’являється зайвий ненаголошений склад в клавзулі) (споморбхом) аналогічно і з різнонаголошеною римою (я блукав д яблука). В усіх інших випадках рима рівноскладова і рівно наголошена. Знаходимо в збірці і каламбурну (з яблука – я блукав), асонанс на (складене – задумом – поширена в дактилічних римах); натомість автор уникає дисонансів, омонімічних, патронімічних, тавтологічних рим, хоча кореневі типи присутні („мови” – розмовою). У 54 поезіях наявна окситонна рима; у 47 – пароситонна; у 20 – пропаросистонна.
Однотипною є і строфіка збірки. Це головним чином катрени (60 поезій; 58 – авав; 2 аавв), дистики (5 поезій), 2 сонети (за римою – 1 сонеїд); та 1 пентина (аввав).
Заслуговує на увагу і мова „Островів юності”. Основний пласт лексики, який використано І. З. Павлюком – літературно-художня мова, іноді з розмовним відтінком в зовнішніх чи авто діалогах. Серед номінативної лексики велику роль відіграють топоніми та гідроніми (Полісся, Волинь, Стир, Лютиця), антропоніми (Євген Кирилович, Паша Савельєва, Петрусь), зооніми (Лисуха, Петро, ???рик) імена літературних героїв (Мавка, Лукаш, Дон-Жуан), космоніми (Земля, Зодіак), назви книг („Псалтир”) – які виконують або роль топізоції для всіх поезій збірки, або ж є одинично вжитими в кожній конкретній поезії.
Маркованість лексики „Островів юності” незначна. Автор уникає архаїзмів (поодинокий історизм – гривеник, чи окастеналізмів (житньо косий; хоча часто в користовує Тичинине дитинно). Звучно до мінімуму і вживання вульгаризмів (лоботряс).
Павлюк використовує вже розроблену систему тропіки, надаючи перевагу сполучниковим порівнянням, часто використовуючи логічні означення (Поліський край, пташиний спів), фольклорно-поетичні сюжети (дівчина-калина, зелен-явір) та надаючи перевагу зображувально-описовим прикметниково-прислівниковим оригінальним епітетам. Метафора, як уже зазначалося, будується головним чином на аречевленні та персоніфікації. Поширеним явищем для Павлюка є семі метафора та у(роз)подібнення, тоді як метонімії надається значно менша роль. Серед пери фразових різновидів приділяє увагу автор лише евфемізму (взяти руки в ноги).
В стилістичному плані досить органічно вбудовується в канву вірша патронімічна чи омонімічна атракція (простотак – не простак; я блукав – аблука), яка виступає димоутворювальним засобом. Задля створення лаконічно-??мічної оповіді застосовується і еліпс (Мої /слова/ злились з осіннім криком вітру). Велике вживання, натомість, характерне для антитези, причому часто це не відкриття і фіксоване на лексичному рівні через антоніми протистояння, а будь-який змістовно-значущий контраст. Суто одиничну, конкретну функцію виконують ремінісценція та парафраза („Ой, вітриле мій, вітре”, на ???? світання брешуть з лісу лисиці), на посилення мисленнєво-мнемічного враження в поезіях на ту ж тематику, з якої почергуються. Афористичність поезії Павлюка закономірно призводить до появи різних видів апофегм (зроду не залазьте в чужу любов, як ніжний грубіян, красу не відділити від краси).
Має деякі особливості і фоніка „Островів юності”. В першу чергу це чітке дотримання ритму і паузації (член кооперативу – виняток, і то не сприймається таким завдяки стягненню подвійного [о]); мінімальна кількість ентамбеманів, вигравірувана евфонія (поява міжслівного гіптусу лише з метою дотримання метрики), майстерна ономатопея та анафоричний звукопис (Буде березень бігти берегом).
Така зовнішня „неприкрашеність” збірки Павлюка методичними засобами, однак, не свідчить проти його майстерності. Лексичний матеріал поезій, належний до тематичних груп „село”, „природа”, „людина” максимально простий і буденний, і досягнення автора полягає в тому, що на такому банально-затертому матеріалі він зумів вибудувати майстерно-вивершену будівлю. До того ж, перенасиченість тронами фігурами ще не є ознакою високої художньої вартості твору. У Павлюка мало автології чистої; поетичний образ, проте, максимально прозорий і простий. Однак цього не можна поставити на карб авторові – влучними одиничними ударами він переконливо демонструє свою вправність у створенні над оригінальних, над фігурних образів.
Задля справедливості варто спинитися і на окремих недосконалостях збірки. Це одразу ж помічені критикою улюблені епітети поета „сивий”, „світлий”, „білий” [Скотнов]. Крім того, до часто вживаних належать слова з неправильним наголошуванням але, роки (що недостатньо виправдовується ритмоутворюючими міркуваннями). Також „проґавленими” і тому такими, що одразу впадають у вічі є і відверті русизми (непослушний, несмілий).
Однак такі несуттєві недоліки не є визначальними у збірці „Острови юності” Ігоря Павлюка залишаються вивершено-досконалими світом ліричного героя, який вступає у зріле самостійне життя, сповна осягнувши світ і себе самого.
ЛІТЕРАТУРА:
Павлюк І.З. Острови юності. – Львів: Каменяр, 1990. – 71 с.
Скотнов С. Павлюкові „Острови юності”. // Молода Волинь. – 1991. – 22 лют.
Гаврилюк М. Острови справжньої поезії // Зоря комунізму. – 1990. – 23 лют.
Якубовська М. У світлі високої зорі // Філологічні студії / Волинський держ. ун-т., Волинський Академ. Дiм. – Луцьк, 2003. – №. 1 (21). – С. 129–147
СОРОКІН О.
