Смоляк Б. Тільки грудка вільготна з пораненням наскрізним від колоска: поезії. – Львів: Камула, 2024. – 52 с.
Коли прочитав в анотації, що віршник тільки тепер оприлюднює твори, написані понад пів віку тому, то відчув поштовх до мандрівки в історію вітчизняної літератури того часу. І спершу чомусь подумалося про дебютну збірочку Володимира Затуливітра «Теорія крила», котра засвідчила про появу у красному письменстві неперебутнього поезієтворця… Приблизно у ті ж роки (тогочасний відлік особливого значення не має) побачили світ книги Дмитра Кременя, Петра Куценка, Михайла Левицького. Звісно, було й так, що ідеологічні прояви комуністичного штибу затримали появу видань Станіслава Вишенського, Віктора Кордуна, Василя Рубана…
Можливо, дехто скаже, що назва книги Богдана Смоляка дещо задовга. Але… Ось імення поетичного дебюту Анатолія Кичинського «Жива і скошена тече в мені трава» увібрало в себе цілий рядок вірша. Подібне у підході маємо й тепер.
Щоправда, варто тут згадати про ще один момент. Давні друки не позбавлені ідеологічних впливів, на які нині дивляться з іронією. Та, напевно, ніхто не заперечить, що ці твори написано талановито. А автор книги, про яку йдеться, таких писань не вмістив. По-всякому можна думати про це. Та гадаю, що істинних поціновувачів верcифікацій така «важливість» не цікавить. Точніше, їм не дає замислитися над цим поетична справжність читаного.
Про що він тоді писав? Та ж про плин життя! А які ще осмислювати думки людині, якій тільки-но виповнилося 20? («Бо така любов мені судилась – Нижча вод, нечутніша трави… На шукання у собі людини, Що і є життям, благослови».)
А хіба письменник може знайти себе, не маючи власне творчого обличчя? Тому вважаю, що в цій рецензії наголошувати слід передусім виражальність.
Вона, між іншим, у тоненькій книзі поезій Богдана Смоляка і справді зацікавлює.
Саме така думка превалює, коли зір натикається на оригінальні літературні тропи. Скажімо, запамʼятовуються метафори на зразок: «сиділа пісня на вершечку яблуні», «дощ прожовує кожну ниточку», «лизали зорі кров насущну». Є також цікаві епітети: «азбука доріг», «очі повстання», «долонь пелюстя», «жменя візій», «дотернова ера», «кров іскрин». (Зауважу, що деякі з них були неможливими у збірках півстолітньої давності.) Цю картину літературності по-своєму доповнюють розгорнені та гранично стиснені порівняння типу: «і диміли гори, мов гуцул люлькою попахкував з долини», «скрипить сосна – остання скрипка осені», «навколо картоплиння – наче руки», «небо-знамено»…
Літературні тропи у різних іпостасях можна вряди-годи угледіти й у згадках про «мешканців» видання, до яких належать рослини і дерева, звірі і птахи, зорі і небесні світила («поважно так гарбуз у грядку вгруз», «там хвиля синьо-сива тріпоче в ятерах стареньких верб», «а де паслися зранку корови – там травиця тоненька й нервова, мов дівоча рука», «бо травинку і жайворонка маю», «ховали на світанку звізди тайн», «ти взяв жарину з ватри сонця»).
Цікавинками позначені кольорові вияви («цей голубий на пів землі ажур», «я б сторочив червону нитку на тканці щастя чарівній», «вже біло-лагідний туман трамваям роги вкутав», «цвіркуни подуріли від літа, від роси, від зелених пісень», «з тобою сонце не рябе», «летять листи впереміш з жовтим листям»).
Окремої розмови потребують богошукальницькі й культурологічні акценти і вузли. Однак не тому, що вони, на противагу іншим, попереднім, є однаково важливими для темарійності й виражальності; смію стверджувати: рядки «…З усіх дарунків Божих Мені один звичайністю не став: Я говорити і співати можу, Нести цей світ у серці й на вустах» та вірші з епіграфами із Б-І. Антонича і В. Симоненка могли б спровокувати небажані висновки комуністичних цензорів.
Як й окремі слововияви: «замрія», «жайворонко», «великосвіт», «артезіани», «полюддя». Не випадково про таке кажу, адже для нинішніх версифікаторів неологізми, рідковживаності та діалектизми – не дивина. А от у поетичних книгах, виданих у тоталітарні часи, вони є рідкістю, бо, на жаль, тоді панувала дивна орієнтація на літературну мову з домішкою русизмів. І водномить не існувало пошани до слівʼят з рідномовної стихії, що, як не прикро, засвідчували деякі віршовані збірки.
…Можна й далі множити думки про виражальні можливості друку, до якого увійшли давні твори. Але насамкінець висловлю одне міркування. Чи не вперше перед моїм читальницьким зором зʼявляється таке видання. І воно так довго промовляє про творчі особливості людини. На противагу товстезним томищам, у яких автори соромливо оприлюднюють написане з літ давноминулих, котрі нічого про них не говорять. Це, зрештою, змушує ще раз повернутися до видання Богдана Смоляка. Саме воно пояснює витоки поетичної енергії у книгах «Словник мовчання», «Осіння мітологія», «Дерево, що крокує», «Істотність», що передували запізнілому «дебюту». Приклад для наслідування, який неодмінно мусить мати свою живинку?
Ігор Фарина
с-ще Шумськ на Тернопіллі