Минають віки й тисячоліття, змінюються історичні епохи, зникають назви держав, а храми Божі стоять вічно, мов німі свідки минулих історій. Незворушно здіймаються вони в небесну блакить своїми величними куполами та дзвіницями.
Переді мною — книга відомої львівської письменниці Мирослави Данилевської-Милян, яку вона присвятила храму святих Володимира і Ольги у Львові. Мимоволі напрошується аналогія з нашим безсмертним класиком Олесем Гончарем, який у часи твердогранітного матеріалізму своїм «Собором» пробуджував прагнення народу шукати духовного коріння та плекати ті цінності, що мають вагу навіть після завершення земної мандрівки.
Письменниця також описує трагічні сторінки життя львівської громади, коли засліплені безбожною пропагандою кар’єристи, бажаючи вислужитися, влітку 1973 року зруйнували церкву Введення в Храм Пресвятої Діви Марії, яка стояла на сучасній вулиці Володимира Великого (тоді — Артема). Руйнування святині — це завжди велика трагедія для вірних, що знаходили у намолених стінах опору й духовну втіху. Але для сучасних геростратів, засліплених облудою, не існує розуміння того, що вони чинять.
Із народних переказів відомо: нищення святинь приносить сувору відплату. Це не кара Божа і не помста, бо християнський Бог —це любов і милосердя. Та деякі вчинки настільки закривають людині доступ до Божої ласки, що невідворотно ведуть до життєвої драми. Так уже є: одні творять і примножують, інші — руйнують. Але святе місце порожнім не буває. Люди шукали єднання з Богом, і цьому сприяли побожні підпільні священники, які, ризикуючи свободою, служили в катакомбній Церкві.
Варто зазначити, що, описуючи створення парафії святих Володимира і Ольги, авторка фактично подала цілий фаховий нарис історії УГКЦ у підпіллі. На сторінках книжки читач знайде вичерпні відомості про визначних церковних діячів: Блаженного Митрополита Андрея Шептицького, слугу Божого кардинала Йосипа Сліпого, кардинала Мирослава-Івана Любачівського, митрополита Володимира Стернюка, кардинала Любомира Гузара, митрополита Ігоря Возьняка та Блаженнішого Патріарха Святослава Шевчука.
Окремо хочу відзначити згадки про підпільних отців Чину Найсвятішого Ізбавителя, з яким і я колись був пов’язаний. Зокрема, авторка називає отців Михайла Винницького, Євстахія Смаля та вже згаданого Владику Володимира Стернюка. А отця Василя Вороновського я мав щастя знати особисто й назавжди зберіг у пам’яті його щиру усмішку та лагідну вдачу. Так уже складається доля: за історією одного храму можна побачити історію цілого народу. Підпільна церква, хоч і натерпілася від гонителів, саме у горнилі випробувань народила справжніх послідовників Христа — без фальшу й лукавства.
Із Божого провидіння 12 серпня 1990 року майбутня громада парафії разом зі священнослужителями заклала місце під будівництво храму. Зібралися відповідальні та віддані люди, які впродовж років сприяли спорудженню й оздобленню святині. Пані Мирослава Данилевська-Милян слушно зазначає, що народження парафії святих Володимира і Ольги збіглося з історичними подіями для нашого народу — проголошенням державного суверенітету, а згодом і Незалежності України.
Як проголошення Незалежності стало актом відновлення української державності, тяглість якої сягає сивої давнини, так і храм святих Володимира і Ольги став продовженням духовної традиції, перерваної радянським безбожним режимом.
Авторка докладно описує всіх причетних до будівництва: архітекторів, будівельників, монтажників, іконописців, меценатів. Від закладання наріжного каменю до урочистого освячення церкви єпископом Юліаном Гбуром минуло шість років. 22 грудня 1996 року, у день Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці, храм урочисто відкрив двері для вірних. Велику працю для розвитку святині здійснив парох отець Богдан Чабан разом із парафіянами, серед яких була й сама письменниця.
Наостанок хочеться сказати: славімо Господа за те, що живемо в епоху відкриття храмів і монастирів — це ознака оздоровлення душі українського народу. Адже храми будуються тоді, коли вони справді комусь потрібні. Храм Божий — це прообраз Ноєвого ковчегу, у якому колись люди врятувалися від потопу. У храмі живе сам Бог — так само, як у серцях тих, хто його відвідує.
Читаючи історію одного храму, із хвилюванням торкаєшся історії всього народу, долі тисяч людей. Бо храм — це насамперед громада, Божий люд, який наповнює святиню.
Прочитавши книжку Мирослави Данилевської-Милян, ви немов входите до цього Ковчегу й разом з усіма його «пасажирами» поринаєте у подорож до майбуття. І ця мандрівка буде мирною та щасливою, адже керманичем є сам Бог.
Юрій ГРЕШКО,
письменник, лауреат премії імені Миколи Гоголя, член Національної спілки письменників України та Наукового товариства імені Шевченка.
Leave a Reply