Зараз чиєсь – навіть чуже – колюче слово часто заганяє до власної мушлі. Так, аби ні з ким не сваритися, би не наговорити зайвого, але і аби своїми хниканнями не обтяжувати тих, до кого то не має жодного стосунку. Бо дуже часто буває, що не так то просто обняти свою рідну людину – відстань у  пару десятків кілометрів – це набагато більше, ніж з дивана до квітника. З дитинства знала, що відстань – вона завжди є, і ті, кого найбільше любиш – завжди далеко.

Просто так

Повернулася якось зі школи зовсім засмученою – може посварилася чи побилася з ким, а може ще щось. Тепер то вже не пригадається. Сіла на диван, насупилася і сиджу – підбираю, на чому би злість зігнати. Звісно, найпростіший спосіб – підійти до когось із старших, наскаржитися як в мене все погано і вислухати яка я хороша  і що все обов’язково пройде. Але мої родичі були зовсім «неправильні»: за те, за що інших жаліли, мене сварили, я виходила в усьому винною і перекладати свої проблеми на когось передумувала надовго. Найкращим заняттям було погратися з собакою, особливо садом з ним бігати наввипередки, але собака, ніби знаючи, яка я «щаслива» з уроків повернуся – завбачливо кудись злиняв. Мультики теж не дозволяють, бо телевізор зайнятий, дідик новини дивиться – а дивитися випуск новин до років так 18-20 по ТБ мене не могло примусити ніщо і ніколи, а тепер вже бачу, що й небагато втратила. Так от, мова не про мультики. Сиджу, значить, я на дивані і серджуся.
Бабка, переходячи з кімнати в кімнату з великою мискою-мильницею випічки, оглянулася на мене і ніби між іншим, спитала:
-Злосна?
– Ні-а..
– Дуже?
– Иги…
– То іди маму обніми.
– Нашо…
– Просто.
І пішла. Більше говорити зі мною вона правда не могла – на кухні щось кипіло, «боїло» ‒ як в нас кажуть. Я таки пішла в квітник – там мама щось пересаджувала  ‒  і повисла на ній. І сказала, що я «просто так». І пам’ятаю, що на душі сонечко засвітило – в мене то точно, а, може, і в мами…
Зараз чиєсь – навіть чуже – колюче слово часто заганяє до власної мушлі. Так, аби ні з ким не сваритися, би не наговорити зайвого, але і аби своїми хниканнями не обтяжувати тих, до кого то не має жодного стосунку. Бо дуже часто буває, що не так то просто обняти свою рідну людину – відстань у  пару десятків кілометрів – це набагато більше, ніж з дивана до квітника. З дитинства знала, що відстань – вона завжди є, і ті, кого найбільше любиш – завжди далеко.
Не пам’ятаю, в якій книжці і коли вичитала слова: «Обняти – це вже чудовий привід приїхати». І знаєте, це таки правда…