Слову «винародовити» не знайшлося місця в радянському 11-ти томному академічному Словнику української мови 1970-80 років видання, бо внутрішня колонізаційна самоцензура тодішніх «малоросійських» вчених філологів не допускала зарахування цього слова до загальновживаної лексики. Хоча воно ще у 1907 році вже було в 4-томному словнику Бориса Грінченка, де тлумачилося як «денаціоналізувати, позбавити національності», тобто позбавлення народу самоодержавлення. Адже нація – це територіально самоодержавлений народ.
Тож це слово вважалося ними небезпечним своїм точним визначенням колонізаторської політики як Російської імперії, так і її неоімпер-більшовиків, які для самодержавного утвердження почали, переназвавшись комуністами, прикриватися при цьому ще й природною комунітарністю співжиття людей.
Так більшовики, проголосивши замість колишнього панслов’янофільства царизму натомість аж всесвітній «пролетарський інтернаціоналізм», цей класово-антагоністичний ребрендінг іудейської депресантної ідеологеми «громадяни світу», продовжили політику винародовлення народів і етносів. Військово-політично їх знову було завернено в ту колишню імперську «тюрму народів», хоча вже і не (по-сталінськи) у вигляді її колишніх губерній, а (по-ленінськи) у симулякративному форматі Союзу республік, та обов’язково із самодержавно правлячою єдиною імперською партією. Саме її владна номенклатура і заповзялася перетворювати племена і навіть самодостатні народи такого Союзу в суцільно безлике російськомовне населення з політичною назвою «советский народ», через що у світовій публіцистиці його людей і було зневажливо прозвано «совками».
Тоді, як сам-то єврейський народ, навіть після «біблейського вигнання» із своєї ветхозавітної території, все-таки не спокусився на пропонований його ж мислителями утопічно-звабливий класово-пролетарський антикапіталізм та інтернаціоналізм, а вдався до найбільш можливої в міжнаціональних просторах (як для «ізгоїв») посередницької діяльності з торгово-фінансового обслуговування капіталістичних відношень. При цьому, всіляко пристосовуючись до умов співіснування, євреї не розчинялися в націях проживання, підтримуючи свою трансобщинну солідарність, ревне сповідування етноплемінної релігії, її морально-етичні цінності співжиття. Бо, як повчав прихильник європейського (мендельсонівського) неоіудаїзму Мозес Гес, «расова боротьба щось первинне, класова боротьба – вторинне» /Гесс М.«Рим и Иерусалим». Библиотека Алия. Иерусалим. 1991г..Электронная версія.Эпилог.Раздел 5. Последнее расовое господство.С.72/, не приховуючи при цьому, що запропонований ним пролетарський інтернаціоналізм передусім для того, щоб вступити «во ім’я вищого права в боротьбу за вільне існування з варварською і цивілізованою зарозумілістю пануючих рас»/ГессМ.«Рим и Иерусалим».Библиотека Алия.Иерусалим.1991г.Электронная версія. С.1/ .
Тобто, якщо без евфемізмів, то саме бездержавні євреї повинні були, мовляв, очолити боротьбу за етнічну рівноправність із «зарозумілістю пануючих рас», передусім, звичайно, із західноєвропейськими націями, зрівнявши їх як етноспільноти в майбутньому пролетарсько-комуністичному інтернаціоналі із єврейським становищем «громадян світу». За такий етномесіанський підхід М.Геса до інтернаціоналізму лондонський конгрес «Союзу комуністів» не сприйняв написану ним програму, доручивши К.Марксу і Ф.Енгельсу написати інший текст її. Після чого замість гесівського «Комуністичного катехізису» і з’явився не кращий марксистський «Маніфест комуністичної партії». Але відтоді і пробігла десь між ними чорна кішка політичних амбіцій. І Мозес Гесс, за його ж словами, «після двадцятирічного відчуження … свого народу» /Гесс М. «Рим и Иерусалим».Библиотека Алия.Иерусалим.1991г.Электронная версия.С.12/ вернувся до «свого ветхозавітного імені Моше» /Гесс М. «Рим и Иерусалим».Библиотека Алия. Иерусалим.1991г.С.20/
Так ущербний космополітичний неоіудейський проект ізгоїв (як вигнанців із власної Геї, «землі обітованої» ) і був перетворений К.Марксом з подачі М.Геса, цього, за його ж самохарактеристикою, «спустошливого» /Шафаревич И.Р.«Трехсотлетняя загадка».Ipositum Grizinkals.2013.Электронная версия.С.66/ «комуністичного равина», /Гесс М. «Рим и Иерусалим».Библиотека Алия. Иерусалим 1991г.Стр.12/ у класово-пролетарський інтернаціонал-комунізм. Саме він і виявився таким доречним для імперської денаціональної політики більшовиків по винародовленню етно-гоїв в атеїстичну комуняцьки-безмаєтну робочу масу безрідних ізгоїв, хоч іще до пори на своїх (але вже не для всіх) споконвічних територіях проживання. Такий процес денаціоналізації народів фасадно соціалістичної, а насправді тотально державнокапіталістичної імперії і був проголошений ними остаточним вирішенням національного питання в СРСР.
Прикриваючись марксистською псевдокомуністичною ідеологією, більшовикам вдалося відновити і аж сімдесят років самодержавно розбудовувати ще тоталітарнішу Російську імперію під назвою Радянський Союз. Аж поки у 1990-ті роки його республіканські номенклатурні клани не вирішили заздалегідь національно самовизначитись (теж одержавитись) в уже занепадаючій союзній імперії, заодно прихватизаційно пере-ре-будувавши під себе республікансько-територіальні економіки, вже досить підірвані агресивними мілітарними потугами імперії до світового панування.
Це, якщо сказать про горбачовську «перебудову» в СРСР коротко. Хоча агресивно-реваншистська поведінка правителів уже і безсоюзної Росії потребує повнішого висловлення. Адже в перебудовні роки була не лише зруйнована ідеологічна тоталітарність влади СРСР як псевдосоціалістичної імперії, а й помінявся заразом із її територіальними розмірами цивілізаційний характер імперської державності Російської федерації.
Правда, така постситуація правителями РФ офіційно не афішується, хоча про неї вже й проговорився, як про нібито «нову версію Путіна» /сайт електронного журналу «Лебедь»,№734 за 2 квітня 2015 року/, його колишній політехнолог Володимир Голишев. Не зовсім усвідомлена вона і державнополітичним світом в цілому, який, сприйнявши «перебудову» у відповідності з фукуямівським «кінцем історії», став звикати до бізнесових переваг толерантного міжнародного співжиття. Хоч реваншизм нинішніх московських імпер-правителів чітко підказує про вузьку поверховість такого підходу до приватизаційно-демократизаційних процесів в Радянському Союзі, що начебто лише які і викликали його розвал. Адже у відповідності із атрибутивною дискретно-квантовою структурованістю матеріально-енергетичного Всесвіту людство, як його земне самопородження, теж є структурою своєрідних цілісних етноспільнот людей як політичних істот, а не абстрактна множинність homo economicus-ів. Тобто все ж інше їм притаманне – не самісне, а, в кінцевому підсумку, лише різноякісні етноінструменти забезпечення їхнього взаємоспівіснування і розвитку.
Не відчувається належне розуміння цивілізаційних перемін в державницькому характері Росії і в інформаційному просторі вже самостійної України, хоча та, розпочала вже проти неї неоголошену загарбницьку війну. Хіба що задумався вже над тим, «Кто пришел на смену ГКЧП» /Блог електронної зазети «Українська правда» за 20.VIII.2015р. 14:55/ журналіст Віталій Портников. Адже, щоб вистояти і захиститись від гібридної агресії вже євразійської Росії нам сьогодні потрібна не вузько українська стратегія боротьби, як пропонують ура-патріоти, критикуючи дипломатичну президентську стратегію за опору лише на демократичні державнополітичні сили світу, – а їх об’єднання, але і з доповненням ще й наступальною слов’янофільською тактикою проти внутріросійського євроазійства.
Адже причина вже не російської-…, а росіянсько-імперської реституції виявляється набагато глибшою, а саме ще в прадавніх індоєвропейсько-слов’янських та євроазійсько-монголоїдних цивілізаційних відмінностях етноскладових цієї імперії. Вони виникли спершу в результаті колонізаторської християнізації та мовної слов’янізації угро-фінських племен північно-східної Європи ще середньовічною Києво-руською імперією, заснованої князем західнослов’янського племені укрів з літописним ім’ям Рюрик. «Літописним»,тому що це не справжнє ім’я, а неточна ранскрипція англо-саксонської назви його племінної приналежності, яка вимовлялася як «йукрік» (українець). Через це по-англійськи Україну і називають «ЙУкрейн». А в колишній місцині його племені (тепер в Німеччині) протікає річка і досі з назвою Укра.
князь «Рюрик»
герб князя «Рюрика»
А що тільки таке перекручене ім’я залишилося в прадавніх офіційних історичних документах, то це тому, що в такий спосіб його ім’я та й етнічна приналежність замовчувалися православно-християнськими літописцями, бо укри (чи украни) були язичниками. Що династія їхніх царів є укрослов’янською, приховувалося у вигляді «норманської теорії» і в Московії. Притлумлювався цей факт і англо-саксонською релігійною історіографєю, особливо германцями, які об’єднавшись під католицьким прапором християнізації язичників, вели жорстоку боротьбу із сусідніми племенами венедських слов’ян по витісненню їх з південно-прибалтійських теренів. Внаслідок такого геноцидного пресингу деякі з цих племен (зокрема радимичі, в’ятичі) взагалі змушені були мігрувати аж на північно-східні рідкозаселені після чумного мору слов’янські землі.
З’явилося тоді ж поблизу Києва і плем’я полян, яке отримало ще й другу назву «русь», бо змішалося з витісненими сюди задовго до цього з Балкан елітно-обездержавленими ще Римською імперією слов’яноомовними прадавніми антами-етрусками. Частина цих етрусків, що затрималася тоді при переселенні ще й на прикарпатських землях, і досі продовжують називати себе «русинами». Тож очолювана Олегом військова дружина західнослов’янських укрів, прибувши у 882 році з сином літописного Рюрика княжичем Ігорем в Київ як в «мать городов руських» з новгород-словенської прибалтики, підхопила вже було притлумлювану тут хозарами слов’яно-руську державність. Так виникла Київська Русь.
Після утворення Київської Русі західнослов’янське населення через іноетнічний тиск продовжувало компактно переселятись вже і під її прихист, особливо на древлянські землі. Тож відтоді зберігається на Коростенщині Житомирської області племінна топоніміка західних слов’ян, прибулих сюди ще під прихист княгині Ольги, в назвах сіл Радогоща, Велень, Жупанівка та ряду гідронімів. Збереглося навіть в назві села Барди ім’я німецького племені, яке, як союзник слов’ян в тодішньому спротиві германцям, теж змушене було мігрувати в ці краї.
Загострило ж вищезгадані цивілізаційні відмінності між етноскладовими Києво-руської імперії геноцидне нашестя на неї в ХІІІ столітті винародовлююче знуртованих ще монголоординським Чингісханом азійських кочових племен, коли живими, за словами історика М.І.Костомарова, «ледве чи залишилась десята частина колишнього населення» землеробів у власне слов’янській частині Київської Русі /Электронная библиотека «Руниверс»: Исторические монографии и исследования Николая Костомарова. Том двенадцатый. «Начало единодержавия в Древней Руси». СПб. Издание Д.Е.Кожанчикова. Типография А.Траншеля. 1872г. С.68 / і «політична перевага Києва впала» /Костомаров М.І. „Дві руські народності”.Київ-Ляйпціг.1920р..С.5.Електронна бібліотека української літератури.2002р./ .
І така антагоністична загостреність архетипних відмінностей відтоді не зникла, незважаючи на те, що десь через три століття від степових засух, голоду, чумного мору і племінних міжусобиць так звана Золота Орда кочівників знесилилась і розпалася, а натомість знову почала відроджуватись колишня києво-руська державність спочатку на власне слов’янській її території у вигляді рихлого, але незалежного Великого князівства Литовського. А потім і в колись києворуському колоніальному угро-фінському «Заліссі» почало поступово виокремлювитися з улусності Орди, заразом опановуючи її азійську постспадщину, православно-християнське Московське царство.
Згодом це царство, з входженням до нього як Козацької держави у 1654 році (після народно-визвольної війни її під проводом гетьмана Богдана Хмельницького із польсько-шляхетською Річчю Посполитою) ще й православно-слов’янської України, назвалося імперією з уже відчутнішими таким чином в ній слов’янофільськими пріоритетами. Під впливом яких царедворці Московії для свого імперського возвеличення, проголосили себе єдиними спадкоємцями Київської Русі, переназвавши свою державу Росією, її ж вже слов’яномовне угро-фінське населення московитів (або по-українськи: москалів) – спочатку «рус(Ь)кими», потім аж «великоросами», а власне слов’ян на території прадавньої (ет)Русі – лише «малоросами».
З відразою до такого названства останні, згадавши, що вони є нащадками креативних творців індоєвропейського слов’янського етносу укран та про державотворчу роль князівської династії укрів, за духовним благословенням чиїх богів у храмі Радогост на острові Руян і за військовою підтримкою звертався колись навіть хреститель Київської Русі князь Володимир Великий, назвали країну свого проживання Україною, а себе українцями, про що повсюдно заспівали в своїх патріотичних кобзарських думах і ліричних піснях.
І тоді в начебто офіційній ідентифікаційній порожнечі по-малоросійськи обездержавленої України вибухнула архетипна укро-(ет)руськи-козацька підсвідомна дійсність її народу рідномовною травестійною «Енеїдою» і поетичною «Наталкою-Полтавкою» І.П.Котляревського. Анонімною «Історією Русів» та творчістю Г.Ф.Квітки-Основ’яненка пробудилася етнічна совість і у нащадків самозрадженої козацької старшини. А коли письменницька доля геніального М.В.Гоголя показала, як імперськість православної церкви перешкоджає очищенню українських душ від малоросійства, тоді всією своєю інвективною поетичною творчістю Т.Г.Шевченко вже секуляризаційно проголосив, що така імперська «Церков-домовина розвалиться… і з-під неї Встане Україна». ./Шевченко Т.Г.Повне зібрання творів в 12-ти томах.Т.І.Київ.»Наукова думка». 1989.С.233/ І за ним вже не церковнослов’янською, а літературною українською мовою заговорив весь народ разом з підєвропейською Україною в творчості І.Я.Франка. Так сформувалася самодостатня всеукраїнська ідентичність народу, адже ідентичність – це культура. Хоча все ще через малоросійськість правлячої політичної і церковної еліти України, ми і досі ще не позбулася притлумлюючої імперськості православного Московського патріархату.
Відтоді і розпочалася перманентна національно-визвольна боротьба українців з Російською імперією, яка завершилася начебто остаточно аж 1 грудня 1991 року референдумним проголошенням свого самоодержавлення. Але виявилося, що цього було недостатньо. Адже місцева постімперська бюрократія, перелицювавшись в демократів і псевдопатріотів, так і залишилася при владі, продовжуючи по-старому керувати Україною як лише малоросійським осколком імперії. Замість економічного розвитку і зміцнення державності, соціальної справедливості та відродження української духовності народу вона почала грабувати його національні багатства, переховуючи капітали за кордоном. Виникла компрадорськи-олігархократична квазідержавність. Це викликало бурхливі соціально-національні протести.
За такої ще неусталеності власне української державності московським правителям вдалося, хоч і з другої спроби, пропхати при допомозі постімперської номенклатури в президенти свого ставленика Януковича, який одразу ж зайнявся узурпацією влади та нещадним самозбагаченням, потураючи своїм московським покровителям в зруйнуванні оборонної і правоохоронної системи Української держави, її економічної незалежності, затягуванню її знову в імперію.
Все це і викликало в кінці 2013 року вже потужне загальнонародне повстання. Злякавшись гніву якого, «корумпована маріонетка Путіна», як точно назвав Януковича президент США Барак Обама /Барак Обама,«Українська правда»,10.Х.2015, 00:31/, втекла із своїми владними поплічниками до Московії. Після чого Росія, скориставшись з тимчасово виниклої урядової дезорганізації, порушивши і нею ж підписаний міжнародний Будапештський меморандум ядерно озброєних держав, яким гарантувалася територіальна цілісність української держави за відмову її від ядерної зброї, напала на Україну, окупувавши деякі її території. Виникла так звана гібридна війна Росії проти України з використанням потужної зброї масового ураження, з участю в ній постімперської номенклатури та залученням місцевих колаборантів.
Отож сьогодні український народ, збройно борючись за своє існування як нації, сповна відчуває з якою ворожою спільнотою перебував він колись у імперському Союзі, наскільки небезпечнішою для всього світу стала термоядерна агресивність Росії після пост-«перебудованого» сугубо неоординського самоодержавлення її вже досить винародовлених етноспільнот.
Адже, якщо києворуські індоєвропейсько-слов’янофільські пріоритети, що зберігалися в монархічній Російській імперії та відчувалися навіть ще і в інтернаціонал-денаціональному Радянському Союзі, якось притлумлювали номадо-атавістичну зловорожість євразійськи винародовлених спільнот Росії, викликаючи лише глухі ремствування її еліти, то в перебудовні роки ці стримуючі пріоритети ослабли і євроазійство вдалося до явного неоординського реваншу.
Скориставшись «перебудовною» демократизаційною ейфорією, вже 12 червня 1990 року Росія проголосила про свій державний суверенітет, але в складі ще СРСР. Тож адміністративно-державні органи Російської федерації все ще залишалися придатком союзних, і це не влаштовувало євроазійську номенклатуру імперіотворящої республіки. Тому розпочалося системне витіснення нею з юридично-правового поля імперії розміщених на її столично-республіканській території всесоюзних адміністративно-державних органів, де була зосереджена основна маса інтернаціонал-слов’янофільських номенклатурних кадрів на чолі з Генеральним секретарем ЦК КПРС Михайлом Горбачовим, щоб перебрати прямо на себе їхні імперські функції. Таким чином, розпочата євразійцями боротьба із Союзною імперією була по суті передусім боротьбою за відміну лише існуючого «ленінського» формату Союзної імперії і повернення до прямого російсько-імперського самодержавства, але вже не слов’янофільського, а євроазійсько-ординського, як і пропонував було ще невдозі після революції 1917-го Сталін. За що не випадково десь ще М.І.Бухарін назвав Сталіна «Чингісханом, який прочитав Маркса»/Сталин И.В. Сочинения. Т.16. М.: Издательство «Писатель». 1997.С.276/
Передусім саме з цією метою євроазійською номенклатурою було підтримано скасування статті 6-ої Конституції СРСР про монопольний статус КПРС, а 20 вересня 1990 року взагалі припинено було вплив її Політбюро на призначення державних посадових осіб. А відтак зникла хоч якась інституційна можливість еволюції цілісного СРСР за варіантом «китайського комунізму» чи існування деякий час його складових хоч би у вигляді нинішнього лукашенківськи-білоруського соціалізму. Почався розпад імперії, безконтрольна загребуща номенклатурна прихватизація народних багатств, яка і викликала лише обвал економіки та зубожіння людей.
Після чого номенклатурні євроазійці РФ запрагли аж свого прямого керівництва всією пострадянською імперією, навіть з відродженням царизму. У російських ЗМІ почалась інформаційна кампанія по реабілітації монархії, прославляння Сталіна, а в Російській православній церкві – по зарахуванню останнього царя до лику святих. Активізувались історичні дослідження про Орду, на батьківщині нинішнього міністра оборони РФ тувинця Сергія Шойгу віднаходиться палац Чингісхана, про цього монгольського правителя стали виходити позитивні кінофільми. Перемовини довкола цього повелися і з уже президентом СРСР Горбачовим, який одначе наполягав лише на оновленні Союзного договору. І тоді євроазійцями був організований військовий путч (ГКЧП).
Але в’ялість перших днів путчу та народний спротив йому відразу ж показали його організаторам безперспективність негайного форсування їхнього ретроградного проекту. Почалося згортання путчу. Так перед збуреними москвичами на танку з’являється Борис Єльцин вже як ревний захисник демократії. Горбачова повертають з фороської ізоляції, бо реальна влада опинилася, вже як у лідера євразійської номенклатури РФ, у її президента вогула Єльцина. Тому така влада своїх телевізійних номінантів путчу, для годиться, лише причинила, а потім амністувала.
Однак юридично все ще існував СРСР і Горбачов вважався його президентом, а це загрожувало для євроазійців реваншем інтернаціонал-слов’янофільської імпер-радянської номенклатури. І тоді російські євроазійці пішли навіть на небажаний для них, але демократизаційно вимушений крок. Вони ініціювали 8 грудня 1991 року в білоруській Біловезькій Пущі зібрання керівників трьох республік, як засновників СРСР, де й оголосили про його саморозпуск, анонсувавши замість нього Союз незалежних держав (СНД), в форматі якого планували згодом з опорою на постімперську номенклатуру в республіках відіграти все назад. Так Горбачов опинився президентом неіснуючої держави і склав свої повноваження.
Після чого вони спішно зайнялися зміцненням євразійського характеру державності РФ. Розпочали було відразу ж із перейменування «русских» в «росіян», але це викликало слов’янофільське незадоволення. Тож вирішили перетрусити ще й слов’янофільські за ментальністю кадри силових органів державного управління РФ. А щоб заручитись більшою підтримкою своїх євразійських регіонів, їм на якийсь час дозволено було «брати суверенітету хто скільки зможе». Розпочався так званий «парад суверенітетів» як в регіонах РФ, так і в пострадянських республіках колишньої імперії.
Коли ж євроазійський характер державності РФ достатньо проявився, особливо оновленістю кадрового складу силових структур, а самоврядність її регіонів стала віддавати сепаратизмом, марі-вогул Єльцин передав президентські повноваження угрофінському вепсу Путіну, який, доукріпивши євроазійцями найвищі структури державної влади і РПЦ, зайнявся притлумлючою адміністративною реорганізацією самоврядності федеративно-етнічних одиниць, по-чинигісханськи переформатувавши територію Росії просто на адміністративні округи. З традиційно російською «суверенністю» згорталися демократія і свобода ЗМІ, заразом і з посиленням схвально сприйнятого населенням країни державного контролю за бізнесовою діяльністю олігархів. На фоні виниклого нафто-фінансового буму відбувалася мілітаризація країни, витрати російського бюджету на збройні сили і правоохоронні органи держави збільшились з 2,8 млрд.дол. у 2000 році до 36,5 млрд.дол в 2010 році./Стивен Коткин «Усиление Владимира Путина…»- сайт журнала «Россия в глобальной политике» 20 марта 2015г»,
І тільки після всього цього євроазійська номенклатура РФ насмілилась знову взятися за відродження через формат СНД євразійсько-імперського самодержавства. Спротиву цьому вже самоодержавленої постімперської номенклатури в колишніх радянських республіках не відчувалося, бо вона розраховувала отримати в СНД додатковий захист від своїх народів, обікрадених її нелегітимною приватизацією загальнонародних багатств. Отож проблемою для Московії при здійсненні ретроградного ординсько-імперського проекту залишалися передусім самі народи колишнього СРСР.
Особливий спротив відчувався в українському народі, який сприйняв своє національне самоодержавлення всерйоз і надовго, пам’ятаючи в яких підневільних колоніальних умовах він кілька століть існував в цій імперії, про військову окупацію нею Української народної республіки з наступним винищення української національної еліти, організацію геноцидного голодомору українців та насильницьку колгоспну колективізацію у 1933 році, жорстоке збройне придушення післявоєнної національно-визвольної боротьби в Західній Україні, системну русифікацію. А відтак на новий народний спротив, за закликом президента РФ Єльцина до російського чиновництва «розпочинати кожний робочий день з думкою про Україну», посилився відповідно і антиукраїнський спершу економічний і політичний пресинг Росії, а тепер і військовий напад, часто за підтримки і участі в ньому частини ще постімперської української владної номенклатури .
В такій постімперській неусталеній ситуації й досі перебуває наша країна. Кардинальних внутріукраїнських перемін не відбулося й після повстання 2013 року. Хіба що чергова каста владної бюрократії й олігархів діють тепер з більшою оглядкою на народ та демократичні державнополітичні сили світу. Тож на такий занадто затяжний процес свого демократично-толерантного відродження і утвердження , як сказано вже давно у народі, одна рада: «Шануймося, українці, бо ми того варті!».
Налаштовуймося на затяжне співіснування з таким агресивним євроазійським сусідом. Адже проблема не в одному Путіну, а в уже азійському характері державності РФ, яка є вираженням результатів євразійського тисячолітнього винародовлення різноетнічних демографічних спільнот Росії, втягнутих в цей процес ще на племінному рівні. Тому-то і було сприйнято тут більш-менш спокійно їхнє російсько-імперське мовне ослов’янення. В ході «перебудови» з розпадом СРСР русько-слов’янофільський етап розвитку цієї імперії вичерпав себе і почалося на базі слов’яномовного скрепу народонаселення формування все-таки не слов’янофільської нації «русских», а євразійської нації «росіян», яка на початковому етапі свого становлення стала поводитись, на жаль, як термоядерна Орда винародовлених.
Етно-євроазійська природа народонаселення бере своє. Хоч це, думається, невдовзі, минеться, коли євроазійська державнополітична еліта самої Росії нарещті усвідомить і визнає, позбувшись рудиментів політики колишнього імперського панславізму стосовно передусім України, якісну суть свого державнополітичного статусу. Коли усвідомить і визнає інший постперебудовний євроазійський характер державностіі нинішньої Росії і сам євро-атлантичний політичний світ. І тільки після цього зникне безтямне перенапруження і дестабілізація на колишньому пострадянському просторі.
Тож і нам, українцям, тим часом необхідно теж розпочати всенародно усвідомлено вибудовувати навіки потужну структурованість українського громадянського суспільства, відтак і його державу, а не навпаки. Ми, українці, спромоглися вистояти і зберегтися як народ за трьохсотлітньої обездержавленості, тож зможемо вибудувати і свою власне українську оберегову державність. Борімося – і станемо нарешті не колишньою імпер-малоросійською, не лише політично-громадянською, а й пріоритетно українською нацією!
Леонід Климчук, голова Коростенської організації
ВУТ «Просвіта» Житомирської області