Ліхтарі, що так зненацька увірвалися в мої розхристані думки, розсунули вулицю, підняли темне небо, а самі, здавалося, зацікавлено повернули голівки своїх ламп до незвичайного мого співрозмовника. А він читав і читав, уже не помічаючи навколо ні ночі, ні людей, які споглядали те, хто з подивом, а хто — з посміхом, проте жоден не наважувався бодай звуком порушити гармонію світла й поезії.
Незнайомець з листопада
Коли пожовкле листя осінньо кружляє в повітрі, погойдуючись невагомими човниками на хвилях легеньких вітерців, на згадку щоразу приходить листопад моєї студентської пори.
…Той вечір був ні кращим, ні гіршим від інших. Полишивши затишний вагон приміського потяга, я чекала автобуса.
На зупинці стояло ще кілька моїх потенційних супутників. Осінній день швидко пожирали сутінки, і з їх настанням обличчя людей ставали дедалі похмурішими, ховалися в густій пітьмі.
Вуличне світло спалахнуло несподівано, викликавши в кого полегшене зітхання, у кого — жарт. Неподалік від мене стояв нічим не примітний чоловік. Заглиблений у себе, він, здавалося, не чув довколишнього світу, проте поглядом фіксував усе, що відбувається… Коли засяяло світло, незнайомець підвів голову, ковзнув поглядом уздовж вулиці:
— Завмерли вулиці,
виходять ліхтарі
Завжди в нічну
свою щоденну зміну,
— почулося його неголосне.
Здається, ніхто, крім мене, не звернув на те уваги. А я поцікавилася, хто ж так незвично зумів написати про тисячі разів бачене.
— Ігор Живагін. У нього багато чудових віршів, — здивувавши обізнаністю в літературі, відповів незнайомець і продовжив свою розповідь поезіями. І ось уже з-поміж римованих рядків в освітленій штучно осінній круговерті листя я виразно уявляю обличчя їх автора, а ще — через вкладену у них душу випадкового декламатора відчуваю живий подих падолисту, ридання дощу, шелест кроків закоханих…
Ліхтарі, що так зненацька увірвалися в мої розхристані думки, розсунули вулицю, підняли темне небо, а самі, здавалося, зацікавлено повернули голівки своїх ламп до незвичайного мого співрозмовника. А він читав і читав, уже не помічаючи навколо ні ночі, ні людей, які споглядали те, хто з подивом, а хто — з посміхом, проте жоден не наважувався бодай звуком порушити гармонію світла й поезії.
Автобус, здивовано глипнувши фарами, з’явився перед очима якось невчасно і за кілька хвилин заховав у своє залізне нутро увесь гурт, обірвавши посвяту кленовому листку на півслові. Говорити більше не хотілося, слухати лірику в гаморі — теж. Тому я мовчки сиділа біля вікна, намагаючись вгадати у чорних силуетах, що пропливали за склом, образи щойно почутого: яскраве жовто-багряне танцююче листя, сором’язливо-непорушні оголені дерева, допитливе око місяця і примружені зорі. На серці було легко і світло від ліхтарів, які добросовісно відпрацьовували „свою нічну, як завше, зміну”. Тоді я ще не знала, що такого дивного вечора мені бракуватиме кожної осені опісля. І щораз, коли у передзимових сутінках спалахуватиме світло ліхтарів, я озиратимусь — а чи немає поряд того Незнайомця з Листопада.