Трохи поворожили собі, почаклувати, і вже перед нашими очима – широченна дорога, обсаджена старовинними липами. А от вже назустріч нам прямує…Хто б ви думали? Марія Іванівна, матуся незабутнього Миколи Гоголя. Це її, свою матусю, Микола Васильович ніжно називав своїм янголом-охоронцем. У музеї письменника дорогих гостей зустрічають завжди оригінально, максимально відтворюючи тогочасну епоху. Ніжна матуся, скільки їй довелося пережити, аби син Миколка став видатною людиною.
До Гоголя, на батьківщину великого сміхотворця
Що ж, друзі мої, облишмо усі буденні справи і вирушаймо у місця мальовничі, чарівні, напоєні свіжістю і красою. Знаєте місця, де солов’ї несамовито витьохкують травневими ночами, що аж у голові паморочиться? А пахощі які солодкі, жодних парфумів не треба! То квітне бузок, наповнюючи усе навкруги запаморочливими прянощами. Боже, як солодко жити на світі, як хочеться затриматися серед цього квітучого бузкового саду, намилуватися тим зеленим багатством, що його здатна подарувати тільки українська природа. Місцеві розповідають, що навесні, коли солов’ї розкошують серед бузкового раю, звідси не хочеться повертатися додому. Отак би залишив усі свої справи, відкинув геть проблеми, і сам перетворився на солодкоголосу пташину. Бо так любити життя можна тільки тут, на благословенній гоголівській землі. Сюди прямуємо з вами й ми, аби послухати легенди та перекази; на власні очі побачити місця, звідси простелилася стежина у великий світ Миколи Гоголя. І не дивуймося, друзі, що дорога наша буде звивистою та далекою. І що з того, що ви безпомилково називаєте адресу заповідника-музею Миколи Васильовича? Отже, Полтавська область, Шишацький район, село Гоголеве.
І от перед нами мав би з’явитися одноповерховий будинок з чотирма дерев’яними колонами, а поруч із ним – невеликий флігель. І от вже водій наш, наче зачаклований, повторює собі тихенько: «От тут поворот праворуч…Мав би бути…Стоп…Не так швидко, мої вороні коні. Тпр-р-р-у…Розвертайся, конику вороненький, тягни нашу бричку зовсім в інший бік…Не туди ми заїхали». Ми перезираємося між собою, знизуємо плечима: «Що це з нашим водієм? Казок начитався? Легенд наслухався полтавських? А може, перед дальньою дорогою галушок багато з’їв та про все забув?» Їдемо собі, їдемо, на карту дивимося, та не перестаємо дивуватися. Справді, не помилився наш водій, дарма, що кермує авто, а не бричкою. Та чим ближче під’їжджаємо до музею Миколи Васильовича, тим більше навколо нас коїться незрозумілого. Чи то чортик з ріжками нас під’юджує, насміхається? Мовляв, куди це ви, товариство, зібралося, чи не боїтеся заблукати? Коли ж ми потрапимо до музею? З нашим водієм кояться дивні речі. Сидить, наче зачаклований, і посміхається. Може, то лукава посмішка Оксани причарувала? Кажуть, у випадках, коли довго не можеш знайти дорогу, треба тихенько проговорити: «Чаклуни, поворожили, і досить…Допоможіть нам дістатися швидше…». Трохи поворожили собі, почаклувати, і вже перед нашими очима – широченна дорога, обсаджена старовинними липами. А от вже назустріч нам прямує…Хто б ви думали? Марія Іванівна, матуся незабутнього Миколи Гоголя. Це її, свою матусю, Микола Васильович ніжно називав своїм янголом-охоронцем. У музеї письменника дорогих гостей зустрічають завжди оригінально, максимально відтворюючи тогочасну епоху. Ніжна матуся, скільки їй довелося пережити, аби син Миколка став видатною людиною. Марія Іванівна обожнювала свого синочка, і всім розповідала, яким винахідливим, розумним та кмітливим він був. А як же було не любити, не плекати своє вистраждане дитя? Марія Іванівна була зовсім юною, коли вийшла заміж за Василя Опанасовича. Про знайомство батьків Гоголя розповідають легенди. Адже хлопчиком Василько побачив дивний сон. Наснилася йому Цариця Небесна, яка показала йому маленьку дівчинку – його майбутню наречену. Дивний сон Василько побачив у дорозі, коли зупинився з батьками на ночівлю у заїжджому дворі. Дорога додому стелилася повз маєток Косяровських – сусідів, котрі завжди гостинно приймали Гоголів-Яновських. Саме цього дня господарі показали своїм гостям свою маленьку доньку Марійку, яка мала лише рочок від народження. Дівчинка була чарівною: у білій сукенці, вона уважно дивилася темними оченятами. Василько, підійшовши до маленької, вигукнув:«Це вона!» Дорослі були вражені, розпитуючи хлопчика, що мали б означати його слова. Проте Василько твердив своє: «Це вона, це вона». У вирі клопотів та дивна поведінка хлопчика невдовзі забулася. Проте не забув сам Василько. Підростаючи, часто бував у Косяровських, приділяв багато уваги малій Марійці. Грався, забавляв, читав книжки, декламував поезії. Підростала, звісно, і Марійка, яка звикла бачити біля себе уважного та чемного Василька. За легендою, коли Марійці було 13 років, між нею та Василем спалахнули почуття. Чи то вже такими сильними були ті почуття, що вже несила було нічого зробити, але Василь приїхав до батьків Марії просити її руки. Напевно, батькам здалося, що їхня Марійка ще надто юна для весілля, тож просили Василя Опанасовича трохи зачекати. Марії було тоді 14 років. І все-таки наполегливий наречений умовив, аби їх заручили. Що ж, проти всесильного кохання безсилі навіть найвищі сили. Василя та Марію заручили, і наречений повернувся додому. За домовленістю з батьками, чекати весілля треба було рік. Для Василя це здавалося цілою вічністю. «Зараз, чи ніколи!» – вирішив палкий наречений, осідлав вороного коника, і…І от він вже походжає по двору, нетерпляче поглядаючи на віконце хати. Там, у світлиці, його Марія, чорноока юна красуня, дарована самим Усевишнім. В цьому Василь не сумнівався ані на хвилину. Молодята обвінчалися, відгуляли весілля, і Марійка залишила свою оселю. Романтична історія завершилася, Марія подорослішала. Юній дружині довелося нелегко. Спроби стати матір’ю не увінчалися успіхом – дався надто юний вік. Тож Миколка справді був вимоленим і довгоочікуваним. Марію часто бачили у Миколаївській церкві. Вона дала обітницю, що у разі народження здорового хлопчика назве його Миколою. На щастя, Бог почув її молитви, і на благословенній Полтавщині побачив світ майбутній геній. Як відомо, народився Микола Васильович у дрібномаєтковій дворянській родині, що мали певні українські традиції і в щоденному побуті не цуралися української мови. Гоголь-батько писав українською мовою комедії з народного побуту для вистав у домашньому театрі свого родича Д. Трощинського, багатого дідича і вельможі. Оселившись у Кибинцях – розкішному маєтку, той розважав себе веселими п’єсками з комічними ролями «простаків». Іноді, за спогадами сучасників, старий вельможа любив послухати славнозвісну пісню про «чайку-небогу» і міг навіть розчулитися до сліз. «Та хоч українське слово затрималось у побутовому вжитку, невпинно розвивався і процес денаціоналізації, яку вносила в першу чергу школа, – писав критик Павло Филипович у статті «Українська стихія у творчості Гоголя». – Але в ніжинський період цілковитого одриву Гоголя від українського слова не помічаємо». У Ніжині, за спогадами товаришів Миколи Гоголя, любив він виходити назустріч селянам, що їхали на базар, і розмовляти з ними українською мовою. У Ніжині ж завів Гоголь у 1826 році «Книгу всякой всячины, или Подручную энциклопедию», в ній чимало місця відведено українській історії, етнографії та словникові. І якщо Миколчині батьки на ці захоплення сина дивилися, м’яко кажучи, крізь пальці, то вже під час його перебування ситуація кардинально змінилася. До Петербурга Гоголь їде, мріючи про високу службову кар’єру, або, як він висловлювався, готуючись «сделать что-нибудь достойное внимания просвещенного вельможи, благодетеля Малороссии», тобто Трощинського. А вже 30 квітня 1829 року його матуся одержує листа, який перечитує кілька разів: «Теперь вы, почтеннейшая маменька, мой добрый ангел хранитель, теперь вас прошу, в свою очередь, сделать для меня величайшее из одолжений. Вы имеете тонкий наблюдательный ум, вы много знаете обычаи и нравы малороссиян наших, и поэтому я знаю, вы не откажетесь сообщить мне их в нашей переписке. Это мне очень, очень нужно. В следующем письме я ожидаю от вас описания полного наряда сельского дьячка, от верхнего платья до самых сапогов; равным образом названия платья, носимого нашими крестьянскими девками, до последней ленты… Еще несколько слов о колядках, о Иване Купале, о русалках. Если есть, кроме того, какие либо духи, или домовые, то о них подробнее, с их названиями и делами. Множество носится между простым народом поверий, страшных сказаний, преданий, разных анекдотов. Все это будет для меня чрезвычайно занимательно. На этот случай и чтоб вам было не тягостно, великодушная, добрая моя маменька, советую иметь корреспондентов в разных местах нашего повета». Марія Іванівна, яка обожнювала Миколку, вважаючи його найталановитішою людиною у світі, ретельно виконувала усі його завдання. В оповіданні «Вечір проти Івана Купайла» письменник використовує описи, надіслані йому з дому: «Заварили свадьбу: напекли шишек, нашили ручников и хусток, выкатили бочку горелки, посадили за стол молодых, разрезали коровай, брякнули в бандуры, цымбалы, сопилки, кобзы – и пошла потеха. В старину свадьба водилась не в сравненье с нашей. Тетка моего деда, бывало расскажет – люли только! Как девчата, в нарядном головном уборе, из желтых, синих и розовых стричек, поверх которых навязывался золотой галун, в тонких рубашках, вышитых по всему шву красным шелком и унизанных мелкими серебряными цветочками, в сафьяновых сапогах на высоких железных подковах, плавно, словно павы, и с шумом, что вихорь, скакали в горнице…» …Миколо Васильовичу, щасливої години ви з’явилися на світ! Так написати про весілля, так розповісти про життя малоросійське! Дякувати, що мали добру душу – матінку Марію Іванівну. Вона і нині, крізь століття, наче оберіг у цьому музеї. Справді, можна провести цікаву екскурсію або перечитати усі гоголівські твори, насолодившись неповторним світом видатного сміхотворця. А можна спробувати бодай трішечки зазирнути у минуле, і тоді…І тоді перед екскурсантами, які нарешті потрапили до музею письменника у славному Гоголеві, предстане театралізована вистава. Головні герої відомі: Микола Васильович з його умінням чаклувати-ворожити зі словом; і, звісно, добрий янгол – охоронець Марія Іванівна. Тож рушаймо слідом за нашими героями, аби глибше пізнати найкращий куточок на землі – Василівку (нинішнє Гоголеве). Першого квітня 1984 року в селі Гоголевому Шишацького району Полтавської області відкрився заповідник-музей М.В.Гоголя. Родова садиба Гоголів-Яновських відтворена з пам’яті і любові народної, стала місцем, де «…відчувається Гоголь як реальна земна людина» (Олесь Гончар). Нині заповідник – це комплекс відтворених (батьківський будинок, сад-парк з малими архітектурними формами) та реконструйованих (ставки, могила батьків письменника) архітектурних та ландшафтно-природних об’єктів на площі 30,67га, що дають уявлення про тогочасну епоху. Заходимо до першого залу музею. Саме тут розміщені документи, що стосуються предків Гоголя, його батьків, історії навчання. Відомо, що Василь Опанасович та Марія Іванівна любили бувати у домашньому театрі їхнього родича Д.П.Трощинського, де виконували головні ролі. Тож бачимо фото із зображенням будівлі театру Трощинського, що збереглася до нашого часу. А ще екскурсанти можуть оглянути портрети батьків Миколи Гоголя – Василя Опанасовича (1777-1825р.р.) і Марії Іванівни (1791-1868р.р.). У 1818 році Микола та його молодший брат Іван почали навчатися у Полтавському повітовому училищі. Серед експонатів – книги («Краткое землеописание Российского государства в нынешнем его состоянии» (1807р.), «Детская энциклопедия или новейшее понятие о всех науках»(1796р.), «Естественная история для малолетних детей»(1796р.), за якими навчалися брати. Другий зал присвячений рокам навчання Миколи Гоголя у Ніжинській гімназії вищих наук (1821-28р.р.). Саме в цей час молодий Гоголь захоплюється малюванням (в експозиції бачимо його малюнок «Сільський пейзаж»); театром. Він навчається грі на скрипці, які йому надсилають батьки на його прохання (експонується лист Миколи Гоголя від 22 січня 1824р.). Експонати третього залу дають уявлення про петербурзький період життя письменника, розповідають про його зацікавлення українським фольклором, розкривають історію написання «Вечорів на хуторі біля Диканьки». Відомо, що північна столиця не надто тепло прийняла провінційного мрійника. Поему «Ганц Кюхельгартен», видану Миколою Васильовичем під псевдонімом В.Алов, критика нещадно розкритикувала. І все ж Гоголю вдалося уловити те нове, що несли справді народні твори Пушкіна, Крилова, Жуковського. Провідним напрямом літератури в 30-ті роки XIX століття стає звернення до народної теми, фольклору – джерела народної творчості. Так поступово виростає задум великої за обсягом праці. А збірник «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1831-32р.р.) приніс авторові заслужене визнання. Четвертий зал –кімната матері письменника, Марії Іванівни. Інтер’єр кімнати, характерний для першої половини XIX століття, дає можливість сучасникам уявити, в яких умовах Марія Іванівна займалася веденням господарства, писал ділові папери і листи. П’ятий зал – їдальня. Оформленням їдальні та вітальні письменник займався власноруч. Його сестра Єлизавета згадувала: «Дома он очень входил в хозяйство и занимался усадьбой и садом, в самом доме он сам раскрашивал красками стены и потолки в зале и гостиной: наденет, бывало, белый фартук, станет на высокую скамейку и большими кистями рисует, – так он нарисовал бордюры, букеты и арабески». Шостий зал – вітальня. Експозиція сьомого та восьмого залів свідчить про становлення Миколи Васильовича як письменника; «поэта жизни действительной». Серед експонатів – перше видання збірки «Миргород» (1835р.). У дев’ятому залі бачимо експонати, що свідчать про відвідини Гоголем Василівки протягом 1832-35 років. Представлені листи до сестер Ганни та Лізи, написані Миколою Васильовичем з Італії, Німеччини. Десятий зал містить матеріали про найважливіші епізоди творчості Гоголя в період з 1835 по 1848 роки («Ревізор», «Шинель», «Мертві душі»). Завітаймо і до флігеля, відвідуймо парк-сад; помилуймося ставками. Он, на невисокому пагорбі розташована альтанка «Мрія», де так любив усамітнюватися Микола Васильович. А далі –грот, який у сім’ї Гоголя називали «храмом самотності». Тож вирушаймо до Гоголевого, допитливі шанувальники творчості письменника. Будемо сподіватися, що дорогою ми вже не заблукаємо, бо маємо оберег. Який? Портрет Миколи Васильовича, який так самовіддано зберігала його добра матуся – незрадливий янгол-охоронець. А ще візьмемо в дорогу книги, і тоді дорога здаватиметься нам легкою і близькою.
Наталія Осипчук, письменниця, член НСПУ