Ця стаття присвячена результатам археологічно-спелеологічного дослідження травертинового гроту та прилеглої до нього території в с. Улашківці Чортківського району Тернопільської області. Під час обстеження відкриті нові археологічні старожитності, з’ясовані питання функціонального призначення гроту, хронологію його використання і архітектурні та будівельні особливості його облаштування для довготривалого проживання.

На теренах Тернопільщи знаходиться найбільша чисельність природних печер, гротів, навісів. Лише за попередніми підрахунками в цьому краї нараховується більше 120 порожнин, що знаходяться в понад 80 населених пунктах. З давнини вони використовувалися в якості притулків від негоди та сховищ в разі небезпеки, а також культових язичницьких та християнських центрів. У цьому краї вони вивчаються археологами понад 150 років. На жаль, але ці дослідження (за винятком всесвітньовідомої печери Вертеба, що в Більче-Золотому на Борщівщині) мають лише локальний та епізодичний характер – вони достатньо не вивчені та обстежені, адже ще досі залишаються невирішені питання, скажімо, хронології їх використання і функціонального призначення. Не досліджувалося антропогенне доопрацювання у цих природних утвореннях – це характерні стилістичні архітектурно-будівельні риси для зручності перебування і проживання в печері на певний термін; не вивчалися графіті на стінах (малюнки та написи). У першу чергу такі комплексні всеохоплюючі обстеження є надзвичайно важливими в плані археологічних досліджень для фахівців не лише з археології, але інших дисциплін: палеографії, сфрагістики, лінгвістики, релігієзнавства, історії архітектури, туризму і т.п. [7, с. 216].
Тому головною метою даної статті, на прикладі археологічного та спелеологічного обстеження гроту в селі Улашківці, поставлена мета подолати ці невирішені питаня.
Історико-географічна характеристика та геологічне формування. У мальовничій долині, що з обох сторін р. Серет оточене пасмою крутосхилів гір, розташоване с. Улашківці. Даний населений пункт знаходиться в 17 км південніше районного центра Чортків Тернопільської обл. [9, с.581]. Вперше Улашківці згадується у 1464 р., пізніше воно отримало татус містечка. Славу населеному пункту принесли чоловічий монастир оо. Василіан та щорічні двотижневі ярмарки, що проводилися з 24 червня по 12 липня. Під час їхнього проведення 6 і 7 липня проводився великий відпуст. Сюди прибувало біля 10 тисяч люду не лише з Галичини, але й з-за кордону [15, с. 162]. Не вдаючись до опису наявних тут історичних пам`яток, наша мета зупинитися на висвітленні такої буденної для місцевого населення, але з погляду історичної цінності, найвеличнішої – це скельний грот, що приурочений культу святому Онуфрію Великому.
Грот знаходиться в західній околиці села на першій надзаплавній терасі правого берега річки Серет на скелястому травертиновому виступі гори в 4 м нижче його вершини (урочище Під кляштором, вище якого знаходиться монастир отців-василіан). Північно-східна частина скельного плеса в ярі омивається правою течією безіменного струмка. До гроту можна потрапити з північно-західної частини схилу гори сходами, які прокопані в аргілітові породі крутого схилу глибокого яру. Перед входом до гроту знаходиться трикутникоподібне плато, що створене внаслідок накопичення відкладів делювію. Поверхня цього плато старанно розрівняна, щоб зручніше мати доступ до гроту та каплицю Святого Яна, яка збудована поруч на початку XVIII ст.
Про цю пам`ятку маємо лише скупі відомості у наукових публікаціях польських та вітчизняних дослідників – М. Орловича [15, с. 162], І. Крип’якевича [10, c. 1-2], Б. Рідуша [13, с. 225] та інших, які повідомляли, що тут знаходиться грот, який пов’язаний з культом святого Онуфрія.
За геологічною характеристикою ця місцевість належить до природно-географічної області Західне Поділля та Чортківсько-Борщівського природного району, яка межує по р. Серет з районом Тернопільське плато. У цій ділянці поширені прирічкові місцевості зі спадистими критими схилами, на яких утворені сіро-опідзолені грунти. Завдяки густій сітці річкових долин та балок представлені плоско-випуклі місцевості з хвилястим рельєфом, що вкриті опідзоленими грунтами. Ці ознаки вказують, що цей район в минулому був вкритий дубовими лісами. Така помітна підвищеність і розчленованість району обумовлена тим, що тут існує система тектонічних дислокацій – виразних антикліналей. Вони підняли до поверхні поклади вапняку і розбили їх складною системою тріщин, вздовж яких утворилися лабіринти печер і численні провалля на поверхні. За походженням ці утворення формувалися в тортонському віці неогенового періоду 15-20 мільйонів років тому в теплих водах Сарматського моря [12, с. 87-102].
Грот в Улашківцях утворений в вапняковому туфі травертину, що утворився не в морських, а в контенинтальних умовах. Підземні води розчиняли гірські карбонантні, сульфатні та інші породи (вапняки, гіпси, пісковики, глини) і виносили їх на поверхню. Тут кальцити випадали й осідали, осідаючи й цементуючи рештки тварин та рослин. З плином часу відклади, хоч і дуже повільно, накопичувалися. На них утворювалися різні напливи у вигляді карнизів, шапок тощо. Коли травертини оголювалися внаслідок постійних процесів вивітрювання, такі скелі набували химерного вигляду [10, с. 54]. Таким чином, травертини є карбонантними біохемогенними відкладами. Для них характерна зерниста, щільна, інкрустаційна структура. За текстурою вони поділяються на первинні, в склад яких входять біогенні (трубчасті, листкові, мохові, водоростеві і т.п.), абіогенні (верствувата, бракчієва) та вторинні (натічні) [2, с. 5].
Отже, за основним морфологічним класом цей грот сформований в каскаді у результаті нарощування травертину, в якому відбувався процес його карстування – пізніше, його формування відбувалося під впливом дії вивітрювання та водоерозії.
Археологічні обстеження навколишньої території та питання використання та функціонального призначення гроту. Дотичні згадки про грот святого Онуфрія вітчизняних та зарубіжних дослідників не дають можливості простежити етати та періоди його використання в давнину. Нішу “білих плям” його історії зможуть доповнити лише археологічні досліження – але вони жодного разу не проводилися тут. Лише нещодавно, серйозним обстеження цієї пам’ятки зайнявся автор даної статті.
Так, влітку 2012 р. в 70 м північніше від гроту у схилі яру, з якого витікає джерело, біля якого є фігура св. Івана Хрестителя, знайдена крем`яна подовгасто-пірамідальної форми пластина, яка виготовлена шляхом сколювання з нуклеоса. Внутрішня частина краю леза має сліди ретуші. За визначенням О.С.Ситника такий виріб характерний для крем`яної індустрії доби мезоліту. Як вважає В.М. Конопля, його слід віднести до пізньопалеолітичної доби. Висновки обох дослідників сходяться на тім, що це наконечник списа.
Навесні 2013 року в 250-300 м західніше гроту, відкрите та досліджене багатошарове поселення. Воно розміщенене у присілку села, яке має топонімічну назву Хатки. Знаходиться воно на трикутному мисі глибоких схилів крутого берега правої течії р. Серет. Під час обстеження місцевості з’ясовано, що поселення повністю зруйноване сучасними будівлями. Культурний шар, на жаль, тільки простежено на приватних городах, які розміщені вздовж схилів яру. У цьому місці виявлено і досліджено старожитності різночасових археологічних культур, що репрезентують матеріали трипільської (IV-III тис. до н. е.), комарівської (XVI-XII ст. до н.е) та голіградської (XI-VII ст. до н.е.) культур.
Безпосередня близькість старожитностей до гроту засвідчує, що його функціональне призначення у той час було в якості сховища під час небезпеки або тимчасовий притулок в негоду [5, с. 61; 6, с. 120]. Важливо зазначити, що тут існувало язичницьке святилище [3], адже для тогочасної доби такі місця, що мали сакральний і містичний характер розташовувалися у важкодоступних місцях, головним чином біля дубових насаджень (ліси, гаї, діброви), водойми (струмки, озера, болота). Дуб, для тогочасної людини був священним деревом, а вода символізувала очищення. Печера, в свідомості людини була з`єднуючою ланкою між земним та потойбічним світом і засобом спілкування з богами. З прийняттям християнства ці традиції не зруйнувалися, а були втілилені у нові, хоча діаметрально-протилежні ідеології. Перша – язичництво, з тисячолітнім способом життя і мисленням; споконвічними традиціями, філософією та менталітетом. Інша – християнство, не зрозуміле пересічному общиннику, ворожа, несприйнятлива й не практична для його повсякденного життя релігія.
Про існування у цьому місці святилища, свідчить збережений до сьогоднішнього часу вапняковий кам’яний менгір, який був спеціально звіддалля занесений сюди. Він знаходиться північніше гроту в верхні частині травертинової скелі, біля якого витікає джерело. Визначити та встановити його розміри і контури не має можливості. На початку 1990-х років, коли відновлювався монастир оо. Василіан, із властивою сучасною людською психологією, примітивним однобоким та недолугим мисленням – межі навколишньої території були сплюндровані і залиті бетоном. На місці менгіра зараз встановлено водозбірник і поставлено статую Івана Хрестителя. Тут вода, стікаючи по вапняковій плиті входить в конусоподібний штучний отвір, який у верхній частині має діаметр близько 20 см. З погляду язичницької релігії цей сюжет символізує чоловічу та жіночу сутність – їхнє поєднання, злиття та зачаття і продовження людського роду і всього живого на землі та циклічність природи.
Пізніше, на місці цього святилища виник християнський скит. Тому предтечею та першопочатком християнського монастирського чернечого життя, що впродовж кількох століть розвивалося і формувалося у с. Улашківцях, є цей невеликий травертиновий грот [4; 8, с. 143]. Його функціональне призначення – скит (з грецької asketos – аскет, подвижник), тобто житло монаха, що вибране окремо для самітницької сподвижницької практики, коли монах приймав додаткові обітниці (строгий піст, щоденні молитви, усамітнення від усього земного світу).
При археологічно-спелеологічному обстеженні приміщення гроту було досліджено характерні архітектурно – будівельні риси облаштування для зручного перебування і проживання в ньому. В час геологічного формування ця порожнина виникла завдяки нарощуванню порід травертину і процесам водоерозії. Так, зі сходу на захід вздовж верху склепінчастої частини проходить тріщина, через яку просочувалася вода, розмиваючи карбонантну породу. Це свідчить про те, що спочатку склепінчаста частина порожнини мала куполоподібну форму. Навіть сьогодні ми прослідковуємо у нішоподібних заглибленнях та окремих локальних тріщинах закарстовані натічні форми.
Для унітарних цілей цей грот переоблаштовувався людьми, зазнавав суттєвих модифікацій та змін. Тому на стінах порожнини ми чітко простежуємо скісні поздовжні сліди, які виконувалися сокирою та киркою – в результаті, грот набув обрисів мішкоподібної форми і має розмір 4 на 5м /рис. 1/.
У східній частині гроту у породі травертину висічено чотирикутний вівтар висотою 2.1 та шириною 1.5 м. Біля вівтаря знаходяться закарстовані тріщини – ніші, які додатково піддалися обробці і тепер мають пружкоподібних пружкоподібні півциркулярні ніші шириною біля 0.3-0.4 та висотою 0.4-0.5 м. Центральна ніша вмодельована у вівтарній частині, друга – праворуч від неї. Третя та четверта – ліворуч, у північно-східній та північній ділянці гроту. Перед цією вівтарною частиною є невеликий кам`яний виступ шириною 4.5 і висотою 5.5 м, що виконував функцію престола. На цьому престолі вирізано три підставки. Зліва і справа від нього висічені дві заглиблені у скелю подовгасті ніші /рис. 1, 3/.
Поряд з престолом, у південно-східній частині гроту знаходиться кам`яна лава /рис 1,4/. Її довжина має 2.2 м, висота 0.5 м. Над лавою у скелі прорубане чотирикутне вікно довжиною 6.6 м внизу та 5.4 м зверху 5.4-5.5 м. висоти. При огляді цієї частини гроту помічено, що із зовнішньої і внутрішньої частини вікна проходить закарстована тріщина, через яку в час дощу чи паводку всередину просочувалася вода. Щоб уникнути цієї зайвої незручності – ззовні, частина скельної породи була стесана, щоб по ній не проникала вода в середину, а закарстована тріщина у приміщенні старанно замазана глиною.
У північно-західній ділянці гроту є прорубана в травертині подовгаста, із півциркулярним склепінням ніша. Вона має висоту 1.2, довжину 2.0 та глибину 6.0-7.0м. У цій ніші знаходиться похила лежанка для спання /рис. 1,1/. Слід зазначити, що лежанкою для спання була пристосована невелика похила кам`яна лава /рис.1, 2/. Вона знаходиться поруч першої, у північні частині грота. Над цією лавою у скелі додатково висічено опуклий в середину вигин, завдяки якому зручно опиратися плечима. Таким чином для відпочинку і сну монахом вибрано дві пози – в розпростертому сидячому та лежачому положенні.
Через великий вхідний куполоподібний отвір висотою 2.8 м та шириною 2 м у зимову пору та прохолодну погоду проживати у гроті було б неможливо. Для того, щоб подолати цю незручність, здійснено кілька оригінальних і добре продуманих будівельних реконструкцій. У першу чергу вхід до приміщення був замурований. Ми засвідчуємо, що з зовнішньої частини весь обвід входу був стесаний на 0.3 м та глибиною 0.05-0.07 м. У це штучне заглиблення скали кам`яна кладка краще перев’язувалася одна з другою та прилаштовувалася в монолітну породу скали. У внутрішній частині гроту, зліва та справа входу прорубані вертикальні жолобоподібні заглиблення висотою 0.8-0.9, шириною 0.05-0.07 та глибиною 0.05 м для встановлення дерев`яних плахт. Вони запобігали не лише руйнуванню стіни, але краще її фіксували. Ці плахти підпиралися двома балками, які закріплювалися у невеликих прямокутних заглибленнях над лежанкою у північні частині гроту висотою 0.1, шириною 0.05 і глибиною 0.04 м.
У західній частині, між замурованою стіною та низом похилої лежанки знаходилася місце для обігріву приміщення. Це могло бути як відкрите вогнище, так і піч – кам`янка. Коли розпалювалося багаття, гарячий дим сконцентровувався у внутрішній верхній, найвищій точці гроту. Це велика вертикальна закарстована тріщина, з якої дим потрапляв на зовню через додатково протесаний у скалі подовгастий округлий димар. Він розміщений у верхній частині входу до гроту. Завдяки такій вентиляції, дим не розсівався по всьому об`ємі приміщення, а лише сконцентровувався в верхній тріщині – з відти виходив на зовню. Про це свідчать сліди густої кіптяви на стелі.
Щоб приміщення келії завжди залишалося сухим та теплим – долівку, дві лежанки та кам`яна лава були обвальцьовані та старанно згладжені землею зі змішана з глиною. У вміст цього тіста також входила дрібна січка зі стебел злакових рослин. Стіни, стеля та вівтарна частина були старанно згладжені добре відмуленою глиною з вмістом дрібнозернистого піску.
Оскільки вапняк добре поглинає холод, тепло та вологу – травертинова поро-да також є вапняковою, але але за своїми показниками вона має перевагу. В першу чергу, за своєю структурою він є пористий матеріал. Завдяки цьому він є відмінним тепло- та гідроізолюючим матеріалом, який не пропускає в середину приміщення холоду й не випускає тепло. Тому, під час обігріву в цих камерах добре зберігається тепло. Травертин можна порівняти зі штучними піноблоками, які сьогодні широко використовуються у сучасних технологіях в будівництві при спорудженні житлових та господарських споруд. Старанно згладжені глиною стіни приміщення гроту в Улашківцях, були додатковим тепло- та гідроізолюючим матеріалом.
Хочу зазначити, що на ці переваги травертинових печер і гротів та дослідження у них архітектурних і будівельно-стилістичних особливостей облаштуван-ня у подальшому, слід особливо звернути увагу фахівцям, які займаються археологічно-спелеологічним дослідженням та вивченням печер. Тому не дивно, що практично всі вони використовувалися людиною, ніж ті, що закладені у вапняках, супісчаниках, гіпсах.
Входом до приміщення камери – келії могли бути вмонтовані двері у конструкцію кам`яної кладки вхідної частини. Разом з тим не виключається можливість, що для входу і виходу використовувалося вікно у південно – східній частині, через яке безперешкодно і легко потрапити у приміщення.
Стосовно хронологічної дати заснування гроту монахами не можна наразі дати ствердної відповіді. Іноді в літературі, що має лише ознайомлюючий та краєзнавчий зміст та посилаючись на легенди (а вони не є достовірним джерелом інформації), можна отримати відомості про заснування у 1315 році [1, с. 62]. Але ця дата є лише гіпотетичною. Хочу зазначити, що ідея відлюдництва та усамітнення в печерах на теренах нашого краю має багатовікову традицію, що тягнеться з язичницьких часів. Вона отримала своє продовження в християнській практиці. Ці впливи пов`язані з територією Криму і Подніпров`я з одного боку, з іншої сторони – Візантії та головним чином із Моравії та Болгарії. Звідти були втілені ідеї анахоретства ( з грецької anaphora – відлюдництво, усамітнення). На цьому підґрунті сформувалася практика ісіхазму (з грецької heshia – внутрішній спокій, відмежування), тобто це філософсько-містична течія, що виникла у Візантії в XIV ст. Ця ідея проповідувала силу вічного божественного світла, яке буде дароване в нагороду за аскетичне життя. Це явище на Подністров`ї втілене також у греко – католицькому обряді, яке є унікальним в культурному просторі католицького світу і пов`язане з культом святого Онуфрія Великого. У цьому відношенні – це унікальний регіон, аналогів якому не знаходимо не лише в Україні, але на інших теренах ближнього та далекого зарубіжжя. Ця філософія втілена також у побуті, архітектурі та інших проявах культурного життя Лівобережжя Середнього Подністров’я та Галичини в XVI-XIX ст [11, с. 12].
Висновок. Таким чином, при археологічно-спелеологічному обстеженні гроту святого Онуфрія і навколишньої території в с. Улашкіці Чортківського р-ну Тернопільської обл. з’ясовано, що він використовувався впродовж тривалого історичного часу з доби палеоліту – мезоліту до періоду нової історії. Його призначення в різні часи розвитку цивилізації було багатофункціональне: місце для укриття в негоду та притулок в час небезпеки, язичницьке святилище та християнський скит і каплиця. Ця пам’ятка є доволі перспективною у плані подальших археологічних дослідженнях. Нині необхідно втілити програму щодо його консервації і занести в державний реєстр як археологічну пам’ятку. Цілком доречно його використовувати як важливий пізнавальний та просвітницький об’єкт інфраструктури туризму – але це вже справа майбутнього.

Безимени-3

ЛІТЕРАТУРА:

1. Бучацька єпархія УГКЦ. Стежками духовної та історико-культурної спадщини /Упорядкував о. В. Білінчук/.- Чортків, 2010 – 72 с.
2. Волік О., Свинко Й. Травертинові відклади Поділля. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2008 – 144 с.
3. Добрянський В. В пошуках літописного Моклекова. // Слово краю – № 9 (31), від 6 квітня 2012 р.
4. Добрянський В. Де спочили в задумі віки. // Голос народу – № 54-1(8390-8391) від 4 січня 2013 р.
5. Добрянський В. Про результати археологічного обстеження пам’яток голіградської культури (XI-VII ст. до н. е.) на півдні Тернопільської обл. //Наукові записки Національного заповідника “Замки Тернопілля” – Збараж: “Вік” – 2013, № 3 – с. 58-61
6. Добрянський В. Природні карстові порожнини Західного Поділля як оборонно-фортифікаційні об’єкти. //Наукові записки Національного Заповідника “Замки Тернопілля”- Збараж: “Вік”- 2013, №3 – с. 118-124
7. Добрянський В. Участь музейних працівників в археологічних дослідженнях карстових порожнин на Західному Поділлі. //Збірник праць Тернопільського осередку НТШ ім. Т. Шевченка. Музеї Тернопільщини – Тернопіль: “Терно-граф”, 2013, № 8 – с. 206-217
8. Добрянський В. Печерні християнські скти Західного Поділля. //Філософсько-богословські пошуки людини в історичному контексті: український вектор. Збірник матеріалів II християнських постових читань — Львів: ЛПБА УПЦ КП, 2014 – с. 139-154
9. Історія міст і сіл УРСР. Тернопільська область. – Київ: Головна редакція Української Радянської Енциклопедії, 1973 – 666 с.
10. Крип’якевич І.П. Печери в Галичині. // Туристика і краєзнавство.- Львів, 1925-число 2, с. 1-12
11. Нечитайло П. Печерна християнська архітектура в басейні Верхнього та Середнього Дністра в XI-XVIII ст.- Автореферат дисертації … канд. іст. наук.-Київ, 2008 – 16 с.
12. Природа Тернопільської області. – Київ: Вища шкала, 1979 – 154 с.
13. Рідуш Б. Бакотсько – комарівський білатеріальний скельний комплекс. //Археологічні студії – Київ-Чернівці: Наші книги.- вип. 3, с. 223-240
14. Чайковський М. П. Пам’ятки природи Тернопільщини. – Львів: Каменяр, 1977-77 с.
15. Orlowich M. Ilustrowany hrzewodnik po Galicji.- Lwow, 1919 – 510 s.

Володимир Добрянський, археолог

P.S. Ця публікація була надрукована у збірнику матеріалів 14-ї Подільської історико-краєзнавчої конференції, яка проходила в листопаді 2014 року в Кам’янець-Подільському національному університеті імені Івана Огієнка.

One Response

  1. Ярослав

    Грунтовно і фахово! Поза темою залишається етимологія Ясної Гори, яку можна долучати до ономастичної “Білої лінії”, а також етимологія ойконіму Улашківці, як осідок ординців половецького хана Улаша (друга половина 11 ст.)