На превеликий жаль, така визначна подія, як скасування панщини, замовчувалася раніше. А про неї є що сказати як сучасникам, так і потомкам. Але ще недостатньо вивчена вона істориками і краєзнавцями. Подія ця справді неординарна. Цілі століття люди наші були позбавлені землі, були у повній залежності від панів-поміщиків. З примусу змушені вони були відробляти панщину й платити оброк (грішми або натурою, тобто продовольчими продуктами). Це стосувалося, звичайно, й наших краян-чортківців.
Про це знаємо ми як з історичних джерел, так із розповідей старожилів, яким переказували це їхні дідусі і бабусі. Але найголовніше це те, що Господь Бог змилосердився над людьми. Вони отримали жадану і бажану волю. Панщину було скасовано.
Як і скрізь у Галичині, на Чортківщині було скасовано панщину 16 травня 1848 року. Архівні документи про цю подію не збереглися. Та й не тільки вони, а й пам’ятні знаки, в основному хрести, також всюди знищувалися радянською владою, А це була не тільки наша пам’ять, наша історія. Вони мали й суто практичне значення. Орієнтуючись на такі хрести взимку, коли багато снігу, людина, яка заблукала, легше знаходила дорогу.
Чортків наш, як відомо, був власністю магнатів Чартковських, Гольських, Потоцьких і Садовських. Скасування панщини було за останнього із Садовських – Гієроніма. І нам збереглися розповіді – записи старожительки Чорткова Юлії Головінської, 1895 р.н., яка переказала мені розповідь свого дідуся Федора Окіпного, 1832 р.н., який шістнадцятирічним юнаком був безпосереднім свідком цієї події у Чорткові.
Поліцаї в місті й приміських селах Долішній і Горішній Вигнанках, Синяковій, Кадубі, Бердо, Білій оголосили людям наказ війтів обов’язково з’явитися 16 травня на міський майдан.
Люди йшли пішки, їхали возами, щоб якнайскоріше добратися до призначеного місця. А був міський майдан там, де нині над Серетом (біля греблі) гуртожитки педагогічного і медичного училищ. Коли зійшлися сотні людей, бургомістр Андрій Ольшицький надав слово представнику від Тернопільського воєводства, який виступив перед людьми з промовою і зачитав їм грамоту (цісарську, як тоді казали) проте, що цісар, тобто імператор, скасовує навіки панщину, і що від сьогодні пан не має права примушувати людей працювати на нього. Якщо хтось і виявить таке бажання, то за це матиме вже відповідну плату. Оскільки приїжджий чиновник розмовляв і читав документи німецькою мовою, то мешканець міста єврей-купець Шмуль Шнайдер перекладав його виступ українською, а полякам польською мовами. Ця звістка справила на людей надзвичайно велике враження. Люди від радості плакали. Потім греко-католицькі священики із церков Св. Успення і Св. Вознесіння та римо-католицький ксьондз (отець-домініканець) з костелу разом відправляли молебень у знак подяки Господу Богу за цю добру вістку.
На честь цієї події на тодішньому майдані встановлено хрест Пізніше такі хрести люди спорудили й в інших частинах міста. Нині вони відновлені на території педагогічного училища і райвійськкомату.
Люди на власні кошти в честь скасування панщини, встановили хрести й в багатьох селах нашого краю. У Скородинцях – за церквою, в Шманьківцях, на східному боці села, була збудована з цієї нагоди капличка св. Миколая, а також два хрести. В Полівцях – в центрі, біля читальні, на полі під назвою Лащівка (кам’яний і дерев’яний за селом в напрямку Ягільниці). У Босирах – біля читальні “Просвіта”, а в Коцюбинчиках – біля старої дерев’яної церкви. У Кривенкому – на полях Бережки і в Баловій долині (в напрямку Сидорова). У Товстенькому – на полі Рудка, що тягнулося вздовж потічка на північ від села. У Пробіжній – на вулиці Раків Кут, Горби, За Гостинцем і на полях Бесаги. А у Звинячі між церквою і читальнею “Просвіти” було встановлено залізний хрест на гранітному постаменті. Пізніше цей хрест було перенесено біля церкви, а на його місці споруджено пам’ятник Тарасу Шевченкові. Подібні хрести були ще й в інших частинах села: на городі Антона Герасимовича і при дорозі із Звиняча до Білого Потоку, який поклав на свої власні заощадження звиняцький селянин Степан Штульський. З часів панщини була в цьому селі пам’ятка під назвою “Червоні ворота”. Це було місце при дорозі, що вела із Звиняча через річку Перейму в напрямі до Буданова. Там стояв величезний камінь. За переказами, на ньому за наказом поміщика панські слуги катували батогами селян. Від слідів крові в результаті цієї розправи, це місце дістало назву “Червоні ворота”. Про це можна прочитати у спогадах уродженця цього села, а тепер жителя США професора пана Дмитра Штогрина.
У травні того ж року у Львові було засновано Головну Руську Раду – першу українську політичну організацію. 15 травня вийшов перший український тижневик “Зоря галицька”. Львів’яни-українці почали будувати в місті свій Народний Дім. Вдалося відкрити у Львівському Університеті кафедру української мови та літератури (першим завідувачем її був один із членів “Руської Трійці» Яків Головацький. Тоді ж почали створюватися перші військові загони “руських стрільців”.
Українці почали самовиражатися як нація. Особлива заслуга в цьому, безумовно, Головної Руської Ради. Галичина перетворювалася на міцну твердиню українства і такою залишається й донині.
Тож шануймо важливу зореносну дату в нашій історії – травень 1848 року. Адже ця визначна подія назавжди покінчила з віковою інертністю, ізоляцією, пасивністю, бездіяльністю наших краян і спонукала їх до довгої, важкої, запеклої боротьби за національне визволення, за вільну і незалежну Україну яку маємо тепер шанувати, розбудовувати і берегти як зіницю ока.
Слава Україні!
Яромир Чорпіта, директор Чортківського краєзнавчого музею.