“Видавництво «Майдан» має харківську прописку. І, зрозуміло, що його видання поширюються здебільшого в східному регіоні, хоч іноді потрапляють і до «західняків». Й Анатолій Стожук теж живе у Харкові, що позначається на діапазоні творчих уподобань. Тому не є дивовижею географічний принцип, що позначений прізвищами Василя Борового, Леоніда Томи, Володимира Брюггена…”
У нурт пізнання поспіша душа
Стожук А.П. Легенда слова. Літературно-критичні статті, ессеї. – Х: . Майдан. 2013. – 270с. Стожук А. П. Тінь слова. Літературно-критичні статті, ессеї. – Х: . Майдан. 2015. – 176 с.
Наші будні та свята (якщо мати на увазі сучасний літпроцес) дивують однією особливістю: ще, як не прикро, газети й журнали рідко публікують літературно-критичні матеріали, написані відомими поетами й прозаїками. Бо хто ж, як не вони, можуть побачити сильні і слабкі сторони творів, по-своєму розповівши про них. Знаєте, в більшості читачів (і в мене теж) більше довіри до таких писань, ніж до творінь «чистих» критиків.
Чомусь саме про це саме більше думається, коли в періодиці та електронних ЗМІ перечитуєш розмисли Володимира Базилевського, Олександра Астаф’єва, Петра Сороки, Віктора Палинського, Володимира Сапона, які регулярно виступають в жанрі «рухомої естетики». І в такі моменти дуже жалкуєш, що нечасто зявляються друком літературно-критичні роздумування Петра Перебийноса, Володимира Шовкошитного, Володимира Лиса, Антонії Цвід, хоча їхні оцінки чужих творінь зацікавлюють неординарністю поглядів.
Такі думки виникли у мене, коли перечитав отримані поштою дві книги Анатолі Стожука з Харкова, в яких він виступає в ролі неординарного літературного критика. І виникло цілком закономірне запитання: якщо літературно-критичні виступи відомих письменників умовно розділити на два види за вищезгаданим принципом, то до якого з них слід віднести твори харків’янина? Автор цих рядків без довгих вагань причислить їх до першого.
Чому? То все пояснюється дуже просто. Як би висловлення думок про творчість знаних майстрів слова було б для нього лишень похідним від написання власних прозових творів, то він ніколи б не зібрав власні статті та ессеї в окремі книги. Принаймні, рецензент має таку думку. Та водночас існує не тільки ця обставина, бо обидва ошатні томики вражають читачів глибиною проникнення у сутність матеріалу.
Спробуємо проілюструвати це зверненнями до обох видань. Мені, скажімо, дуже приємно, що автор значну частину книги «Легенда слова» присвячує судженням про «невольничу музу» Василя Борового, Степана Сапеляка, Івана Гнатюка. І це – не данина моді, як може висловитися дехто, а усвідомлення духовної єдності автора з ними. Такий висновок неодмінно з’являється у мене після прочитання «Червоного сонця Каєркана», «Часу совісті про сповідання», «Ненависті, народженої з любові». Щодо останнього твору, присвяченого розглядові доробку Івана Гнатюка, то, мабуть, правий автор цікавої передмови до книги відомий письменник Леонід Тома, наголошуючи на проекції на роль Вергілія, який був провідником Данте Алігєрі колами пекла. Зізнаюсь, що мені довелося прочитати чимало досліджень про творчий ужинок Івана Гнатюка. До глибини душі вразила несподіваність порівнянь. А ще відчулося, що пише уродженець західницького регіону, який вже багато років живе на східних околицях нашої держави, додало якогось незбагненого шарму. Згоден, що така «регіоналізація» літератури не всім подобається. Але що вдієш, коли вона увійшла в реальне життя і стала ознакою сучасного літературного процесу?
Ще один нюанс. У книзі «Тінь слова» маємо розлогу доповідь про творчу долю Василя Мисика із симпатичною назвою «Роздуми старого клена». Якщо виходити з того, що поет свого часу був політзеокм, то можемо знову говорити про «невольничу музу». Не заперечую, що це дійсно так. Але є один дуже важливий аспект. Василь Боровий, Василь Сапеляк та Іван Гнатюк були поетами-бунтарями, то Василь Мисик до них не належав. І тут, на мою думку, неабияке значення має те, що автор «Роздумів старого клена» по-своєму очищає портрет поета від фальшивої позолоти більшовицької пропаганди. Відчувається, що дослідник добре знає творчу біографію Василя Мисика і показує тягар комуністичного упослідження крізь призму його ужинку. Важливим, на мою думку, є такий підхід ще й тому, що останнім часом намітилася тенденція до штучної непам’яті про творчість відомих майстрів слова, які уже давно стали на Божу дорогу, бо мали «великий гріх» – жили й творили посеред «збільшовиченої ери». І добре, що її «глянець» з постаті Василя Мисика зняв Анатолій Стожук. Віриться, що невдовзі у його виконанні матимемо літературні портрети Леоніда Первомайського, Ігоря Муратова, Івана Виргана, чия творчість має харківські корені. Вважаю це вкрай важливим, бо доробок цих майстрів слова повинен залишатися на поверхні літературного моря.
Та Анатолій Стожук акцентує увагу не лише на постатях цих письменників. Адже маємо ще ряд цікавих моментів. Після уважного перечитування обох книг автор з теплотою розповідає про відомих і малознаних письменників якщо імена Володимира Шовкошитного, Віктора Баранова, Леоніда Томи, Івана Перепеляка більше знають шанувальники красного письменства, то цього, на жаль, не скажеш про Володимира Стального, Олександру Ковальову, Володимира Калашника. І кожного разу досліднику вдається виділити найістотніше в доробкові письменника, про якого береться розповідати.
Звернемо увагу ще на одне. Видавництво «Майдан» має харківську прописку. І, зрозуміло, що його видання поширюються здебільшого в східному регіоні, хоч іноді потрапляють і до «західняків». Й Анатолій Стожук теж живе у Харкові, що позначається на діапазоні творчих уподобань. Тому не є дивовижею географічний принцип, що позначений прізвищами Василя Борового, Леоніда Томи, Володимира Брюггена. Але добре і те, що автор виривається за територіальні межі. І не тільки розповіді про Івана Гнатюка, Віктора Баранова, Володимира Шовкошитного є свідченнями. Адже у книгах маємо розповіді про киянина Миколу Славинського, обох Богданів Мельничуків з Тернополя і Чернівців. Переконаний, що це має неабияке значення для пропаганди літератури. Адже чого там гріха таїти: не секрет, що в сусідніх регіонах не знають про літературні здобутки один одного. Це – з одного боку. А з іншого? Хіба є щось погане у тому, що автор розширює творчий діапазон?
Поговоримо і про таке. Часто-густо в подібних творах автори роблять наголос на особистісному спілкуванні з героями. Таким шляхом міг піти і Анатолій Сторожук, бо його з багатьма пов’язують роки щирого приятелювання. Але… Він свідомо вибирає іншу дорогу. Про своїх персонажів розповідає щедро та соковито, а факт знайомства з ними не рідко означає фразами на кшталт: «Ми ніколи не були близькими друзями, але нас єднає довіра, ми розпізнали одне в одному свого» (це з «Розмови з долею» про Івана Мірошниченка). Можлива, і хотілося якоїсь конкретики після таких узагальнень, та водночас чомусь більше віриш відвертостям автора.
…Усі ці питання заслуговують на увагу. Але, як мені здається, є і певний негатив. В тому, що в книгах нерідко повторюються одні і ті ж тексти, немає нічого поганого, виходячи з мізерних тиражів книг. Щось подібне можна було б зробити і тоді, коли читаєш в обох книгах розповідь «Порцеляновий бог містифікацій» про Олександра Ковалевського. Та не дає спокою один момент. Уже згадуваний Олексій Ковалевський є редактором обох видань і автором передмови до одного з них. Чи варто тут щось коментувати? Не все гаразд з мовленевим апаратом, бо іноді проскакують русизми. Та в цілому ці «ляпи» не псують хорошого враження від добротних видань. Так подумає (я вірю?) кожен, хто познайомиться з ними.
Ігор Фарина
Член НСПУ
м.Шумськ
на Тернопільщині