Мистецтво завжди освітлювало людину, підносило її на вищий рівень духовності, відколи люди навчились захоплюватись прекрасним, бо в ньому криється таємниця людської душі.

Недавно я був присутній на вечорі Поезії, – презентації нової книги Ігоря Павлюка «Спас», книги духовної лірики (Павлюк Ігор. Спас : книга духовної лірики. – Львів : Піраміда, 2021. – 288 с.), який відбувся на камерній сцені Національного театру імені Марії Заньковецької 3 червня.

Свої вірші читав сам автор, Ігор Павлюк, читали актори театру.

Була атмосфера піднесення, – атмосфера співтворчості митця і слухачів.

Я відчув велике захоплення слухачів і велику вдячність за духовне співіснування в поетичному слові. Вибух тонких енергій, яка йшла з кожного рядка, мені захотілося вирізьбити у граніті, що я і зроблю пізніше, вирізьбивши з каменю образ Поета.

А наразі мені захотілося скласти кілька слів безмежної подяки Ігореві Павлюку, який так щедро дарує душу читачеві і слухачеві великої поезії, – як символ духовного єднання поета і скульптора, бо в нас спільні наміри,– розвивати духовне в словесній поезії і в поезії скульптури.

Я впевнений, що Ігор Павлюк уніс щось нове, зовсім свіже, несказанне у велич українського і світового Слова, і підняв призначення Поезії для зростання духовності людини у Всесвіті.

Ось деякі вислови автора:

«Крім Вітчизни гнізда,

Все на світі – міраж».

Це ключове, мені здається, в Ігоря Павлюка.

Багато хто пріє у тому міражі далеко від Батьківщини.

У декількох стислих, образних фразах автор може висловити всю правду життя, емоційно і метафорично, ніби карбуючи кожну букву.

Як-от:

 

«Небо нам свої хлібинні руки

Ніжно притуляє до чола».

Це дотик до самого серця.

Ігор Павлюк − автор, який «олюднює Богів, обожнює людину».

Він

«Як в дитинстві,

Іде по полю –

Маму із дороги виглядать».

Дійсно втративши в дитинстві маму, він до кінця життя буде її виглядати…

 

«Якби я сьогодні був дерев’яним

Спалився б, щоб вас зігріти»…

Тут знак саможертви заради великої Любові.

Любові-Бога.

Де ключ до його поезій, неможливо здогадатись, і це його тайна, писати серцем, не збиваючи ритму.

Бо, як він каже:

 

«Об шаблю вигострю перо».

І далі:

«Я битими чумацькими шляхами туди іду,

Де кулі не беруть».

Дай Боже, щоб наші вояки ішли такими ж обхідними шляхами і зненацька на ворога нападали, і – перемагали!…

І також – «мені як людині людно – але нелюдяно тут».

Бо є люди, а є нЕлюди.

Тут стисло і афористично сама суть Правди та Істини.

Або –

«Немає болю.

Перехресні шрами

Нагадують голгофську самоту…»

Поет іде за Ісусом, тому відчуває Ісусові несамовиті болі, які во ім’я воскресінь Його і людства!..

Бо

 

«Хто ти – не знаю,

Але ітиму до тебе завжди».

Тут ніби поет звертається до Долі, до якої ітиме з Богом навіть якщо вона

не йтиме до нього, сироти…

* * *

Кожен рядок цієї Поезії несе в собі ніжно-ножову вибухову силу, – і прочитавши всю книгу, ви наповнюєтесь бойовим зарядом надовго.

І можна лише дивуватись, що є ще такі поети як Ігор Павлюк, якого «ще молодить… солодке тремтіння вишні».

Тож побажаємо, щоби ще довго його натхненна душа чула і опоетизовувала і Всевишнього, і мелодію тремтіння вишні…

Ці декілька слів наваяв

вдячний Поетові Ярослав Мотика –

скульптор,

лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка

та Премії імені Василя Стуса.

 

Leave a Reply

Your email address will not be published.