І тільки тут тобі стояти,

на тому клаптику землі,

де лан, тополі, верби, хата,

калини кетяг, в синій млі…

   Любомир Сеник«Таїна»

Дивна це річ – наука читання. Щойно з однієї книжки сотав думку, а вже з полички прочитаного проситься до рук друга – з обкладинки прямо, так би мовити, в лоб запитує Тимофій Гаврилів: «Де твій дім, Одіссею?» (К.: Видавництво Анетти Антоненко, 2015. – 216 с.). Справді, де його шукати, той свій дім, шукати? А може, й немає потреби вдаватися до цих пошуків – варто лише повернутися до рідних витоків, згадати й упорядкувати призабуте; воно завжди поряд – те, чого не зауважуємо, не розуміємо, не шукаємо, бо найпотрібніше завжди у тобі і з тобою. Читаю: «Я одягнув трипільського бриля. Ми зайшли досередини (музею “Трипілля”. – Б. Д.).

– З цього глека наші пращури пили молоко. А це нічний горщик, в який вони пісяли. Завважте: вже три тисячі років тому наші з вами предки пісяли в нічний горщик». У нічний горщик наші предки пісяли. В нічний горщик – три тисячі років тому…

«То хто ж він – Одіссей?..» – запитує Тимофій Гаврилів. Чи не ми з вами є тими, хто шукає себе, своїх витоків, які ось тут, поряд із нами?.. Чи не ми, наша рідна Україна, повертається, озирається, щоб здійснити грандіозний духовний поступ до небачених світових вершин – зібрати квіти-крихти нашого єдиного духовного єства в неповторний букет, що й виокремить нас із-поміж народів світу.

Одіссей є уособленням переконання, що людина попри всі складнощі й проблеми свого життя не може залишатися Людиною, якщо втратить свої корені, не повернеться до своєї Ітаки: «Рух вперед, поступ, неможливий, хоч як це дивно, без повернення (не був би й Одіссей Одіссеєм, коли б не повертався – “в науку іншим людям і вікам”)» (Андрій Содомора, «Дзвін». 2015. – Ч. 23). Кожен має свою Ітаку, мусить шукати дорогу до неї…

Роксолана Жаркова в анотації до повісті «Нуль цілих, нуль десятих» (К.: Український пріоритет, 2021. – 172 с.) запитує: «У що ми вкорінені і чим для нас є Дім?» Головний герой повісті випробуваннями моментів життя, митарства світами осмислив шаблинність свого коріння: «В окопах тепло. Нам видали спецівку й новенькі берці. Я вдома, хоча дому в мене нема. Я вдома…»

Ми (як у-країн-ці) мусимо сьогодні стерегти рідного «краю», бути свідомими своєї місії – проповідувати центр всесвіту в серці Людини (кордоцентризм), тобто живий, а не намальований сенс буття людини, а значить творити долю життя цілого народу в надії та оперті на власні духовні й фізичні сили. Тільки працюючи для духовного, інтелектуального життя нації, народу, об’єднаного словом рідної мови, можна бути цілісним і незалежним українцем у будь-якому куточку планети, а на своїй землі й у своєму часі перш за все…

Вчімося в нашого Тараса, черпаймо енергію духу у Василя Стуса: «І тому він сьогодні твердо стоїть перед своєю межовою ситуацією – перед своєю жахливою прірвою – і перемагає: в очах-бо в нього одчайдушність людини, яка бачила прірву і не втікала від неї» (Богдан Рубчак, «Перемога над прірвою. Про поезію Василя Стуса»)

       ЯКЩО ЗАВТРА ВІЙНА…

Якщо завтра війна, то візьми із собою!

Я навчуся нести за тобою зброю,

Я зможу набої тобі  подати…

Ти знаєш: для мене найгірше – чекати.

Якщо завтра війна, то будемо разом!

Страх відступає, коли тебе обіймаю,

Тривога відходить і ховається за містом…

Там, де ми двоє – воля сильніша!

Якщо завтра війна, не лишай самою!

Я не брат, але теж піду до бою!

Ніч ще над нами, та сонце вже сходить…

Наш дім, наші діти – там, де ми з тобою

                                                   Марія Маш

Аж сльоза пройняла, бо вірю в силу СЛОВА, котре здатне ламати мури недосконалості світу…

Про поетичну збірку Марії Маш «Сьогодні точно ні» (К.: Саміт-Книга, 2021. – 96 с.) сказала вагоме слово Надія Гаврилюк (поетеса, критикеса, літературознавчиня, кандидатка філологічних наук, старша наукова співробітниця Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України, http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2022/01/21/214235.html): «А втім, що б там не мовилося про пильність, жінка завжди підставляє себе, бере удар на себе. А ще вона завжди ставить себе на місце усього на світі, бо відчуває відповідальність за цей світ:

ПІД СВІТЛОМ ПОВНОГО МІСЯЦЯ

Під світло повного місяця,

На який виють вовки.

Під гарячу руку чоловіка,

Що поринув в роботу.

Під чуже заздрісне око,

Яке не радіє за когось.

Під озвучені мрії, які не здійснились.

Під білий вишневий цвіт,

Якому все ж облетіти.

Під все на світі

Я підставляю себе».

Усвідомивши суть материзни (духовної, розумової спадщини від матері), про яку не раз нагадував Пантелеймон Куліш, працюймо, діймо – самими балачками Україну не побудуємо: «Без жертв і праці ще ніколи не було і ніколи не буде здобутків на світі» (Іван Пулюй). Попри те пам’ятаймо ще й таке твердження Івана Пулюя: «Бог стоїть за тим, /…/ за ким культура і цивілізація!»  Адже місія України, українця полягає в тому, щоб нести світові дух правди, щоб оживити змертвілу суспільність до життя…

«Покоління відходять, й покоління приходять, а земля віковічно стоїть!» (Екклезіяста 1:4). І Україна повік пробуває, як і трава. Коси не коси – вона не реагує, їй важливо, щоб неушкодженим залишилося коріння, тож і надалі буде рости. Така її природа, яку, як і менталітет України, «шаблинний» генотип українців, нездатна знищити жодна сила…

       *   *   *

Гряде новий Закон і Час

на перехресті тисяч років,

і вийдемо на шлях широкий,

освяченим навік для нас

всевидячим і вічним Оком.

Немає іншого добра,

як наша рідна і єдина

без слави й в славі Україна,

Свята Софія й синь Дніпра,

що феніксом звелись з руїни.

Любомир Сеник, «Таїна»

(Ужгород: Граджа, 2009. 160 с.)

Сила дієвості слова, менталітет українців покликані СЛОВОМ і МЕЧЕМ ЛАМАТИ МУРИ НЕДОСКОНАЛОСТІ СВІТУ: «На мечі принесуть волю. / А меч скапує кров’ю…» (Любомир Сеник, «Таїна»)

«До нас же звернений заклик Сенеки, чільного представника римського стоїцизму, чиї засади переймало й наше козацтво (“Терпи, козаче, отаманом будеш!” – одна із цих засад): “І навіть якщо ворог натискатиме, якщо нестерпним стане його напір, то однак відступати – ганебно: не здавай місця, яке тобі визначила природа – місце мужа…” (природа і, додаймо, – обов’язок, що є ключовим словом у Франка). І далі: ”Мусить же бути хтось нездоланний, хтось такий, кому нічого не може заподіяти фортуна, – ось що конче потрібно для держави роду людського!” Ось що, знову ж уточнімо, конче потрібно для України!..» (Андрій Содомора, https://zbruc.eu/node/110988)

Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів

Leave a Reply

Your email address will not be published.