Поезія як окремий вид мистецтва створює новий світ, який може і не повʼязуватися з реальністю. Витворюючи образи і смисли, ритм та внутрішню мелодику, вона балансує між наративним і сугестивним, бо з одного боку і розповідає про щось, а з іншого – поезія самодостатня.
Проте (для мене особисто) особливо цікавим є такий вид поезії, який я для себе назвала дзеркальним: коли читач впізнає промовлене автором і вірш стимулює, розбуджує далекі спогади. І зовсім необов`язково, щоби письменник був знайомий зі своїм читачем – при належному ступені чистоти та довіри (в самому тексті) – це спілкування з власними спогадами відбудеться.
Кілька років тому, тримаючи в руках книгу з промовистою назвою «Копана гора» (автор її – відомий український письменник, видавець та науковець Василь Клічак), я подумала: «Майже як «Острів скарбів – розкопай гору і отримай золото»». І я не помилилася: там справді були «золоті піщинки», які заблистіли в моїй уяві і відвели у спогади. Тих моментів з дитинства при гасовій лямпі і в снігах по шию, які я, «страшне доросла», забувати почала. А коли автор віршів любʼязно прийняв мій запит у друзі на Фейсбуці, стала уважно читати його вірші вже там. Один з привілеїв інтернет-сторінок – що можна читати свіжонаписані твори, ще перед друком. І «дзеркальний ефект», як я чітко побачила, був не тільки у мене – десятки і сотні читачів впізнають у цих віршах себе, дитячі роки і навіть тих людей, які стали прообразами віршів. Адже біографічна домінанта – одна з найсильніших у поезії Василя Клічака, як мені виглядає.
Народився письменник в Рудниках, навчався у Джурові Снятинського району, тепле спілкування з малою батьківщиною не перериває. Радо і привітно зустрічається з читачами (тут хотілося би виокремити чудово організовані творчі вечори Василя Клічака у Снятинській районній бібліотеці та у Джурівській книгозбірні). Дуже імпонує те, наскільки тепло спілкується цей письменник зі своїм читачем – нічого не прикрашаючи за зайвим пафосом, але і не відмежовуючись за зайнятістю.
Він народивсь одночасно зі мною.
Можна сказати, що в мить ту воскрес.
Світ я побачив ген за рікою.
Місце появи його – Бабин хрест.
Як перепілка, пробив шкаралупу
і через поле побіг у ліси.
І роздивлявся , немов через лупу,
все, що причетне до див і краси.
І всіх людей, що той кут населяли,
просто детально, уважно вивчав.
Деякі дуже до серця припали.
Деяких він забував зазвичай.
Різними ми з ним ходили стежками.
Погляди наші різнились також.
І не вдавалось піймати руками
( це я про себе) ту хвилю. Отож.
Якось піймалась. Немовби рибина.
Стрілися з нею віч – на – віч тоді.
Запульсувала, неначе билина,
в ритмі, близькому високій воді.
З ним я зустрівся . Обнявся нарешті.
Часу відчувши одвічний крутіж.
І неодмінну взаємну залежність.
Мій alter ego.
Прихисток.
Вірш.
(«ALTER EGO»).
В цій поезії про одночасне народження поета і вірша, напевне, криється головне пояснення щирості: людина, яка знає про те, що нею веде Божий промисел (згадаймо притчу про таланти) навряд чи роботу над собою перетворить на самостверджування.
Тому цей текст,який ви зараз читаєте, це навіть не рецензія. Точніше, це зовсім не рецензія – це роздуми. Напевне, дуже довго потрібно вдивлятися в себе, щоби пояснити свій світ настільки просто, що читач вирішить: насправді описали його світ. Просто – грані стерті. Чи не просто?
Інша поезія (сьогоднішня, до речі) – «Солище». Після її прочитання мені здалося, що я побачила наснажену сіллю землю. І мовчазних зваричів також побачила, хоч вони вже й незримі:
Стояли тут чумацькі мажі.
Везли в Європу звідси сіль.
Та хто про це тепер розкаже ?
Хіба що будякові джміль.
Намандрувавшись вдосталь чистими, як риба з води, віршами, хочеться частіше навідуватися у той світ, де сусіди обмінюються весняним насінням, де люди не носять масок (ні аптечних, ні емоційних), і де «Резерфордз Рудників» таки зробив для свого села маленьку електростанцію. До такого слова хочеться частіше, саме через чистоту. Бо це такий вид щастя – довіра.
Іванна Стефʼюк