Поезія і проза покликані розповісти про найтонші порухи людських сердець, й тому не можуть не зачудовувати спраглі душі поціновувачів красного письменства. Але часто-густо вникнення у сутність художнього слова неможливе без звернення літературної критики на вартісне. Про це все більше думаємо, оцінюючи ужинок Галини Гордасевич у цій царині.
На думку Михайла Слабошпицького, «Її творчий образ був би неповним, якби змовчалося про критику (це може слугувати прикладом декому з обозу «рухомої естетики») послідовно, наполегливо і принципово. Хоч інколи в неї проскакують різкуваті чи скороспішні судження, але вона щораз щиро намагається судити іменем літератури, не повторювати бездумно абеткові істини, а – думати, сперечатися. Тим і цікаві її статті, в яких відчувається характер автора. Тому вони й не схожі на критичну самодіяльність, яка інколи може маскуватися під критику. (Слабошпицький М. Галині Гордасевич – 50 / Літературна Україна, – №14.– 1985.– 4 квіт.).
Але перед тим, як вести мову про нього, варто, мабуть, бодай згадати про її життєвий шлях. Отже, Галина Леонідівна Гордасевич народилася 31 березня 1935 року у Кременці в родині православного священика. Шкільні роки майбутньої письменниці минули в Острозі та Костополі на Рівненщині. До речі, ще в далекому 1951 році в районці останнього містечка було опубліковано перший вірш нашої краянки. Пізніше юнка навчалася в Острозькому педучилищі, де в 1952 році її арештували сталінські опричники і на 10 довгих років незаслужено запроторили в сибірські холодини, звідки їй вдалося вирватися з настанням «хрущовської відлиги».
Але до рідного краю повернутися не дали змоги, бо більшовицька влада продовжувала вважати її «ворогом народу». Довелося оселитися на Донбасі, де працювала мотористом, друкарем, художнім керівником у клубі. Слава Богу, хоч не чинили перепон, коли вона навчалася в культ-освітньому училищі та в індустріальному технікумі. Але здобуті знання не могли задовольнити допитливу волинянку. І вона подалася до літінституту у Москві, визнавши для себе потребу займатися літературною творчістю.
Художня література стає смислом її життя. Непересічність таланту засвідчила вже перша книга віршів «Веселки на тротуарах», яка вийшла у світ у 1966-ому. Одна за одною з’явилися поетичні збірки «Наречена сонця», «Високе полум’я дня». Паралельно із поезією Галина Гордасевич шукає себе у прозі, видавши книги «Відцвіла шипшина», «Твій тихий дім».
Тут дозволимо собі своєрідний ліричний відступ. «У ті часи, коли буяв тоталітаризм, однієї книги вистачало, аби стати членом письменницької спільноти, та, що там про це казати, коли нерідко траплялися випадки, що титулованими письменниками ставали вже після першої помітної публікації. А Галині Гордасевич знадобилося видати аж п’ять книг, щоб у 1983 році отримати письменницький квиток. Бо над нею тяжіло огидне тавро «сочинительки националистических стихотворений». Несправедливе, бо вона мала за собою лише один «гріх» – безмірно любила рідну землю.
Ставши членом СПУ і перейшовши на творчу роботу, наша краянка продовжує плідно працювати на літературній царині. Аби пересвідчитися у цьому, напевне, досить звернутися до поетичної книги «Слід зірниці», прозового видання «Двадцять років і один день». Без сумніву, до цього ряду належить і перевидання «Нареченої сонця», що у ті часи було рідкістю у літературному світі.
Талант нашої краянки заграв новими барвами після проголошення незалежності України. До реноме поетки, прозаїка «літературної критикеси» (в 1990 вона видала книгу літературних портретів «Силуети поетес») і додала публіцистичні нотки. Згадаймо хоча б публікації у часописах «Український засів», «Кур’єр Кривбасу», «Вітчизна», «Дніпро», «Березіль», «Дзвін», «Літературна Україна», «Українське слово», «Східний експрес» тощо. А ще у той час нескорена кременчанка активно долучається до громадської діяльності. Вона була серед ініціаторів створення товариства української мови імені Т. Г. Шевченка на Донеччині, однією із засновниць Демократичної партії України, членом Всеукраїнського оргкомітету зі створення НРУ.
Для поціновувачів таланту нашої краянки цікавим може бути хоча б такий момент. Влітку 1990 року Галина Леонідівна побувала у древньому місті над Іквою. Вона тоді прожила тут понад місяць. Неодноразово зустрічалася з громадськістю і від її допитливого ока не вдалося чиновникам приховати численні упущення. Великого шуму серед людності наробило оприлюднення цього негативу на шпальтах журналу «Вітчизна», про яке згадують і досі.
У роки після проголошення незалежності України наша краянка з Донецька перебралася до Львова, де з новою силою проявився її літературний хист. Жаль лишень, що 11 березня 2001 року серце Галини Леонідівни перестало битися і її згідно із заповітом поховали на Монастирському кладовищі у Кременці.
…Відтоді проминуло уже чимало часу. Та й досі шанувальників красного письменства зігріває тепло неповторного і справедливого слова Галини Гордасевич. Можна, зрозуміло, багато говорити про талановиті поезію, прозу, публіцистику. Але ця картина ніколи не дасть повного уявлення про непересічний талант, якщо не згадати про літературну критику в інтерпретації Галини Гордасевич.
Нині, на превеликий жаль, вже неможливо встановити, що стало поштовхом до шукань себе у новому жанрі. Ніхто не може відповісти і на запитання про першу публікацію у ньому. Звісно, дуже хотілося б про це знати. Хоча б для історії літератури. Та це – лишень мрії. З усією очевидністю все більше постає запитання про те, що свідомість читачів збурює аналітичність мислення та пристрасність у висловленні тих чи інших тверджень.
Скажете, що це є загальними міркуваннями? Та не спішімо з дочасними висновками. Бо суть – набагато глибша. Аби переконатися у цьому, звернемося до літературно-критичних публікацій нашої краянки. Як відомо, книга «Силуети поетес» побачила світ у 1989 році. Але не можна від неї починати відлік наполегливої праці авторки в цій царині, адже були й раніші публікації. До таких, приміром, належить полемічна стаття «Важке слово – плюралізм», яку у жовтні 1988 року надрукувала «Літературна Україна». В авторки, як нам здається, була спокуса висловити свої думки щодо висвітлення загальнополітичних оцінок цього поняття і його втілення у реальності. Адже у так звану «перебудовчу пору» прикладів вистачало. І вони, мабуть, знайшли б своє місце у контексті твору. Але Галина Гордасевич не вдається до цього, а відразу, образно мовлячи, «бере бика за роги». Вже з самого початку вона наголошує на важливості літературно-критичної праці, аргументовано заперечуючи твердження, що рецензію чи статтю уважно перечитують лише двоє людей – їх автор і той, про кого це написано. Полемізуючи з авторами окремих висловлювань, вона наводить приклади з класичної літератури. Вважаємо, що цей момент є промовистим, адже таким чином авторка ще раз натякає на необхідності тяглості і традицій. Літературний критик наголошує на важливості існування різнополярних думок, без яких неможливо уявити справжність літератури. Важливим є і висновок, який вона робить. «Не можна пускати в літературу десять нездар, аби лише не прогавити один можливий талант». (Як це актуально сьогодні, коли дехто беззастережно вирішив, що хист можна підмінити грошима, а літературна критика соромливо мовчатиме).
Звернемося ще до деяких літературно-критичних творів тієї пори. Ось перед нами рецензія «Планета Поезія» на книгу вибраних творів «Планета Василя Мисика з Харкова», яку у 1978 році вмістив журнал «Жовтень» (нинішній «Дзвін»). Особливу увагу вона приділяє тому, як поет висвітлює той чи інший тематичний пласт. Звісно, письменниця змушена віддавати данину тогочасним ідеологемам. Але навіть з висоти прожитих років можна зробити висновок, що це залишається непомітним. І все тому, що Галина Гордасевич розглядає усе крізь призму художності. Це особливо помітно тоді, коли авторка аналізує лірику поета про природу. Дозволимо собі зацитувати найвдаліші висловлювання про це. «Ось вишням автор таки присвятив цілий вірш, але з яким пієтетом згадуються там ті вишні* ніякого порівняння з нареченою, як зробили б дев’ять із десяти». «Природа в Мисика – це саме та природа, яка оточує нас щодня, на яку ми й не дуже увагу звертаємо». Письменниця у цій рецензії робить дещо несподіваний висновок: саме увага до найменших деталей дає можливість логічно вийти на значно ширші загальнолюдські цінності. І яскраво говорить про це на основі аналізу вірша «З книги царства». Своєрідного шарму додає та обставина, що про вірш пише поетка, бо вона помічає те, що не підвладне зору людей, котрі не володіють цим даром.
Галина Гордасевич, говорячи про поетичну книгу Василя Мисика, чимало уваги приділяє ремінісценціям. Але тут ми маємо ще один феномен. Якщо для багатьох літературних критиків (і не тільки для них) визначення є лайливим, то наша краянка чітко виступає супроти цього. Ще й підкреслює важливість ремінісценцій для літературної творчості і обізнаність із зарубіжною поезією не може бути вадою. Тут декому, звісно, може здатися думка, що ремінісценції допомагають українськості поетичного мислення.
Якщо думки про творчість знаного поета значною мірою випливають з оцінок його попередніх збірок віршів (не бачимо у цьому нічого поганого), то цього не скажеш про дебютні видання, тоді існувала така практика, коли більшість літературних критиків промовчувала про такі книги, мовляв, ліпше тримати ніс за вітром і оминати те, що ще не «оцінено» у відповідних кабінетах. Галина Гордасевич пішла всупереч такій думці і у рецензії на першу прозову книгу Галини Пагутяк «Діти», яку у 1983 році вмістив журнал «Дніпро» (Київ). Зацікавлює, зокрема, прикінцева думка. «А коли отак – відразу і голосно – про себе заявляєш, то це ще як зобов’язує, що далі буде ще краще.»
(Погляд у майбутнє? Можна так сказати! Але який він прозірливий! Галина Погутяк – лауреат Шевченківської премії, володарка багатьох престижних літературних відзнак, авторка книг «Господар», «Писар східних воріт притулку», «Королівство», «Зачаровані музиканти», «Магнат» та інших, про які і досі не затихають суперечки серед поціновувачів красного письменства.)
Цікавими також є її думки про талановиту поезію Леоніда Талалая, висловлені нею у статті «Пора великого польоту» («Жовтень», 1984, № 6). Зупинімося тільки на деяких аспектах. Скажімо, на початку твору Галина Гордасевич проводить паралелі з образами дитинства, наголошуючи, що це є дуже добре, що при читанні книги виникають асоціації з реаліями далекої пори. Оцінюючи «Журавлиний леміш» (таке ймення мала перша збірка віршів Леоніда Талалая), авторка говорить про юнацьке нетерпіння, яке промовляє у кожному рядку. Але воно, як вважає письменниця, не було б таким вражаючим, якби не йшло в обнімку зі свіжістю та чарівністю образів. Рецензентка не приховує того, що аналізувати доробок Леоніда Талалая важко. Але, мабуть, в цьому і полягає її привабливість. В полі зору опиняється і авторова вимогливість до себе у творчому плані. І це – не голослівне твердження, бо авторка наводить численні приклади, що ще підтверджує думку про увагу літературного критика до творчості того, про кого пише.
Не можна оминути і твердження про те, що «цей поет як може ніхто інший у сучасній українській поезії відчуває свою єдність з природою. І знову йде второваним нею ж шляхом, посилаючись на яскраві рядки з віршів Леоніда Талалая. А наприкінці статті (і це теж є дуже важливо) щемливі думки про потребу «розповісти людям, що бачиш і що відчуваєш.
Ряд важливих питань порушено також у публікаціях «А якщо не за рецептом?» («Літературна Україна», 1986, №42), «Пошуки легкими не бувають» («Дніпро», 1981, №10), «Чи легко писати прозою?» («Жовтень», 1981, №3). Можна, очевидно, говорити й про інші літературно-критичні твори Галини Гордасевич з цього ряду. Але не бачимо потреби, бо й так видно, що авторка вдало фокусує увагу на найістотніших моментах, що, звісно, не виключає особистісності оцінок. А ще неповторності додає те, що вона сама плідно працює у жанрах, про які мовить у статтях і у рецензіях.
Саме з такої точки зору і хочеться повести мову про «Силуети поетес» – книги, яку варто вважати етапною у літературно-критичному доробку Галини Гордасевич. Видання є зібранням з літературних портретів 20 поеток, котрі були помітними у художній літературі того часу. Приємною для багатьох шанувальників віршованого слова є те, що поряд з есе про іменитих віршотворців маємо і розповіді про тих, хто лишень почав входити у літературу, але вже встиг заявити про себе яскравими публікаціями. Згадаймо хоча б про Ірину Жиленко та Любов Голоту. Перша з них стала визнаним авторитетом ще у 60-их роках минулого століття. Варто такаж згадати і про тогочасні поетичні збірки Ірини Жиленко «Дім під каштанами» та «Ярмарок чудес», котрі поставили її в число найоригінальніших сучасних поетес. А Любов Голота у той час лише належала до покоління письмачок, які входили у літературу. Але збірка «Народжена в степах» промовляла так багато для істинних поціновувачів красного письменства.
Ефект протиставлення двох імен? З погляду часу, звісно, можна про таке говорити. Але лише на рівні здогадок авторів цього тексту. Адже у статті «Вікно відчинене у світ…» Галина Гордасевич жодного разу не вдалася до порівняльного аналізу доробку двох авторок, хоча, можливо, такий крок і був би доречним при створені літературного портрета. Хоча це зовсім не можна вважати віддаленням від обраного шляху. Про це можемо балакати, коли бачимо, що наша краянка, аналізуючи ужинок Ірини Жиленко, не оминає увагою такі важливі питання, як час і простір в інтерпретації поетки, суміщення фантазій та реальності. І цей наголос не вважає випадковістю, бо кожного разу моделює ситуацію так, щоб читачі самі оцінювали нетривалість її суджень. Як це вигідно вирізняє її на тлі тогочасних поетів. Це особливо помітно тоді, коли Галина Гордасевич говорить про вміння Ірини Жиленко поетично описати те чи інше явище природи крізь призму власного світосприйняття.
Наведемо декілька цитат, котрі підтверджують це. Візьмімо будь-який вірш із будь-якої книжки і там неодмінно вказано де й коли відбувається дія. Звичайно, де ви бачили людину, а тим більше жінку (а ще тим більше – поетесу ), яка б сприйняла всі звинувачення на свою адресу і навіть не зробила б спроби виправдатися? «Ну а хіба я коли говорила, що я не така як інші жінки? Якщо вже докоряти їй, то за дуже неточні і приблизні рими, але їх якось не помічаєш, бо твою увагу привертає сам вірш». І такі вдалі висловлювання можна називати одне за одним. Слава Богу, їх вистачає у вище згаданому літературному портреті. І перш за все вражає їхня відвертість. А ще – намагання авторки ненав’язливо підвести читачів до свого висновку за допомогою посилань на вдалі рядки віршів. До речі, Галина Гордачевич зауважує, що у віршах Ірини Жиленко є чимало асоціацій із творами Західної культури, що по-своєму свідчить про інтелектуальний рівень поетки та благотворний вплив засвоєння чужого насліддя на стиль думання та манеру письма. Як тут не згадати про численні посилання у поезії Ірини Жиленко, пов’язані з іменами Петра Чайковського та Йозефа Гайдна?
Звісно, літературний портрет відображав погляд на творчість поетки у час його написання. Але нині з висоти прожитих років можемо сказати, що висновки були правильними і творчість Ірини Жиленко розвивалися у вище згаданому ключі. Тільки в окремих моментах висвітлення окремих тем поглибилося. То ж маємо підстави говорити про правильність тенденцій, побачених Галиною Гордасевич. Між іншим, такі думки виникають у нас не тільки тоді, коли маємо на увазі Ірину Жиленко. Щось подібне з’являється у відчуттях, коли читаємо виважений текст про Любов Голоту. Нагадаємо, що тоді її можна було називати літературною «неофіткою», бо вона у ту пору лишень заявила про себе на царині слова. Як і Наталка Біловерківець, Людмила Овсієнко, Тамара Журба. Нам здається, що тут на перший план виходить елемент прозірливості, як це уже було з рецензією на дебютну книгу Галини Погутяк, про яку уже йшлося. Якихось інших асоціацій у нас не виникає, зоч, може, декому хотілося б.
Чимало цікавих думок віднаходимо також у літературних портретах Тамари Коломієць, Людмили Лежанської, Наталі Кащук, Ганни Світличної… а як тут не згадати про есе, присвячене творчості Ліни Костенко? Багато тогочасних читачів приголомшила, скажімо, думка про не гуманність у поезії авторки «Марусі Чурай». Чого там гріха таїти, коли вона сама, мабуть, відчувала внутрішній спротив, пишучи ці рядки. Тоді, зрозуміло, виникає цілком закономірне запитання: навіщо було вдаватися до них і чи не краще обходитись без зухвалості, продиктованої почуттям амбівалентності? Та справа ж полягає у тому, що саме такі «сюрпризи» нам підсовує логіка життя і немає сили, котра б вихопила людину з її потоку. Очевидним є той факт, що літераторка не може цього не бачити. Людина ж мусить пройти через це, аби збагнути всю глибину гуманізму. То ж авторка літературних портретів чітко бачить підводні камені буття і наголошує на необхідності такого підходу, бо тільки таким чином стає зрозумілою теза про гуманізм у літературі, котрий неодмінно мусить відображати складність життя.
Гармонійність? Дивно, але саме думки про неї з’являються, напевно, у всіх, коли перечитуємо книгу. Саме про неї майже водночас заговорили літературознавці та критики. Згадаємо хоча б про оприлюднені думки Романа Гром’яка, Наталі Ткаченко, Ірини Лобовик. Прикметно, що відгук Наталії Ткаченко («Дніпро», 1991, №23) мав назву «збав боже, Вас любити поетес». Вважаємо, що використання поетичного рядка Світлани Йовенко має своєрідний контекст. Якщо в цілому «статевий» підхід до поезії викликає несприйняття, то існування літературних портретів поеток є прийнятним, якщо воно зумовлене бігом часу. Згадаємо, мабуть, ще про деякі тези з тогочасних оцінок книги. Ірина Лобовик у статті «жіночий портрет при світлі силуетів» наголошує на гострому аналітичному розумі та іронічності пера. А Роман Гром’як не обминає питання про духовий лад. Згодімося, що усе не дало б бажаного ефекту, якби Галина Гордасевич не писала про творчість людей, котрі за духом були близькими їй за світовідчуваннями. І ще, мабуть, не можна оминути увагою ту обставину, що у книзі немає молитов тогочасним ідеологемам, хоча від літераторів вимагали саме цього. Ця манера висловлювати те, що наболіло, характеризує доробок Галини Гордасевич галузі літературної критики у тоталітарну пору. Та це стало ще більше зримим, коли з’явилися її статті та рецензії, написаних після проголошення незалежності України. Тут, на нашу думку, слід відмітити декілька істотних моментів. По-перше, відпала потреба писати з оглядкою на певні ідеологічні чинники. І хоч Галина Гордасевич не належала до тих, хто зважав на це, зняття нецензурних рамок істотно полегшало літературно–критичну працю. По-друге, стало можливим говорити про українську поезію із врахуванням контексту діаспорної літератури. Тут, мабуть, варто згадати, що у той час одне за одним з’являлися літературознавчі дослідження про Євгена Мланюка, Олега Ольжина, Олексу Стефановича, Оксану Лятуринську, Святослава Гординського, Богдана Кравціва… Це додало розвідкам шарму і помітно оновило тло літературного прочитання. Свій внесок у таку потрібну справу зробила і Галина Гордасевич, написавши есе про Ігоря Качуровського («Київ» 1995, №11-12) та Яра Славутича («Дзвін» 1998, №1). І тут знову маємо підстави говорити про небуденність мислення авторки та її намагання оцінювати непересічних письменників у світовому літературному контексті, чого досі не вистачило рухомій естетиці.
Цікавим є те, що до цих постатей Галина Гордасевич, як літературний критик, зверталася неодноразово. Про це, зокрема, свідчить хоча б стаття «Сьомий з лебединого грона», який вмістив журнал «Вітчизна» у числі 9–10 за 1995-ий, яка розповідає про поета і перекладача Ігоря Качуровського, творчість якого починає пізнавати українська літературна громадськість. Ми свідомі того, що у цьому тексті є певні перегуки з есеєм у журналі «Київ». Але Галина Гордасевич не була б собою, якщо б не говорила про щось нове та несподіване. Такою у даному випадку є теза про стрункість краси його поетичного світу. А насамкінець дещо неочікуваний висновок про неокласичність поезії Ігоря Качуровського, який продовжив пошуки Михайла Драй–Хмари, Павла Филиповича, Миколи Зерова, Максима Рильського, Юрія Клена, Михайла Ореста. Сьомий з лебединого грона? Добре, що літературний критик ставить таку проблему.
Цю особливість літературно–критичних публікацій Галини Гордасевич було підмічено і належно поціновано. Про це може свідчити хоча б той факт, що в 1997-ому їй було присуджено всеукраїнську премію імені Олександра Білецького, якої щорічно удостоюють за здобутки в галузі літературної критики. Згодімося, що це так багато свіддчить про животрепетність літературно–критичної праці Галини Гордасевич та її вплив на почуття сучасників. Про це, мабуть, слід поговорити конкретніше, згадавши про бодай декілька тогочасних текстів. Звернемося хоча б до рецензії на книгу «День над вечірнім берегом» Романа Дідули, яку у 1999-ому вмістив часопис «Київ». Назву «Робімо кожен свою справу» можна вважати дещо банальною, але головне, як нам здається, полягає в тому, що авторці вдалося загострити увагу на найістотнішому. На чому ж вона наголошує? Проаналізувавши рецензію, розумієш, що Галина Гордасевич, як і автор, задумується над питаннями екології. Ніхто, звісно, не заперечує того, що проблема збереження природи є дуже актуальною, але ми ніколи не досягнемо бажаного результату, якщо поряд з цим процесом не буде постійної турботи про екологію душі. Галина Гордасевич прозоро натякає, що саме це і є лейтмотивом повісті, яка дала назву виданню. А повість «В найменшому поміж світів» порушує тему сільського дитинства. Чимало цікавих думок рецензентка висловлює й про інші тексти. Як, приміром, пройти повз таке твердження : «А зрозумівши себе, кожна людина озирнеться на себе і задумається над своїм життям чого ж воно варте? «Хіба у цій фразі не сфокусоване те, що прозаїк, як і літературний критик вважає головнішим? Та й взагалі ця невелика за обсягом рецензія говорить про прагнення авторки говорити лише про те, що є найосновнішим. Наче прямим текстом промовляє про необхідність суголосся душ. Надзвичайно важливим є ще одне питання. В тоталітарні часи заручниками комуністичних ідеологій стали й ті письменники, яких важко назвати апологетами системи. Якщо з розвінчуванням комуністичних міфів про Павла Тичину та Максима Рильського усе більш-менш зрозуміло, то є ще труднощі з поверненням справжності імен тих літераторів, котрих недоля уже занесла у засвіти. Адже комуністична ідеологічна машина нещадно експлуатувала їхню творчість, не задумуючись над тим, що тоталітарні вимисли шкодять істині. Потерпіло від цього і чесне ім’я такого непересічного поета як Володимир Булаєнко, котрий загинув на фронтах Другої світової війни. Про це Галина Гордасевич відверто розповіла у статті «Згадай мене, ніжна, закоханим словом», поставивши його у число найоригінальніших ліриків. Розуміємо, що тут не все є так просто, як може здатися на перший погляд. Але те, що наша краянка зробила мужній для літературного критика крок до встановлення істини, залишається незаперечним для нас усіх.
… День минає за днем, віддаляючи у часі від нас літературно-критичний доробок Галини Гордасевич. І нехай ці рядки є чи не першою спробою доторкнутися до неї, та віриться, що прийде і час нових досліджень. Бо пристрасне слово нашої краянки заслуговує на це. Віримо, що так воно і буде. Адже іншого виходу не існує.
Олег Василишин,
Ігор Фарина