Так вийшло, що на роботу в редакцію районної газети у Шумську я приїхав наприкінці травня 1985-го. Правда, це не була моя перша з’ява у цьому маленькому містечку над Вілією. Раніше у різних справах доводилося бувати тут.
Чесно кажучи, після гомінливих (як на ті часи!) Львова і Тернополя поселення манило до себе якоюсь таємничістю і спокоєм. (Тоді після блукань вуличками збагнув природу першого відчуття – вона полягала у тому, що серце припало до свідчень проминулого, одним з яких була споруда недіючого костьолу.) А того весняного ранку, коли ступив у велелюддя центральної вулиці, то упіймав себе на думці, що чогось не вистачає. Але ніяк не міг зрозуміти: чому з’явилося таке відчуття. Все стало зрозумілим лише через декілька годин, коли, вирішивши необхідні справи, завітав на тодішню головну площу райцентру і побачив руїни знищеного вибухом костьолу.
… Варто, мабуть, розповісти про історію цього культового приміщення. З письмових свідчень відомо, що костьол освячено у 1854-му. Храм римо-католицька громада почала споруджувати після драматичних подій. Ще в 1715-му прадіди тутешніх громадян польської національності возвели свій храм. Образно мовлячи, його побудова була не тільки свідченням побожності людей, а й ознакою згуртування навколо доброї справи й вагомим проявом ідентичності нації. Не було нічого дивного у тому, що нащадки отих споруджувачів взяли участь у повстанні 1830-1831 рр., яке завершилося невдачею і було жорстоко придушене царською Росією, котра владарювала у нашому краї після чергового поділу Польщі. Тоді самодержавство значно обмежило права польської шляхти. І насамперед це стосувалося закриття польських шкіл, конфіскації культових споруд. Цей негатив відчули на собі і поляки з Шумська – у них силоміць забрали костьол.
Зрозуміло, що у значної частини людності, нічого не питаючи, забрали законне право справляти релігійні потреби. Тож члени громади почали стукати у владні двері з проханням дозволити будівництво нового храму. Зауважимо, що мова йшла про спорудження, а не про повернення старого. Із двох причин, по-перше: більшість громади добре розуміла, що зверхники москалів ніколи не підуть їм назустріч, якщо з’явиться така вимога, бо й старожили не пам’ятали випадку, коли російські царі відміняли свої драконівські укази. По-друге: для багатьох побожних поляків перебудова храму і освячення на честь Преображення Господнього стало справжнім ударом. Й вони вважали, що не може бути навіть мови про будь-яке повернення на осквернене місце. І усе завершилося тим, що люди отримали дозвіл на нове будівництво. І в 1854-му у храмі відбулося перше Богослужіння.
Тут, очевидно, слід сказати ще про один момент. Ця подія відбулася у рік, коли у Кременці завершили будівництво костьолу святого Станіслава. Поговорюють, що храм, який освятили у 1857-му, завершили будувати після того, як російський цар, побувавши у Почаєві і вислухавши посланців римо-католицької громади Кременця, пожертвував значну суму грошей на потреби храму. Костьол у Шумську був не менш пишним, ніж кременецький. І він обійшовся без такої помочі. Можливо, комусь і хотілося б попліткувати з цього приводу, але давайте не будемо цього робити вже хоча б тому, що жодних письмових свідчень про це виявити не вдалося.
Та, напевне, більше не варто говорити про ті далекі часи. Поведемо мову про інше. Якими суворими не були б вітри історії (особливо у перші десятиліття XX віку), а костьол усе ж діяв до більшовицького «пришестя». А після Другої світової війни, коли римо-католицька громада помітно чисельно зменшилась і для місцевих поляків почалися випроби. Спершу костьол владоможці з комуністичним оскалом закрили. Але це було лише півбіди. «Войовничі атеїсти більшовицького гарту» вирішили, що треба завдати гострішого удару громаді. Дійшло до того, що з радянської «ласки» у храмі зробили… свинарник, який згодом таки забрали звідти. Адже, незважаючи на осквернення святого місця, воно вабило до себе. І не тільки місцевих мешканців, а й усіх, хто волею долі навідувався у містечко. Це, звісно, непокоїло тих, хто опинився при владі. Й вони вирішили завдати остаточного удару римо-католикам з Шумська і його околиць. У владних кабінетах недовірки з компартійними квитками безапеляційно постановили знищити храм вибухом. Один з тодішніх очільників райвиконкому (з етичних міркувань не називаю його прізвища) документально погодився на це. І небогоподібне дійство почалось. Та одним вибухом бажаного для владоможців результату досягти не вдалося. Лише руїни нагадували, що тут був храм. Згодом їх вивезли, а на місці костьолу заклали сквер. Чиновників не цікавило те, що й діти не хотіли у ньому гратися. Правда, іноді на тамтешніх лавочках іноді намагалися відпочивати «п’яниці», але їхнє святотацтво постійно переривали міліціонери, які пильно стежили за правопорядком у містечку.
Можна, звичайно, продовжувати злословити на цю тему. Тим паче, що фактів для цього вистачає. Але не маю наміру цього робити. Бо в даному випадку виникла нагода говорити про інше.
В одного письменника з Тернополя свого часу віднайшов новелу про те, як доля покарала батька і сина, які за повелінням комуністичної влади нищили фігуру в одному селі. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що обоє померли у тяжких муках. Щось подібне сталося з тим чиновником, який дав дозвіл на взірвання храму – через кілька років він раптово помер від важкої хвороби. Звичайно, з нинішньої точки зору дехто може заперечувати взаємозв’язок між кончиною і діями, які були перед нею. Та чи варто сприймати це за чисту монету? Адже сама ситуація агітує за інше.
Заперечуванням його існування став і костьол, який постав на старому місці. Для радощів багатьох він відтворює вигляд храму таким, яким він був колись. До речі, це сталося уже після проголошення незалежності України. Адже освятили костьол у 2005-му.
…А завершимо розповідь про костьол ще однією думкою. Так історично склалося, що до костьолу у Шумську ведуть різні дороги. І в цьому є певна символіка. Він – відбиток часу. Але чи варто забувати про путівці, якими ходимо?
Ігор Фарина, м. Шумськ.
