Щойно у Києві побачила світ нова книга лірики Олександра Астаф’єва «Трагічна помилка небес» (К., «Україна», 2016, ілюстрації Івана Марчука). Наш кореспондент Ігор Фарина зустрівся з автором.
– Поезія, переклади, статті, рецензії нерідко з’являються на шпальтах різних видань. Але читачі ще так мало знають про українського письменника з російським прізвищем.
– Прізвища я собі не вибирав, так само як не вибирав батьків і місця народження. Прізвище російське, інколи воно доводить до курйозів. Дмитро Нитченко в одному з листів до мене зізнавався, що коли вперше почув його, то подумав: ось ще один «кацапура», але потім, пізнавши мене ближче, визнав у мені гарячого патріота. Або ще один курйоз. У 90-их роках у Ніжинському педінституті я читав лекції зі вступу до літературознавства для студентів-казахів. Одного разу вони прийшли цілою групою, привітали мене з виходом нової збірки і попросили автограф. Читаю: «Александр Астафьев. Ключ-трава. Стихи», М., «Молодая гвардія», 1987). «Це не моя книга, кажу, тому й автографа давати не буду».
Колись Степан Крижанівський радив мені взяти псевдонім, щоб не заплутатися серед однофамільців. Син мій узяв, тепер він «Анатолій Дністровий». У мене псевдонімів більше десяти, один із них – Олесь Нічлава, вони були зумовлені цензурними, етичними, редакційними міркуваннями (напр., коли в одному номері часопису не бажано друкувати під одним прізвищем 2-3 статті і т.д.). Але на всіх книгах я ставлю своє прізвище і згадую тих діячів української культури, яким російське прізвище не завадило розкрити свій національний потенціал, напр., Дмитро Донцов, Сергій Єфремов і т.д. Зрештою, російське прізвище є також соціальним знаком доби, де тенденції русифікації переважали.
Чому мало знають про мене? Мабуть, це пов’язано з кількома причинами. Одна із них – перекрій книжкового ринку. Перші мої дві поетичні книги вийшли за радянських часів накладом дві-три тисячі примірників, були добре розрекламовані через радянську пропаганду, потрапили до українських і закордонних бібліотек і т.д. Приємно натрапити на свої книги в бібліотеках Парижа, Варшави, Кракова. Всі інші мали обмежений тираж. Так, на них були позитивні рецензії, опубліковані в Україні, США, Канаді, Польщі, Болгарії, але це не зробило їх популярними і не ввело моє ім’я до когорти «геніальних». Мабуть, тут більше пощастило збіркам «Близнюки мої, очі», «Каталог речей», «Львів до запитання», номінованим на Національну премію України імені Тараса Шевченка, вони мали велику інформаційну підтримку, їх обговорювали, про них сперечалися тощо.
Ще одна причина – «розкручення» імені письменника. Зазвичай, імена розкручені в тих, хто у своїй творчій діяльності вміє використовували важелі влади, зокрема й спілчанської, тусується біля часописів або безпосередньо пов’язаний з ринком і його книги приносять видавцям прибуток. Я до таких не належу, працюю собі не «розрученим» і це мені аж ніяк не заважає виконувати свою справу.
– Ти дебютував у поезії ще у 70-их роках минулого століття. Багатьом, напевне, запам’яталися тодішні твої публікації в журналах «Дніпро», «Ранок», «Прапор» (нині – «Березіль»), «Жовтень» (нині – «Дзвін»), альманахові «Вітрила», колективних збірниках «Серце співає», «Пісня і праця» та ін. Звідтоді у річці часу спливло чимало води. Чи змінилися твої поетичні пріоритети, що вважаєш для себе головним як для поета?
– Справді, сплило чимало води в ріках і щезло чимало води з самих текстів. Ті поетичні деб’юти були школярськими і наївними, справжній мій дебют припадає на початок 80-их років, йдеться про вихід збірки «Листвяний дзвін», хоча вона була пошматована редакторами і цензурою, згадай, напр., мій памфлет «Сага про пан талонного майстра» у «Прапорі» за 1988 рік (№2).
Поетичні пріоритети весь час змінюються, залежно від світогляду, життєвого досвіду, естетичних настанов, середовища, чтива, контактів, учителів, ідеалів і т.д. Один із дослідників моєї творчості ніжинський професор Григорій Самойленко у статті про мене в «Енциклопедії Сучасної України» (2001, т.1) писав, що я прийшов тривалий шлях еволюції від неоромантизму та імажинізму до синтезів експресіонізму, сюрреалізму й екософії. Після його статті вийшли мої нові збірки, скажімо, «Каталог речей» (2008), де намагався використати техніку зіставлення смислів незалежно від зображений речей і запровадити стиль «інформаційної естетики», або, скажімо, свіжа добірка в «Кур’єрі Кривбасу», де опубліковано частину циклу «Молекулярний Ерос», тут застосовано глобалізаційну трансформацію «Рігвед». Я продовжую шукати себе і, звісно, не задоволений усім учорашнім. Але, мабуть що в усіх цих пошуках та іпостасях – моя душа, мої світогляд, темперамент, образність. Прикро, що з’являються епігони, які користають із цих пошуків і будують на них свої збірки, цикли, окремі вірші, але це виходить у них дуже неоковирно і без душі.
Що головне для поета? Мабуть, бути самим собою, в усіх злетах і падіннях, знахідках і втратах. Я про це сперечаюся із своїми студентами спеціальності «Літературна творчість», де веду майстер-класи з поезії, перекладу, полемізую і на засіданнях нашої університетської літературної студії імені Максима Рильського, бо є її головою. Уявіть собі, чоловік, який має понад 60 років, вступає в дискусію з тими, кому 18-23, хто зорієнтований в основному на мережеву поезію, гіпертекст, інтернетспівпрацю з читачем і т.д. Я не пишу такої поезії і в цьому нема потреби. Я маю розвивати все краще в собі. Я маю бути вірним самим собі, так само, як і вони, не повинні піддаватися масовому психозу. Мені здається що такий «різновіковий» діалог корисний. Крім того, сумніваюся у художній вартості мережевої поезії, як і масової літератури, і про це відверто кажу студентам. На п’яти поезії наступає ринок і він губить її.
– У твоєму доробку є вірші, написані у традиційному силабо-тонічному ключі, і верлібри. Виходить, що для тебе не має значення форма вираження думки. Чи, може, я помиляюся?
– Як писати – не має значення, хай це силабо-тонічний вірш, акцентний, білий, вільний і т.д. Знову ж таки, важливо не бути клоном іншого. Напр., Назим Хікмет у ранніх збірках цілковито придавлений стилістикою Маяковського, його комуністичною риторикою, дольником, тактовиком, акцентним віршем. Версифікаційна форма – це лише завіси, на які має бути навішене щось більше – двері, хвіртка, ворота, неповторний художній світ. Про це більше варто сказати детальніше. Згадаймо, що писав Олександр Білецький про поезію Івана Франка. Франко уже не міг наслідувати «народнопісенного» стилю Шевченка, тому відмовився від козакофільської романтики, народнопісенних традицій, використовував книжні жанри і чіткі строфічні форми – гімн, алегорію, притчу, сонет (у Шевченка – жодного сонета), октаву, терцет і т.д. Я починав із сонетів і вінка сонетів («Портрет на камені»), але більше схильний до медитації, напр., цикл «Листи з Парижа». Версифікаційна форма має відповідати стану душі і «працювати» на неповторну емоцію.
– У книзі «Заручини» (1988) була поема «Іван Підкова», в збірці «На березі неба» (2013) вже маємо цикли віршів. Нове життя прагне нового висловлення?
– Насправді поема «Іван Підкова» була написана ще в 1981 року, отже я її опублікував через 7 років, раніше зробити цього не зміг. До збірки «Зблизька і на відстані» (1-е вид. 1996, 2-е 1999) увійшли поеми «Заручини», «Іван Підкова», «Земні горизонти», «Збруч», «Чумацький віз», теж написані у Львові, до книги «На київськім столі» (2005) я включив «аспірантські» поеми «Мертва голова», «Фараон», «Палата», «Коли вже надто пізно», в книзі «Близнюки мої, очі» (2007) є невеличка ніжинська поема «Зоря впала з неба». Всі вони опубліковані з великим запізненням, на той час видати книгу було великою проблемою. Крім того, є ще кілька ранніх поем, які не друкувалися. Можна сказати, що з’явилася потреба спробувати себе у новому жанрі, де взаємодіють епічне та ліричне начало. Можливо, варто пояснити, чому у «Заручинах» надруковано розділ «Із циклу «Заручини», а в «Зблизька і на відстані» він фігурує як поема. У світовій літературі є чимало поем-циклів, напр., «Пісня нелюбого» Гійома Аполлінера, «Зброя й страждання» Поля Елюара, «Ave sol!» Яна Райніса, «Дванадцять» Олександра Блока, «Тарасова земля» Янки Купали та ін.
Важливо, щоб у таких товарах зберігався поемний образ, відповідна ширина узагальнень, цілісне зображення життя. Мені здається, що в «Заручинах» все це є. Але спершу було надруковано лише кілька віршів із цілісного твору, тому назвати їх поемою не наважився. Хоча проблема відмінності циклу від поеми, зокрема ліричної, досі залишається дискусійною. Якщо говорити про циклізацію, то вона теоретично покликана надати творам епічної плинності, ідейно-естетичної цілісності, розвитку внутрішньопсихологічного конфлікту. Саме таку мету переслідували Адам Міцкевич у «Кримських сонетах», Леся Українка у «Ритмах» і «Хвилинах», Іван Франко у «Зів’ялому листі», Олександра Блок у «Віршах про Прекрасну Даму», Богдан-Ігор Антонич у «Зеленій Євангелії» та ін. Так, ці поети справді тяжіли до нового висловлення.
– У книзі «Листвяний дзвін» можна зустріти переспіви віршів Адама Міцкевича та Ярослава Івашкевича. Доводилося читати й інші твої інтерпретації. Чим для тебе є переклади і переспіви?
– Моє зацікавлення перекладом припадає на 1979 рік, коли я відвідував гурток перекладачів при Львівській медичній бібліотеці, який вів відомий перекладач Іван Глинський. На його заняття гуртка приходили Андрій Содомора, Роксолана Зорівчак, Теодозія Максимович та інші. Я тоді вперше почав перекладати з Адама Міцкевича та Ярослава Івашкевича, хоч твори, які вміщені в моїй дебютній збірці є не перекладами, а переспівами, бо вони відходять від оригіналу.
Тоді я почав перекладати і з французької, мені допомагала в цьому визначна перекладачка Жінет Теодорівна Максимович, вона сама народилася у Франції, у місті Больвілері, закінчила Львівський університет і працювала викладачем Львівської консерваторії. Переклала на французьку твори Івана Франка, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, Олександра Довженка, Бориса Харчука та ін. Мала велике терпіння вислухати неоковирні переклади сільського хлопця і допомогти йому. Саме тоді з’явилися мої переклади творів Віктора Гюго, Гійома Аполлінера, Жака Превера, Рене Шара, Гільвіка та інших. З часом вони були опубліковані у «Всесвіті», різних збірниках, напр., у книзі Жака Превера «Видовище» (К., 1993) та інших.
Вони увійшли до антології українського перекладу, про них схвально відгукувався Михайло Москаленко. Але, зрозуміло, не всі твори вдається повноцінно перекласти, напр., вірш Жака Превера «На віки вічні» я переклав білим віршем, бо римами його відтворити просто не можливо. Однак, звернення до перекладу і переспіву – це насамперед спроба розширити свої інтереси й обрії української літератури, звернутися до всесвітніх мотивів. Можемо дивуватися, що хворий Іван Франко перед своєю смертю написав цілу низку творів за мотивами історії Давнього Риму, користуючись при цьому німецькими перекладами, які досі зберігаються в його бібліотеці, і різними хроніками Риму. Але він це зробив першим, його твори, як і зрештою переклади і переспіви, скажімо, Павла Грабовського, мали велике просвітницьке значення, бо знайомили читача з культурою іншої країни, отже без сумніву їх пізнавальний сенс, вони допомагають нам глибше зрозуміти улюблені мотиви і стилістичні прийоми оригінальної творчості Івана Франка, завдяки цим переспівам український читач збагачував свої знання з світової культури і поглиблював розуміння художньої творчості. Колись Микола Костомаров радив Михайлу Старицькому «залишити всіх Байронів і Міцеквичів у спокої», та навряд чи це порада добра, адже такі, як Іван Франко та Павло Грабовський закладали підвалини нинішньої української перекладацької школи, бо раніше українська культура ще не була готова сприйняти вишукані форми європейської поезії і цю важку підготовчу роботу виконали саме вони і такі, як вони.
– Ще одне важливе питання. Чи володієш мовами, твори з яких перекладаєш? Як ставишся до підрядників? Що для тебе має значення у перекладі?
– Ти знаєш, що життя моє склалося дуже непросто. Через «непевну» біографію (батьки сиділи у тюрмі, а вітчим був ув’язнений на 25 років за зв’язок з ОУН) я кілька разів не міг вступити до Львівського університету, все не проходив по конкурсу, нарешті вступив на заочне навчання до Українського поліграфічного інституту Івана Федорова, і вступити мені допоміг тодішній декан Микола Старовойт, який якимось чином, як потім зізнавався, «залагодив» справу із моєю особовою анкетою. Тобто доброї освіти я не отримав, і все життя те й робив, що витягував себе з «непохитних рядів тваринників», займався самоосвітою і досі продовжую заповнювати освітні прогалини. Тому краще говорити у моєму випадку не про знання мов, а про незнання мов. Так, я менш-більш знаю французьку, читав лекції у Сорбоні, користуюся цією мовою в Європі, але це знання пасивне.
Вільно користуюся російською мовою, польською, яку вивчав три роки на курсах у Жешувському, Вроцлавському і Краківському університетах і маю відповідні сертифікати. Польською мовою читаю лекції в Польщі, пишу статті, листуюся і перекладаю деякі свої художні твори. Тому найбільше перекладів з польської, переклав «Кримські сонети» Адама Міцкевича, вийшли окремою збіркою (2005), інші його твори, вони опубліковані в різних виданнях, напр., у книзі «Адам Міцкевич. Вибране. Шкільна хрестоматія» (К., 2005), також окремі тексти Ярослава Івашкевича, Юліана Тувіма, Леопольда Стаффа, Кароля Войтили, польськомовні поезії Івана Франка. З болгарської у моєму тлумаченні побачили світ твори Пенчо Славейккова, Пейо Яворова, Деньо Денева – з останнім познайомився у нас в Тернополі; з чеської – Вітезслава Незвала та Костянтина Бібла, з словацької – Ласо Новомеського, з білоруської – Янки Купали, Максима Богдановича, Алеся Рєзанова, з російської – Володимира Соловйова, Анни Ахматової, Марини Цвєтаєвої, Володимира Маяковського, Велемира Хлєбникова. Всі ці переклади зроблені з оргиналів.
Інші ж, з арабської, німецької, латини, японської – з підрядників. Було замовлення на ці твори, їх я переклав для хрестоматій та антологій, щоб студенти могли користуватися українськими текстами.
Звісно, ідеальний варіант – добре знання мови і художній переклад із неї. Але не завжди так виходить. Я знаю багатьох людей, які добре знають ту чи іншу мову, але їхні переклади – поверхові і бездарні. Коли Марина Цвєтаєва пише: «Мне нравится, что вы больны не мной, / Мне нравится, что я больна не вами…», а в перекладі з’являється: «Я рада, що не хвора через Вас, / Я рада, що Ви хворий не від мене..» – ну то що з того, що перекладач добре знає російську мову, коли він глухий до слова і не має художнього смаку».
Для мене переклад – спроба передати зміст, думки і почуття чужої мови засобами рідної мови, надати їм нової форми, зберегти емоційне враження від оригіналу. Звісно, це завдання не просте, бо нема таких мов, щоб їхні лексичні, синтаксичні та інші форми цілковито б збігалися, але тут важливо подолати мовний бар’єр, усунути ілюзії інформативної еквівалентності, віднайти очікуваний рівень перекладності тексту. Не завжди це вдається.
– Ти нерідко виступаєш у ролях літературознавця і літературного критика. Що спонукає до цього? Чи можна тут говорити про потребу душі?
– Я обрав собі шлях викладача й науковця. Для цього відповідно підготовлений: навчався в аспірантурі та докторантурі, захистив кандидатську та докторську дисертації, багато моїх вихованців під моїм керівництвом і консультуванням так само захистили докторські та кандидатські. Наукова робота є частиною моєї духовної потреби, адже я написав понад 20 наукових монографій, книг і брошур. Так, нейрофізіологи пишуть про асиметрію лівої та правої півкуль головного мозку: мовляв, права відповідає за емоції, інтуїцію, образно-художню функцію, ліва – за здатність узагальнювати факти за допомогою суджень і знаків. Але ж були люди, у яких обидві півкулі працювали справно, напр. Іван Франко – чудовий поет, прозаїк і перекладач, і в той же час прекрасний науковець. Варто рівнятися саме на таких людей. Зрештою, від одноманітної роботи в одному напрямі людина втомлюється, тому після важкої цілоденної наукової праці постає потреба вночі записати кілька віршів. І це природно, важливо не перетворитися у градоначальника Брудастого, про якого писав Михайло Салтиков-Щедрін. Одного разу органчик у голові цього героя зламався, голову спровадили на ремонт, бо відсутність мозку призвела до атрофії центрів, що керують художнім і раціональним мисленням. Цього треба боятися.
– Літературознавчі дослідження і рецензії (знаю про це з власного досвіду) немислимі без читання. Чим воно є для тебе. Якій літературі віддаєш перевагу?
– Якщо спиратися на концепції тексту-задоволення і тексту-насолоди, то я багато часу віддаю читанню і перечитуванню поезії, і уже відомих мені поетів, і маловідомих, таких, напр., як Георг Гейм, Луїс Сернуда, Вісенте Алейсандре. Прагну читати твори в оригіналі (напр., польські твори), або в оригіналі і паралельному перекладі, зазвичай російському, польському або українському (Рільке – по-німецьки, по-польськи, по-українськи, Руперта Брука, Вільяма Єйтса, Джона Бетчемена, Вістена Г’ю Одена – по-англійськи і по-російськи, Жана Тардьє, Алена Боске, Андре Френо – по французьки і по-російськи). З останніх романів, що я прочитав, найбільше враження на мене справив роман Курта Воннегута «Бойня номер п’ять», а також романи Грема Свіфта, Патрика Бессона, Роберта Девіса, Масахіко Сімади. Заняття зі студентами спонукали глибше ознайомитися з українською мережевою літературою – романами Насті Мельниченко, Ірини Пустиннікової, Антона Водяного, Вікторії Черняхівської, Антона Санченка, Михайла Бриниха, Андрія Захарченка та ін. Ще в колі моїх наукових зацікавлень наукова література, здебільшого польська та американська – з теорії літератури, компаративістики, міфології, постколоніальних студій, і особливо – з теорії нових медій, бо зараз мене найбільше цікавить тема місця і функції літератури в системі інших медій.
– Щойно вийшла Твоя нова книга лірики «Трагічна помилка небес», величезний том на 600 стор. із чудовими ілюстраціями нашого земляка Івана Марчука. Звісно, вона потребує окремої розмови, та все ж – у чому полягає її художня стратегія (порівняно з попередніми збірками), якої реакції на неї очікуєш? І чим порадуєш читачів найближчим часом, чого їм чекати від тебе в майбутньому?
– Я радий, що ця книга побачила світ. Її підготовка забрала в мене майже п’ять місяців. Сюди увійшли тексти, написані в 2014-2015 роках. Цей період був дуже плідний для мене, деякі з цих творів друкувалися в «Літературному Тернополі», «Літературній Україні», «Українській літературній газеті» та інших виданнях, тож читачі, мабуть, мають уяву про її настрій. Вихід книги для мене – це, насамперед можливість звільнити кабінет від 5-6 ящиків паперу і замість них на полицю поставити один том. Тепер я вже не буду плутатися в цих текстах і тягати їх від розділу до розділу. Звісно, я до них повертаюся, і якщо є можливість змінити якийсь рядок на вдаліший, знайти краще слово, то це роблю. Але ця книга вже не моя власність, вона відособилася від мене і живе своїм самостійним життям, є символом певних взаємин людини і світу, переплетення різних умонастроїв та імпульсів, зміни моїх (і, сподіваюся, не тільки моїх) душевних станів у цей період.
Яка художня стратегія цієї книги порівняно з попередніми? Насамперед прагнув, щоб її психологізм не суміщався із схематизацією внутрішнього світу, яку помічаємо в епігонів постмодернізму. З іронією ставлюся до тирад про формування архітектури нової ідентичності. Можна говорити про цілей пакет ідентичностей – національну і національний характер, фізіологічну, соціальну, гендерну, вікову, етнічну і т.д. Вони сформовані нашим соціальним статусом, роллю, віком, нормою, традицією, культурою. Однак у силу стрімких змін у соціокультурному середовищі людина втрачає своє «я» і це пов’язано з такими явищами, як відчуження, деперсоналізація, аномія, маргіналізація, психічні патології та інше. Соціальна напруга спонукає до появи, як каже Еріксон, «псевдовидового» типу свідомості, гібридної свідомості, що загрожує знищенню національної ідентичності і національного характеру.
Епігони постмодернізму закликають боротися із українським національно-духовним шансоном, привидами героїчного минулого, милуванням природою та народною пам’яттю, бо все це вияви колоніальної ґетто-ментальності. Стараються, бідні, та замість них це зробив ще Іван Франко. Бо, як писав про нього у своєму рефераті Михайло Коцюбинський, українська література переважно живилася селом, сільським побутом, етнографією, а Іван Франко відкрив очі на «ширше поле» – філософські, соціальні, психологічні, історичні теми.
Боротьба епігонів постмодернізму з національними наративами призводить до того, що вони забувають про українську культуру, її духовну основу і священну символіку, прагнуть вивітрити з душі архетипну пам’ять, національну символіку і швидше перейти до цивілізації. Таким чином замість національної ідентичності вони формують нову гібридну ідентичність і знову ж таки потрапляють у ґетто, на цей раз цивілізаційне. Адже цивілізація сама по собі уже не символічна, як національна культура, а механічна, вона витісняє індивідуальну творчість і деперсоналізує особистість. Породжує серійне мислення, додекакофонію, а я не хочу бути клоном іншого. Ось приблизно такою є художня стратегія «Трагічної помилки небес», та не тільки її, а й наступної моєї книги, бо вона вже написана. Хоча не виключено, що з часом перегляну свою позицію.
Якою буде реакція критиків на книгу? Як і завжди, одні за моїми національними наративами побачать втрачений рай, духовну основу українського духу, її знаки і символи і шкодуватимуть, що на порозі нової цивілізації ми втрачаємо духовні цінності і людська особистість розпадається. Інші ж скажуть, що книга не вписується в архітектуру нової ідентичності, є рупором поета селянського субстрату, що в ній багато пафосу, психіки, сновидінь, асоціацій. Такою є діалектика переходу від культури до цивілізації, де одна частина людей скута символікою культури, а друга – прагматизмом цивілізації і бажанням дистанціюватися від національної традиції та історії.
Однак, моє книга саме така, іншого життєвого досвіду я не маю. Чим порадую найближчим часом і в майбутньому? Не люблю про це говорити, краще почекати. Задуми є, деякі з них уже напівреалізовані, частково обсервовані, інші чекають завершення. Якщо, звісно, не підведе здоров’я.
– Дякую за цю бесіду. Будемо сподіватися, що замисли стануть реальністю. І в шанувальників прекрасного письменства з’являються нові можливості збагнути українського письменника з російським прізвищем.
Розмовляв Ігор Фарина.
Журнал “Золота ПЕКТОРАЛЬ” №3-4 (35-36) 2016