Якщо зважити, що Мирослав Лазарук є також головним редактором «Буковинського журналу», директором меморіального музею Володимира Івасюка, заслуженим діячем мистецтв України, то маємо сформований творчий портрет митця. Тому будь-які заяви на кшталт нещодавнього пашквілю в «ЛУ» про обґрунтованість чи необґрунтованість потрапляння кандидатури Лазарука в третій, останній тур Шевченківських „перегонів“ , є пашквілем і не більше.
„ЗАКОДОВАНИЙ У СЛОВО ПОСАГ…“
Мирослав Лазарук. Посаг для приречених: Роман у новелах. – Львів: Видавництво Апріорі», 2014. – 216 с.
Мирослав Лазарук – відома постать в українській літературі 90-х років ХХ-го століття – першого 10-ліття ХХІ-го. Його книжковий дебют відбувся в 1988 році, збірка називалася «Коломия» (першопублікація в періодиці датована 1972 роком). А вже шоста поетична книга Лазарука «Цісарська дорога» 2011 року була відзначена премією імені Павла Тичини. З 1996 року Мирослав Лазарук працює також як прозаїк, видавши п’ять книг прози: «Птах самотній», 1996; «Збирачі маку», 1999; «Інавгурація», 2006; «Лепра», 2006 і ось ця – «Посаг для приречених», 2014. Окрім того, Мирослав Лазарук видав у 2009 році нарис про Миколу Вінграновського, й упорядкував книгу творів цього геніального письменника у видавництві «Смолоскип» (2012); написав біографічно-мистецький нарис про художника Петра Яковенка «Через терни до любови», 2010 року. Якщо зважити, що Мирослав Лазарук є також головним редактором «Буковинського журналу», директором меморіального музею Володимира Івасюка, заслуженим діячем мистецтв України, то маємо сформований творчий портрет митця. Тому будь-які заяви на кшталт нещодавнього пашквілю в «ЛУ» про обґрунтованість чи необґрунтованість потрапляння кандидатури Лазарука в третій, останній тур Шевченківських „перегонів“ , є пашквілем і не більше.
Тепер про книгу. Мирослав повинен був таку книгу написати. Суть не в кон’юнктурі теми – повстанський рух на Західній Україні в 40-50-х роках минулого століття для багатьох залишається одним із важливих обґрунтувань української державности. Так само як для іншої частини спільноти цей рух залишається світоглядно й ідеологічно неприйнятним. Мирослав повинен був розповісти про трагедію своєї родини – мами Євдокії, тети Анни, маминих подруг по підпіллю і засланню. Се своєрідна родинна хроніка від Мирослава Лазарука. Хроніка родинної трагедії – родинного посагу для приречених, але нескорених.
І хоча появилося вже багато художніх інтерпретацій цієї трагічної сторінки української історії – «Вишневі ночі» Бориса Харчука, «Вогненні стовпи» Романа Іваничука, «По той бік ночі» Василя Стефака, художньо-документальна трилогія Михайла Андрусяка – до цієї теми завжди повертатимуться українські письменники, аби для себе і для інших розкрити всю неоднозначність і трагічність цієї боротьби.
Маємо десять новел, об’єднаних сюжетно-тематичними колами – перша новела про смерть жінки, яка почула в телевізії новину про проголошення української незалежности 24 серпня 1991 року („Смертию смерть поправ…“) – цією жінкою була тітка Анна – і завершується роман новелою „У переддень воскресіння“, в якій автор знову повертається до долі і своєї тітки Анни, і мами Євдокії, і маминих подруг Доці Маршилюкової, Євгенії-Гені; там же йде своєрідний відступ-розповідь про долю повстанця Кифяка – „Шугая“, та матір поета і краєзнавця із Делятина Романа Киселюка. Як вказує сам Мирослав Лазарук – такий спосіб виповідання „називається бути повінчаним із пам’яттю так, як ніхто інший“.
Кожна із історій Мирослава Лазарука – історія болю, втрат, зрад, „тихого“ героїзму – чи це доля шістнадцятирічної Євдокії і її старшої сестри Анни; чи доля маминих батьків, які добровільно поїхали за дітьми в Сибір; чи доля іншого дідуся Івана, який потрапив на війну і був тяжко поранений під Кенігсбергом; чи доля сільської жінки Параски, яка втратила своїх двох синів, а потім випросила у радянського солдата, хлопчини з Чернігівщини, родина якого померла в голодний 1933-ій, тіло молодшого для християнського похорону; чи доля Надійки і Остапа, які покохали одне одного, але так і не зазнали щастя; чи доля тих юнаків і дівчини, які були спалені живцем у церкві; чи доля молодого лікаря з Донеччини Веніаміна і священика Павла; чи, зрештою, доля самого автора, який у 70-х роках минулого століття зазнавав кегебістського цькування як син націоналістки; а вже пов’язані з цими історіями діти і внуки письменника, яким теж жити з цією пам’яттю і цим родинним болем-втратом…
„Таке наше минуле і що тут можна змінювати з роками? Посаг є посаг, його треба нести, не оглядаючись ні на кого і ні на що. Бо хто, крім тебе, його понесе, якщо він належить лишень тобі і нікому більше?“, – це навіть не запитання, це риторичне ствердження індивідуальної правди життя. „І кожен – із власним посагом, кожен – із незнищенною мітою, кожен – із Божою судьбою. Лише для всіх одна – Україна!“.
Я не знаю, чи ця книга отримає Шевченківську відзнаку, – все у нас якось звелося до гонитви за цією відзнакою, так ніби вона є перепусткою в історію. Але знаю, що Мирослав Лазарук написав чесну, потрібну і щиру книгу, до якої я повертатимуся. Можливо, це не зовсім роман у новелах – се велична драма життя простої людини, яка не говорить патріотичних промов, але мовчки захищає і мовчки гине за власне право жити на власній, батьківській і дідівській землі. За найвище право чутися людиною.