Уже не пригадую, яка за це рахунком поетична збірка Івана Потія – п’ята чи шоста, і це не принципово для нашої розмови, оскільки «Засвіт», безперечно, найкраща, найцільніша і програмна для творчості поета книжка. Вона привертає увагу всім – і змістом, і дизайном. Видавництво «Богдан» із тих, що не дозволяє собі випускати у світ «големів», тобто книжок неошатних і незавершених у поліграфічному відношенні. Про свою марку воно дбає понад усе, і поза усяким сумнівом належить до лідерів вітчизняного книговидання.
Видатися у «Богдані» престижно, видатися у «Богдані» непросто. У «Засвіт» вклав душу не тільки поет, а й дизайнер і художник Ростислав Крамар, оригінальними дряпанками якого ця збірка оформлена. Як наслідок вийшов примітний поліграфічний шедевр. Збірку приємно потримати в руках і читання не розчаровує, бо Іван Потій – поет нутряний, справжній, глибоко самобутній. Я вперше за останні роки спіймав себе на думці, що мені хочеться не просто радити іншим прочитати книжку, а й купувати її і роздаровувати друзям.
Втім, розмова про Івана Потія не така проста і тут одними похвалами і високими епітетами не відбутися. Не все так просто з тим незвичним, дивним і навіть химерним Потієм, що не піддається жодній класифікації, як сказав би Ірванець. І не тому, що він такий самобутній, експериментально вишуканий, кодовий, ні. Зовсім навпаки: Потій – це межова простота, навіть надмірна спрощеність. І тут прихована якась дивна загадка: як можна за допомогою таких простих означень, збитих епітетів і некрикливих метафор глибоко зачепити душу, так сильно змусити серце затріпотіти? Я над тим б’юся давно, але чар Іванової поезії все вислизає і вислизає від мене, вкотре залишається одне – розвести руками. Так було у мене з попередніми його збірками, так і з «Засвітом». Ось читаєш ці вірші і бачиш, що немає в них особливих відкриттів, що димок, як водиться, голубий, поле – чисте, дзвін – малиновий, хмари – сиві, навіть сонце – золоте, що найвишуканіша знахідка – це «свинцеликі хмари». Та й особливим патріотизмом книжка не вражає, бо то не той засвіт, у який «стали козаченьки…». «Україна – це не вишиванки…», – твердить поет. Але в світі, витвореному ним, добре і затишно, легко і радісно, в ньому хочеться бути.
Равлики мої, тутешні,
Дім на собі, де не йшли б.
Той вигулює по стежці,
Той до дерева прилип.
Крізь туман і зелень лісу
Сонце промінь посила.
Десь колись я ніс валізу,
Виїжджаючи з села….
Розгубив давно родину…
Як би знов сімнадцять літ,
Я б оту сільську хатину
За собою поволік!
Потієві вірші, як правило, невеликі за обсягом – дві-три строфи, рідко більше і дуже часто – катрени. Зробивши якесь маленьке відкриття для себе – чи то у лісі, чи в людській душі, чи в минулому – він тут же заримовує його і ділиться з читачем. І складається враження, що він думає віршами, має собі втіху, ведучи ліричний щоденник, і живе легко та сонячно, хоча насправді життя не таке вже й просте.
Смерть загляне комусь у вікна,
Може, серце і защемить.
Як матерія – був я вічно,
Як людина – єдину мить!
Деякі його четверики вимагають продовження. Ти прочитав їх і зупинився ніби на півдорозі, а що далі?
Став колос наливатися,
Дощ землю освітив…
Ти вмієш дивуватися,
І я шукаю див!
А де ж ті дива? Чому нічого конкретного? Чи тому, що автор потребує від читача співучасті, співтворчості?
«Засвіт» має добре продуману композиційну побудову і вже назви трьох розділів говорять самі за себе – «Доокола», «Світ і надсвіття» і «Освідчення». Найсильніше поет виповів душу саме в останньому, третьому розділі, де зібрана його інтимна лірика, але мені все-таки цікавіші й ближчі його філософські пошуки і спроба відповісти на одвічні онтологічні питання. І.Потій, що живе у старовинному Кременці, неподалік Почаєва, завжди позиціонував себе як язичника, абсолютно байдужого до християнства. Може тому, що мила його серцю Лавра перебуває у чужих, ворожих руках, які неухильно і злочинно витісняють з неї дух святості і рідної мови. «На джерелі Святої Анни немає святості давно», «З тих пір, як ту джерельну воду загнали в мури кам’яні, там мова рідного народу, неначе падчерка мені». І все ж:
Весна. І дозоляє плоть
Мені, як нежить.
Із фрески Реріха Господь
За мною стежить.
Дзвіниця золото хреста
Купає в хмарах.
Я без причастя, без поста,
Я їй не пара.
Та як обсядуть солов’ї
Зелений крилос,
До серця мідного її
Злечу на крилах!
Не можна сказати що з роками поет аж надто перемінився, що його душа почала прихилятися до Хреста, але певна тенденція все ж означилася, бо Потій – мислячий поет і про це говорять такі його вірші як «Діється завжди Господня воля…» , «Марне – надувати щоки…», «Дякую Всевишньому» та інші.
І. Потій – людина в літах. В одному з віршів він зізнається, що був «на грані смерті та вижив…». Ця важка обставина ще більше поглибила філософські мотиви у його творчості, все частіше замиготіло страшне слово «смерть». «У кожного своя дорога, і не знає, де впаде. Та від себе і від Бога не сховаєшся ніде».
А ще: поет був і залишається співцем природи. Тут у нього безліч чудових відкриттів і дивовижних осяянь. Вірші про соснові волинські ліси, кременецькі гори, далекі небосхили, здається, дихають озоном і злагіднюють душу. Як вправний маляр, він кладе мазок за мазком, витворюючи самобутні ліричні замальовки. Його пейзажні вірші нагадують ескізи художника. Іноді вони незавершені, деколи поспішні, але завжди живі й хвилюючі, в них відчувається подих вічності.
Часто ловиш себе на думці, що поетові бракує граматичної дисципліни, що він зловживає діалектами, що надто розхристаний, але спробуй все це забрати в нього і пропаде сам чар поезії…Тому не залишається нічого іншого, як приймати його таким, як він є. А приймати Потія – це значить любити.
Поет знає силу і красу свого слова, вірить у себе і вперто бореться за читача. Йому, звичайно, болить, що його творчість не отримала такого резонансу, як, скажімо, творчість його добрих друзів Ігоря Павлюк і Павла Вольвача. Але він вірить у свою зорю, і як заклинання проголошує: «Душею тягнуся до неба, де зорі тільки блись та блись, ще не прочитаний як треба, та прочитають же колись!» Тішить себе і тим, що в Кременці колись буде вулиця його імені. Але це вже як пощастить. Головне для людини – зреалізувати свій талант, не закопати його і не кинути зерно слова, отримане з рук Господа, на камінь чи терня. Іванові Потієві це часто вдається. Тому й завершу його фразою, лише трішки перефразувавши її: у нього крила за плечима, в нього – доля між рядками.
Петро Сорока,
м.Тернопіль.