Багато залежить від того, який зміст вкладається в слово „подобається”, це може означати, що: а) вона мені симпатична, я радий за свого друга і навіть заздрю йому; б) вона спокуслива, і мені кортить із нею переспати; в) я в неї за­коханий… Існує цілий ряд варіантів із різноманітними аспектами та нюанса­ми, кожен з яких здатний набувати вирі­шального значення. Найперше, либонь, на рівень складності впливає той факт, чи взаємні наші симпатії…

Будемо вважати, що терміни ми по­яснили. Тепер скажу те, з чого варто було розпочати: я не хотів би опинитися в подібній ситуації. Але, оскільки чоловік я недосконалий, то не так уже й важко уявити, що ця халепа мене підстерегла. Отже, мої дії. Якщо повернутися до те­орії, то психологічно я зорієнтований на те, що пріоритетною є дружба. У юності, коли ми з товаришем на якихось тусов­ках „розбирали” дівчат, я завжди посту­пався правом вибору, хоча, якщо чесно, це був не стільки показник дружніх чоло­вічих стосунків, скільки вияв ставлення до дівчат: мені було все одно, до якої за­лицятися. Уже тоді, напевно, під впливом літератури у мене сформувалося уявлен­ня, що в ідеалі повинна бути одна-єдина жінка, довкола якої обертається весь твій світ, а якщо такої нема, то й нема сенсу їх надто сортувати – усі однакові.
У людині я найбільше ціную надій­ність, з цих позицій і розглядатиму си­туацію. Існують гіпотетичні моменти, які дозволяють безболісно розв’язати дилему. На­приклад, друг розлюбив свою дружину і тільки мріє, як би її збутися. Але й тоді, як у анекдоті з начебто вкраденими срібними ложками, „неприємний осад” неодмінно зостанеться. Утрати неми­нучі. Але чим/ким жертвувати? Варто пам’ятати, що, окрім дружини друга, ще десь латентно присутня і моя влас­на дружина. Тому, аби не ускладнювати колізій, доведеться обмежитися запропонованим трикутником. І без цього ціл­ком ймовірно, що весь лексикон нашої риторики може звестися до глухого кута слова „зрада”.
Якщо я спокушуся і пересплю з дру­жиною друга, це буде зрадою. Я зраджу друга. Втім, він, можливо, й простить, і я його не втрачу. Але неможливо, зра­джуючи собі, не втратити себе. Навіть закоханість (із подальшим одруженням) не здатна служити підставою для реабі­літації. Закоханість, як нежить, відчутна і скороминуча. Єдине, що можна розгадати якщо не в формі виправдання, принаймні як поважну причину: любов, найвищу її форму, яку стародавні греки  називали agape і яка включала б у себе eros, і filio. Можливо, що вона називає ся якось інакше, але я твердо знаю, існує любов, яка не залишає вибору. Все інше має бути під контролем. Принаймні тому, щоб справи не йшли далі помислів.  Хоча варто пам’ятати: „Хто подивився на жінку з пожаданням, той згрішив з нею у своєму серці”.
Пригадується біблійна Версавія, ради якої Давид відіслав її чоловіка, Урію, на вірну смерть. Але Давид був царем. А Урія не був його другом. Версавія ж народила від Давида Соломона, який прославився своєю мудрістю. У цьому зв’язку значно привабливішим виглядає простий радянський генерал із фільму „Офіцери”, який усе життя кохав дружину свого друга і не закатрупив його. Хоча дуже може бути, що цар Давид вчинив так, як і повинен був учинити справжній мужчина, а кіношний генерал – натуральний збоченець.