Аз грішний людина не заздрісна, як любить казати мій духовний побратим… але… Але з доброю радістю завидую тому, хто перший раз торкнеться всіма фібрами душі текстів письменника із козацьким прізвищем: Володимира Затуливітра, якого то розгублено, то пафосно, то тихенько, то рупорно називали і називають то «невизнаним генієм», то лідером поетичного покоління 1970-х, то Вчителем, то просто Майстром, мучеником, борячись між собою за право першого доступу до тіла його душі і душі його тіла…

Відкриваю його Книги.

Магічно.

Реалістично.

Магічно-реалістично.

Одне слово, – вищий рівень художності, який я стрічав в українському культурно-інформаційному просторі – поза всіма ідеолого-, філолого- та іншими ізмами.

Доктринарні, дискурсні,термінологічні окресли гуманітарних наук тут вторинні, притягнуті за вуха, як вторинні рамки на медових стільниках пасічника від Бога, як аналіз порядку переставляння ніжок у сороканіжки, як Кама Сутра без любові, яка (за Григорем Тютюнником) – вічна Загадка світотворення і талановитого світоспівтворення у часопросторі, де не мають значення пози під назвами «ідеологія», «психологія», «філологія», навіть філософія тут ненав′язлива… де слово стає самим собою – перебувши всі архетипи, типи, стереотипи, національні, класові, расові, гендерні стереотипи, щоби врешті мати шанси стати Логосом…

Не претендую сказати про творчість та життєтворчість Володимира Затуливітра краще, тонше, глибше, ніж це зробили його друзі дитинства, друзі-апостоли, друзі-вороги… жінки, які кохали-любили його одержимо, як уміють любити лише жінки, зостаючись із тим, кого люблять, і на Олімпі, Фаворі, і на Голгофі, коли його зраджує або возносить після розпинання увесь земний світ…

А писали про поета Станіслав Бондаренко («Небесне і земне Володимира Затуливітра [Текст] / Станіслав Бондаренко // Українська літературна газета. – 2014. – 28 берез. (№ 6). – С. 3»), Іван Дзюба («Володимир Затуливітер: «Волію плями – не правопис ліній!»: фрагменти недрукованої розвідки // Літературна Україна. – 2011. – 28 лип.»), Михайло Каменюк («Гілочка барвінку з Тарасової гори: зі спогадів про Володимира Затуливітра // Українська літературна газета. – 2013. – 25 лют. (№ 1, №2)»), Юрій Назаренко («Оце дозріли й солов’ї…»: [нарис-спогад про В. Затуливітра] // Березіль. – 2013. – № 5/6. – С. 133–139»), Михайло Слабошпицький…

Теперішній прес-секретар Президента України Володимира Зеленського Юлія Мендель захистила під керівництвом відомого професора Київського національного університету імені Т.Г.Шевченка Юрія Коваліва у 2012 році кандидатську дисертацію на тему «Натурфілософська металогія лірики Володимира Затуливітра в контексті поезії 1970-90 рр».

Неповторно сказав-відрубав і продовжує писати-згадувати про Володимира Затуливітра чоловік, який добре знав і реально хоронив його, – поет-«самотній вовк», журналіст-редактор газети «Слово» Олександр Сопронюк у статтях «Золотий рельєф: Володимир Затуливітер» («Україна молода», 2004, 2 березня), «Я – вже земля. А вам ще треба неба…» («Оранта», 2011, 11 лютого), «Трагічна даль: Володимир Затуливітер» («Українська літературна газета», 16 серпня 2016 року)… У другій із них він зокрема каже: «Володимир Затуливітер – український поет, філософ і  характерник – одійшов на той світ січнем 2003 року. Одійшов страшно і гірко. […] Власне класична літературна смерть. Достеменно – «на чорний заказ», що  в Україні, на превеликий сором і біду, стало вже звичним ділом… Ховали на Йордана. Останнє поетове пристанище так само ладналося непросто. Земля давалася трудно. Промерзла, зашорена в лід. Неприступна моторошним холодом і далекою байдужістю. Клинували, пробивали ломом, входили сокирою. Так гора – Козацький шпиль, що на сільському цвинтарі, навіки забирала до себе видатного українського літератора». «Затуливітер виростав і дорослішав у цій атмосфері, серед цих людей. І вже в Києві, зрілим своїм віком, був братовий, дружній і товариський. Але на долю стало СВОЄ: вона розпорядила поета – фактично самотою – у так само круто засамітнений Бучак, над Дніпром…» («Я – вже земля. А вам ще треба неба…»)

Наводжу саме ці слова Сопронюка, бо і в релігійних, і в метафізичних координатах важливий контекст епохи, а ще те – як завершує людина свій земний шлях, адже «хто витримає до останку, той спасеться»…

А в метафізиці перспектива і ретроспектива – два крила вічного польоту душі поета в духовній аурі його народу, людства… залежно від діапазону реалізації Богом даного йому таланту між людьми і Всевишнім. Чим глибшу яму копає соціум своєму поетові, тим вищий курган його слави природно виникає поряд…

У текстах талановитої, ножово-ніжної, з оригінальним рубано-рельєфним стилем оповіді Олександра Сопронюка виникають імена затуливітрових побратимів, які уже покійні, як і він: Вадим Бородін, Ігор Римарук, Василь Портяк, який судила мені доля знати особисто і про яких кажуть: тепер таких нема… або все менше…

Всі вони пишуть про Затуливітра як про неординарну постать у культурно-інформаційному просторі України, який не був дисидентом у звично-широкому розумінні цього слова, навпаки – доволі успішним редактором у столичних видавництвах, але внутрішньо, на моє інтуїтивне відчуття, належить мені аурно до таких андеграундних поетів як Кость Шишко, Володимир Пішко…

Окремий дискурс – сказання про феномен поета не менш літературно майстерно, по-людськи добре, але по-особливому, бо ж по-жіночи, «невтомної благодійниці» (визначення того ж Сопронюка) Любові Снісар, стараннями якої «на будинку, де жив і працював мистець, йому відкрито меморіальну дошку».

Пані Люба – автор десятка фундаментальних, пронизливих статей про творчість та життєтворчість Володимира Затуливітра, коментарів у його книгах, упорядник матеріалів про нього…

Так у статті «Чи впадає Ташань у Сену»? : до 75-річчя з дня народження В. Затуливітра // Українська літературна газета. – 2019. – 15 лют. (№ 3). – С. 1,6–7»  вона досягає таких артезіанських глибин осягнень та степових обширів-узагальнень феномену Затуливітра, що апріорі затуляє вітер ще вищого-глибшого ширшого освоєння Письменника для сучасників, але даючи живе підґрунтя для дослідників майбутнього, яке вже безперечно належить об′єктові та предметові науково-академічного, та популярного вивчення для затуливітролюбів та затуливітрознавців…

Драматична доля і посмертного музею поета, який згорів із 21-го на 22 листопада 2004 року… Але затуливітрові побратими проводять виїзні творчі вечори поета, поетичні читання, зроблена й нова «музейна хата», створено доброчинний фонд Володимира Затуливітра…

* * *

Що можу і маю етичне та естетичне право додати до цього материка і щасливої попри все і вся творчої долі поета, на посмертну каденцію якого уже працює час і якому вже не страшні ні вода, ні вогонь, ні мідні труби, а лише, як усім нам смертним, – труби чеканні архангельські?

Не ставлячи собі за мету створити академічно-анатомічне чи реферативно-узагальнююче дослідження під умовною назвою «Поет-Людина-Майстер Володимир Затуливітер» і боячись повторити написане, приміром, вищеназваними шанованими мною людьми, зупинюсь у форматі статті на:

1) характеристиці свіжовиданих двох його книг: «Володимир Затуливітер. Битіє від Серафима: Проза. – К. «Щек», 2018. – 480 с.», «Володимир Затуливітр. Діжа: Оповідання для дітей середнього та старшого шкільного віку. – К.: Щек, 2019. – 68 с.»;

2) аналіз двох бувальщин письменника.

3) сенсове прочитання двох пісенних текстів Володимира Затуливітра;

  1. Отож, твердообкладинкові «Битіє від Серафима» та «Діжа» – направду розкішно поліграфічно явлені столичним видавництвом «Щек» книги Володимира Затуливітра відповідно у 2018-му та 2019-му роках.

У першій із них, виданій «під шапкою» «Літературно-мистецького благодійного фонду Володимира Затуливітра» до 75-річчяя від дня народження поета, редагованій головним редактором журналу «Дзвін» Юрієм Ковалем, підбір матеріалів, упорядкування та коментування здійснила поважно згадувана вже нами ревна берегиня творчої спадщини письменника Любові Сніцар, яка на анотаційній сторінці «щиро дякує усім, хто допомагав у роботі над текстами: Івану Дзюбі, Петру Засенку, Віктору Капусті, Миколі лябаху, Богдану пастуху, Василю Пахаренку, Нілі підпалій, Василю Стефаку, Василю Чубуру, Павлу Щегельському».

Книга ілюстрована («супроводжена») циклом бучацьких пейзажів «У глиняному горщику сонця» заслуженого художника, професора Генрі Ягодкіна, зокрема на другій сторінці книги «Портрет поета Володимира Затуливітра» його роботи (картон, гуаш, пастель, 70х49, 2016), де ометафоризовано людину в національній українській вишиванці, яка ЗАТУЛЯЄ собою і своїм словом-Логосом ВІТЕР, проти якого і мертвим, і живим, і ненародженим іти боляче-важко, терново…

Золотим світоглядним ключем до видання очевидно є вислови самого Володимира Затуливітра, наведені на п′ятій сторінці книги: «Самотній і слабкий, не спиш, мучишся, силкуєшся осягнути цей світ, втиснути його в себе, зігріти, перелікувати, поліпшити. Щоб люди стали рівні, щасливі й вільні, щоб зникли війни, расизм, злидні. Немає в тебе сил переліпнити світ. Але у тебе слово є, а світ почався зі слова», «У мистецтві, як це не дивно, більшу питому вагу має совість, а не талант»

Совість – як егрегорний синонім «тютюнниківської» любові, присутності Бога в людині в офіційно атеїстично-комуністичні роки творчості та життєтворчості Затуливітра, де власне слово «Бог» писали з маленької літери, а Компартія з великої. І письменникам із теоцентричним світоглядом потрібно було одягати маски зі знаками, символами гомоцентричного світогляду, а то й ідеологічного.

Про це у контексті Володимира Затуливітра, можливо, знають ті, хто був біля нього за його життя-буття.

Ми не свідки, не судді, а лише діагностики художності його текстів.

А вона незаперечна, хоча не на кожен, природно, смак.

Поет, як лінза-медіатор сонячне проміння, вбирав-фокусував у собі дух часу і ритмічно, красиво-ритуально, енергетично містко транслював його у час і простір, як-от до нас, приміром через вірш написаний у 1984 році, а ніби про вічне, позачасне, принаймні тогочасно степове, кочівниче, струнно-тятивне, що поєднує часи і простори – як перегук із поетом-археологом Борисом Мозолевським, який знайшов легендарну Скіфську Пектораль:

Міжзоряно, високо –

ні Дніпром, ні багаттям не спиниш! –

пронизливо й тонко

гуси крізь мене

летять в давнину –

як стріла степова

крізь мурзатий закінчений горщик,

в якому вкипав –

на костях, може, наших –

деревій,

звіробій,

материнка,

безсмертник,

чебрець

мого молодого, як трави, народу.

 

Сухою, мов полум’я, глиною

віє із круч подніпровських.

Зіницям, як небу вечірньому,

просто і просторо мріяти,

 

наче ожинові крила

здійсняться в світі

колись самотужки –

за майбутніми кресленнями

безіменного скіфа.

 

Дніпро щось мовчить

коло правого вуха

крізь Канівське море.

Лівій долоні,

яка проти серця,

щиро і широко мріється,

ніби дірчастий оцей черепок

Здійсниться колись археологам

правічним рубчатим горщиком,

в якім як уміли, так і кипіли –

на костях, може, наших –

деревій,

звіробій

материнка,

безсмертник,

чебрець

мого молодого, як трави, народу.

 

Закінченим горщиком,

не під серце,

попід горло пробитим:

щоб не забув нічого,

але й трудно було сказати…

 

Міжзоряно, високо –

ні Дніпром, ні багаттям не спиниш!

пронизливо й тонко

гуси осінні крізь мене несуть

від родоньку вісті…

 

Або ж проблема національної ідентичності виражена через вірш:

 

«Якісь чудні ми руси: post-татари

чи недо-турки, пере-москалі.

Нас не на душі лічать – на гектари

нам вибитої із-під ніг землі…» 

(Володимир Затуливітер. Збірка «Початкова школа»)

Хоча у віршах Затуливітра, про форми, зміст, формозміст яких писано-переписано багато й добре, безліч маркерів різних часопросторів, як і того, в якому волею долі довелося жити-творити йому самому23 візьмемо хоча би самі назви декількох із них: «Козачки», «Роден. Сонет», «Шевченкова рудня»… «Картопля», «Щодня металу більшає на світі»…

* * *

Але ми не ставили за мету детальний аналіз віршотворчості письменника (повіряти гармонію алгеброю), тому повертаючись до означеного самими нами завдання, маємо ще сказати, що книга містить коротку прозу автора разом із оповіданням, яке дало назву усій книзі – «Битіє від Серафима» (художня біографія душі пасічника Серафима), читаючи яке однозначно переконуєшся у тому, що Володимир Затуливітер – поет і у прозі, яка, на мій погляд, стилістично перегукується із творчістю художника Івана Марчука, реалізм омагічнений словов′яззю з діалектизмів («рожаїста пустеля»), неологізмів («ковтачка»), алогізмів-парадоксів («І зростав, як мусив. Але зростав трудно. Сказати б – навпаки зростав, не ставав більший, а все меншав, і меншав») афоризмів («всяка любов обмежує, надто ж любов щаслива», «більше дзвону, ніж змісту») і просто поетизмів («ти вже не слухаєш зіницями, тільки стережеш мої губи», «очима у свої брови впрігся і козакує хліборобством») настільки, що за деревами, як кажуть у народі, підмайстром мовотворчості якого і є поет, іноді не видно лісу…

При чому, що характерно, у поета, який виріс у прикордонній із Росією Сумщині, практично нема русизмів. Його багатюща мова самодостатня.

Не уявляю, як таку вербальну художність можна передати-перекласти якоюсь іноземною мовою. Це – як щеплювати калиною пальму в Африці. Хоча його вірші перекладені англійською, німецькою, французькою, російською, болгарською, румунською мовами, гінді…

У «Битії від Серафима» разом із короткою прозою Затуливітра вміщено його, розмаїті записи, «Пізній клавір для транзистора» («повість трьох червневих ночей»), «містифікація на ошматках шпалер», «Повість-студія», «Автобіографія Затуливітра В.І.», «Основні дати біографії», «Література» («Твори Володимира Затуливітра»), біографічна довідка заслуженого художника, професора Генрі Миколайовича Ягодкіна…

Вагому частину книги (60 сторінок) займають фундаментальні «Коментарі» (реальний аналіз уміщених тут текстів) Любові Сніцар.

Оригінальноформатна (84х108/16) книга оповідань Володимира Затуливітра для дітей середнього та старшого шкільного віку «Діжа», підбір матеріалів, упорядкування та коментарі до якої здійснила Любов Сніцар, редагування –  Юрій Коваль, ілюстрована художником Генрі Ягодкіни, містить передмову Любові Сніцар – «Погляд з майбутнього», «Основні дати життя і творчості» письменника, бібліографію і власне десять творів-тестів під назвами: «Діжа», «Райські яблука», «Сагіттарія», «Віч-на-віч», «Мирове полотно», «Христинка», «Аленький цвіточок», «Весела хата», «Травинка», «Стежка для тебе», які бібліографічно означені як оповідання, хоче кожен із ним має свій субжанр. Так «оповідання «Діжа» самим автором бачене «поза жанром», «Стежка для тебе» – новелою, «Віч-на-віч» – міти…

Загалом же це хочеться поетично назвати ліричними замальовками, а найоптимальніше – бувальщинами, адже, як читаємо у тексті «Сагіттарія»: «Але я забігаю далеко наперед, у майбутнє, якого фабула цієї бувальщини не сягне і яке тут, у подробицях, за всіма наставницькими прописами буде зайве».

Тобто виходячи із мудрої поради предків, що діагностувати явище наймудріше за законами ним самим над собою визнаними, затуливітрівській термін «бувальщина» відкриває нам урівноважений погляд на фундаментальну суть самої творчості письменника: матеріал він не придумував, не запозичав, а брав зі свого життєдосвіду, із того, що бувало із ним, що пройшло через його душу і охудожнилось магією Богом даного таланту…

«Серед яскравого розмаїття прозових творів, яке розквітло у вільній Україні, побачила світ і проза Володимира Затуливітра (1944-2003), знаного поета, видавця, редактора, журналіста, громадського діяча. Для прозових творів Володимира Затуливітра, як і для поезії, характерний творчий пошук нових досліджень «ідейної, моральної, духовної кризи людини», нових форм її вираження. У цій книжці зібрані твори, героями яких в основному є діти різного віку. В цих хлопчиках нам явлена жива українська душа, український дух. Детальне змалювання їх психології розкриває нам іще одну грань таланту письменника – знаючого педагога-психолога» – читаємо у передмові Любові Сніцар до книги.

Але повернемось до нашого завдання: аналізу двох новел Володимира Затуливітра, уміщених у «Діжі», перед цим зацитувавши того ж Сашка Сопронюка із його легко впізнаваним «рублено стихійним» стилем — про Затуливітра-людину, навіть із описом його зовнішності… щоби краще зрозуміти Затуливітра-митця, магічного реаліста… відчути точку зіткнення етики та естетики тут і нині. І не для того, щоби судити, а для діагнозу – щоби лікувати суспільство метафоричними травою, вогнем, залізом, дотримуючись адекватних доз, адже при неправильних ліки стають трктою, при правильних трута стає ліками…

«Затуливітер любив «…продукти», побути тут, подумати. Канонічно формовий – у хутрі – мазепинський кашкет. Штивне кашне. Довжелезний – у давнину – добротний плащ. Поет, мовчазний, глибиною всевидящий, був завше в товаристві так само поета, головного редактора «Сучасности» Ігоря Римарука, Анатолія Зайця, він був у журналі головний художник, та Миколи Чубука, відповідального секретаря часопису. Якось (богемилося-писалося тоді конкретно, вже й не знати на якому небі був) він підійшов: Саша, ти не слухай їх, «друзів» тих. У них усе «по верхах». Вийде на добре, скажуть – то ми. Якщо ні, не туди захилить, не складеться, – поведуть-розведуть по людях: ми ж казали… Отож. Усе. Сам. Сплюнув. Розтер. Зібрався. Пішов – і не оглядаєшся. Так спокійніше. І – надійніше», – читаємо у його статті «Трагічна даль: Володимир Затуливітер» — «Глибокої пам’яті Вадимові БОРОДІНУ † 18.10.2010 на чесну посвяту» в «Українській літературній газеті» за 16 серпня 2016 року.

  1. Отож «бувальщини» «Райські яблука» і згадувана вже «Сагіттарія».

Обидва твори за формою бароко, за змістом — готика.

Можна скрупульозно наводити неологізми, діалектизми, авторизми тощо, які є характерними ознаками стилю письма Затуливітра, але нехай це роблять лінгвісти.

Ми ж зазначимо, що відчуваємо смак, запах, доторк яблук явлених нам через письменникове слово… іще глибше-вище, об’ємніше, важливіше, суттєвіше… Аж до Іллєчки, яка «мовчить, оченятами сіренькими, чистенькими, саме в собі живе»…

Тобто якщо під різними іменами хлопчиків автор малює словом різні кольори метаморфозної веселки своєї нестаріючої душі, то оця Іллєчка – символ душі дівочої у творчості письменника: «У наших воно так. А в Ільчика інак. Сірі-сірі великі очі. Беру легке, як зайцева лапка рученя: ходімо в мої райські яблучиння».

Тут і про Жеретію («давню-давню візьмуху, злу бабу молодесеньких тендітних домовиків і домовинок», але, врешті, про самого себе, ще того, давнього… адже література – то історія емоцій, фіксація колишнього реального психоемоційного стану чи моделювання майбутнього, які, як рейки у вічності, сходяться, пересікаються, перехрещуються… Тому читаємо у цій гіперхудожній імпресіоністичній міфологізованій бувальщині – без притчево-анекдотичного сюжету, новельного ядра-коду-матриці: «Колись, аж страшно згадувати, мені було літ щось так, як вам. Може, й меншенько. Бо до школи через рівчачок, за три чи чотири од нашої хати, було недалечко. Вже й читав, і писав. Крейдою по тинах, воротях, хвіртках»…

Тобто автобіографічні деталі Майра універсалізуються ним самим, суб’єктивне об’єктивізовується – і навпаки.

Читаєш про «веселі, рум’яні яблучка завбільшки в гарненьку черешню» легкого і дещо химерного пера Затуливітра – і маєш їх гірко-кисловатий, калинистий, як саме життя, смак їх на своїх устах, і солоно на очах від погляду характерної дівчинки Ільчика, і всіма фібрами душі відчуваєш радість життя у цій архетипній і архинетиповій атмосфері, бо направду: «на світі той наймудріший, хто найдужче любить життя» (за Василем Симоненком – старшим і вічно молодим колегою поета).

«Сагіттврія» сприймається як власне охудожнена автобіографія-сповідь Володимира Затуливітра, у якій він, торкаючись словом свого крилатого родового кореня, з перших рядків щиросердно каже: «Колись давним-давно (починаю наче мемуари!!), ще на першому курсі провінційної філології, мені перестали писатись вірші. Я їх рішуче і ще рішучіше, з упертістю нетертого по літстудіях графомана взявся за прозу. […] …а дід із бабою, обоє відьмуваті й надмір хазяйновиті, вже котрий рік зимували десь у краях несходимих».

У цій бувальщині письменник показує нам шлях його душі до слова, а слова до соковитої смачної мови – і до нього самого, щоби разом – до нас, сучасників і нащадків: «Тоді ж, коли слухав скупі, частіше лайливі материні згадки, щось на зразок: «І ти, неброде, в Пилипа вдався, від книжки не від лишиш!» і коли вирішив вдатися до провінційної обласної літстудії, бо до Києва, аж солодкого, що засвітиться в заплющених очах своїми віщими пагорбами й піднебесним золотом, було далеко, тоді я ще не знав, що народився під сузір’ям Риби, що вчені відкрили в рибах таємниче й для них самих шосте, недонесене на сушу й нікому не передане почуття, «бокову лінію» […]. Я був заворожений, зачаклований словом. Навіть не словом як таким, а тим, як воно, Слово, навіть від мертвого може дійти живим до живих, навічно поспіхом залишене на збитому коров’ячому розі донесене, а все ж таки уміти, і жити, звучати, не забуватися…».

Так-от вишукуємо у текстах самого автора відповіді на питання, які нас хвилюють, бо це принаймні мудріше, ніж будувати аналітичні здогадки на основі відомих моделей, індукцій та дедукцій. Але чим ближче підходимо ми до Митця із філологічним, ідеологічним, психологічним, навіть теологічним дослідницьким інструментарієм, тим ясніше розуміємо-відчуваємо, що так і не можемо розгадати – як і тайну любові чи й самого Творця…

Тому можемо вірити тому, кого встигли полюбити, рятуватися обмінною, але  не розмінною енергією спів-творчості із ним, який молитовний, смішний, пісенний…

  1. Про іронічність творчості письменника мову вести не візьмемося, бо для цього треба було знати його особисто, принаймні це не парадигмальне у нього, драматичного лірика, про омолитовленість – тим більше не знаємо, бо він уже ближче до Судді, а от про пісенність його поетичних текстів – цікаво й потрібно, бо «ставання» вірша піснею – найнадійніший тест на його справжність-довговічність, духовно-душевну репродуктивність, адже й Іван Франко готовий був віддати-поміняти усі його численні вірші за один, який би став народною піснею, і Леся Українка сама «хотіла би піснею стати»…

Бо й, на мою думку, сама поезія – то написана словами музика.

Тобто вербалізована поезія із пісні почалася і піснею в ідеалі прагне стати. Пощастило у цьому контексті і Володимирові Затуливітру, пісні на чиї слова, покладені на музику М. Мошиком, О. Щербиною та іншими, знаходимо на сайті «Українські пісні» (https://www.pisni.org.ua/search.php?phrase=%E7%E0%F2%F3%EB%E8%E2%B3%F2%E5%F0&obj=s): «В мою сьогоднішню похмуру віру», «Захалявниця», «Ілюзіон 40-х», «Моїй – піском пересміялось долі».

Пісня «Сім дощів», зокрема, спів-створена із легендарним композитором Олександром Білашем, а серед її виконавців Анатолій Мокренко, якого маємо можливість послухати у цьому кліпі: https://www.pisni.org.ua/songs/2253899.html#songsvideo

Ось текст цієї пісні з ідентифікаційним ритмом та архетипними для українського серця словами: рожа, коні, стремена, поле, зелена м’ята, клен, стебла, райдуги, стежки, луки, очі, староукраїнське «тії», діалектне (поліське) «през»… усе тут із вербальної «нержавійки», «б’є» на підсвідомість, урівноважуючи, підсвічуючи кардіограму, – і заповідається на довго, контактуючи із духовною людською вічністю:

Коло рожі на сторожі

Сім дощів пасеться,

А на восьмім їздить осінь

В полі половецькім.

Ой, ти, осінь, кінь твій восьмий,

В мене кінь дев’ятий,

А копитцям не напиться    |

Зеленої м’яти.            | (2)

 

Бо у мене мідь-стремена

Ще й вузда сріблена.

Я ту рожу обгорожу,

Дощ припну до клена.

Обминай поза млинами,

Чорна половчанко,

Доки коні на припоні,     |

Доки не помчали.          | (2)

 

Доки стебла тії стелять

На стежки і луки,

Доки райдугами грає

Мускулястим луком.

Сім дощів, сім ллють по очі,

Ще й дев’ятий пуха,

А на восьмім їздить осінь |

През зелені пута.         | (2)

 

Коло рожі на сторожі

Сім дощів пасеться,

А на восьмім їздить осінь

В полі половецькім.

Ой, ти осінь, кінь твій восьмий,

В мене кінь дев’ятий,

А копитцям не напиться    |

Зеленої м’яти.            | (2)

 

Ще одна пісня «В мою сьогоднішню похмуру віру» – уявний діалог автора із Устимом Кармелюком, а глибше – із самим собою…

Тут також архетипні слова, паузи між словами, ритми і рими із характерними затуливітрівськими неологізмами, діалектизмами, історизмами… Віра, Сибір, рідна мова, вовк, Україна, втеча, птахи, сіль, рай, топоніми Летичів, Поділля, навіть типовий радянізм «приписка»…

В мою сьогоднішню похмуру віру

Путь мотузяна, вузляна, крута –

Такою, може, Кармелюк з Сибіру,

У вовка перекинувшись, втікав

 

У зарум’янений від панночек Летичів,

В Поділля чорне, крем’яне, як сіль.

Права, Устиме, нам з тобою птичі.

Ми надбіжки живем. Не так, як всі.

 

Вітчизна наша в світі без прописки.

Нас мови рідної ніхто не вчив.

Зсередини оддзяпилися писки,

Легені стисло: вмри, а не мовчи!

 

Бо є в тобі потреба України,

Хай невесела, але є таки!..

Нащо втекли ми, Кармелюче, в нині?

З якого раю, Кармелюче, ми втекли?..

Із таким модерним, майже постмодерним, міксом знаків, символів, кодів навряд чи ця пісня стане народною найближчим часом, а от у людській вічності – не знаю, адже нам не дано передбачити, як наше слово відгукнеться…

Врешті, і у цьому тексті більше запитань, ніж відповідей.

Пробую співати його.

Ще раз уявляю мудрого, чутливого, як дерево без кори, вусатого чоловіка віку мого батька – Володимира Івановича Затуливітра, який «не вписувався у «вибудувані схеми»… був у всьому неординарним… останні гроші витрачав на свою видавничу діяльність» (вірю його побратимам) – і щиро тішуся, що творчість його воскресає на наших очах для людей, а всі ми можемо долучатися до цього священного процесу і більше – молитися за спасіння його лірично-драматичної, по-гоголівськи містичної душі, знаючи міру в усьому і не забуваючи, що похвала від людей позбавляє людину похвали від Господа…

 

Ігор Павлюк

Leave a Reply

Your email address will not be published.