У мислячої людини вже сама постановка цього питання викликає обурення: всі народи повинні бути духовно незалежними, за винятком хіба що духовно незрілих, яких нині (певно що даремно) не виділяють. То чому так не є? – Бо в світі, а відтак і в християнських церквах часто ще панує право сили. Яке поступово, але впевнено витісняється правом Бога. І свідомість людини, обплутана павутиною неправди, звільняється від неї, очищується, прояснюється і займає позицію нездоланного бажання самому формувати свій світогляд на основі Божих законів, які шанує Його Церква.

Ця думка стала провідною під час зустрічі групи тернополян зі священнослужителем, кандидатом богослов’я, лектором Всеукраїнського товариства «Знання» Віктором Веряскіним. Пропоную короткий її виклад.
Духовна просвіта для отця Віктора завжди була одним із основних напрямків служіння Богові і людям. Багаторічні шанувальники його слова відзначають не тільки вражаючі, майже енциклопедичні богословські знання, але і дуже прийнятну манеру спілкування із легким жартівливим тлом для серйозних роздумів. Утім, судіть самі.
«Щодо питання про просвіту і навчання. – (Це вже початок його лекції, присвяченої наданню Вселенським православним патріархом Томосу про незалежність Українській Православній Церкві.) – В Україні виходить газета «Родком» – російською «Родительський комитет», розповсюджується у школах і гімназіях. І ось у цій газеті священик УПЦ (МП) Олександр Коневський на цілу сторінку подає статтю, яка розглядає провокаційне питання: «Чи може православна церква бути національною, для прикладу, українською?» І відповідає: ні, не може! (Тільки російською може бути, – жартує отець Віктор.)
Тут заторкується співвідношення універсального, всесвітнього і місцевого, локального, українського. Не може бути, виявляється. Більше того, це єресь етнофілетизму. Етнос, це народ, а філіо – любити. Ти любиш свій народ? – Ти єретик! Є особлива єресь етнофілетизму. Тому великим накладом у всі школи і гімназії від імені Московського патріархату газета «Родком» несе пересторогу: не будь єретиком, не люби свій народ, підкоряйся церкві окупанта… І коли ми з вами думаємо в цей час про естетику, працює політика, працює інформація, з іншої точки зору профінансована і політизована.
Тому варто уточняти поняття. Бо якщо наступного разу в гімназії і школи прийде газета з подібною статтею, і батьківському комітетові будуть пропонувати не голосувати за автокефалію Української Церкви, а голосувати за автономію Української в Російській Церкві, можливо дехто хоча б трохи почне розуміти, де яка порушується тема і яким способом вона вирішується.
Спробуймо зрозуміти, як і коли отримала автокефалію Москва. Бо в Москві кажуть: «Ви не гідні автокефалії. В кращому випадку гідні лише автономії». «Авто-кефалія» розшифровується як «сама голова». Автономія – це часткова, номінальна самостійність.
Російський історик Скримніков у книзі «Государство и церковь на Руси», виданій у 1991 році, висвітлив церковне життя XIV-XVI віків. Останній розділ називається «Започаткування патріаршества і автокефалії на Московській Русі».
В цей час правив Борис Годунов і вів хитромудру політику. Турки-османи зайняли Константинополь і Константинопольський патріарх перебував у нужді. Після декількох років заслання, розорення і втрати храму Софії в Константинополі, він приїхав у Москву, як тоді говорили, за милостинею: «Ви залишилися єдиною нерозореною християнською країною, всюди турки, а ви – свої, єдиновірці, допоможіть». А ті кажуть: «Добре, що ви приїхали, допоможемо. Допоможемо, якщо ви дасте нам автокефалію Московського патріархату і висвятите першого патріарха. Ми хочемо бути самостійними і незалежними.» Виявляється, їм можна і бажано. А патріарх каже: «Я, взагалі-то, приїхав за іншим. За моральною і матеріальною підтримкою. Ще й до того одноосібно ці питання не можу вирішувати, треба порадитися з іншими патріархами, соборно вирішити, оформити своє рішення документом.»
Борис Годунов, протримавши патріарха сім місяців в ув’язненні, підіслав до нього людину від влади, Андрія Щелкалова, і той пригрозив патріархові, що втопить його у річці, якщо не підпише заготовлену в Москві грамоту. А цей грек навіть не вмів читати московською мовою і не міг знати, що у цій грамоті написали.
А Борис Годунов каже: «Ви можете залишитися тут, в Москві, і бути Вселенським патріархом із резиденцією в Москві». (Ото амбіції!) Але патріарх через перекладачів зі свого почету відповів, що він не за тим приїхав.
Один із супроводжуючих Константинопольського патріарха, Дорофей, пізніше писав: «Хоч і не з доброї волі, але Єремія висвятив першого патріарха Росії і заклав автокефалію». За свідченням цього Дорофея, грекам принесли вже готову грамоту, яку, через відсутність перекладу, вони навіть не могли прочитати. Погрози заставили підписати грамоту, але Дорофей порадив патріарху Константинопольському таємно накласти на неї прокляття: «Ти зовнішньо підпиши, а внутрішньо прокляни, тоді перед Богом воно не відбудеться». Тобто не відбудеться дарування автокефалії і висвячення патріарха в Москві.
В результаті на соборній постанові, написаній у Москві, окрім підпису патріарха Константинопольського Єремії, стояли імена членів константинопольського синоду. Оскільки їх імена були написані одним і тим же почерком, а відомо, що більшість членів синоду не брали участі у цій подорожі в Росію, то вже тоді виникли підозри, що підписи на грамоті про дарування автокефалії Московській православній церкві і на грамоті про висвячення першого патріарха є підробленими, а це означає, що і сама грамота є неправдивою.
Інше важливе джерело – книга Андрія Богданіва «Русские патриархьi», видана в Москві у 1998 році. Історик детально описав усіх патріархів, починаючи з першого, від якого почалася автокефалія Московського патріархату. У книзі читаємо: «Серед інших пороків самодержавця Івана Грозного були і протиприродні нахили до красивих юнаків. У той час Іван Грозний саме подумував про те, як би то зарізати свого коханця Федьку Басманова. Монах Іов, окрім зовнішності, мав приємний голос, проникливо читав з пам’яті писання і проголошував молитви настільки зворушливо, що Іван Грозний зі своїми опричниками плакали від замилування.» І цього монаха, який сподобався самодержавцю, забрали в Москву і зробили патріархом. Так описав російський історик Андрій Богданів.
Перша грамота про заснування автокефалії Московської Церкви збереглася. На її фотографії бачимо однакові печаті і підписи одним почерком. Це грамота за 1586 рік. Але збереглися три грамоти: 1586 року, 1589 року і 1590 року, і всі різні за формою, змістом, за підписами і печатками. І сьогодні виникає запитання: чому вони такі різні і котра з них правдива?
Більше того, є ще грамота 1593 року, писана вже по-грецьки, в Константинополі. Що відбулося?
Справа у тому, що в 1586 році, коли Борис Годунов зі своїми опричниками силою примусили Константинопольського патріарха підписати грамоту, він підписав. Його нагородили і відправили на волю: ти нам більше не потрібний. Він приїхав у Константинополь, розповів усе своїм співбратам. А ті кажуть: «Ну, під загрозою смерті, це є не легітимно. А ти чому не вистояв? Чому героїчно не відстоював правду? Ти взяв від них гроші, значить продав. Це симонія, гріх.» Вони відбирають у Єремії патріарший сан і анульовують його рішення.
Ось чому московіти знову мусіли вирішувати питання свого патріархату і у 1589, і у 1590, і у 1593 роках.
До слова, коли у 1991 році вибирали патріарха Олексія ІІ, попередника Кирила, після смерті у 1990 році Пімена, то новообраний релігійний лідер, як то заведено, розсилав грамоти в інші Церкви: мене вибрали на престол, я вас про те оповіщаю. А патріархи чотирнадцяти православних Церков у відповідь присилали свої грамоти: дякуємо за повідомлення; визнаємо новообраного патріарха і будемо контактувати; молитимемося за ваше здоров’я, як і ви за наше. І таке інше. Але у цій грамоті, яка опублікована, написано: «Визнаємо Московську Церкву». І далі ключова фраза: «У межах 1593 року». Тобто без Прибалтики, без України і без Сибіру. І це у 1991 році!
Тобто Константинопольський патріархат ніколи не приховував своє ставлення до Російської Церкви і міг дати публічну грамоту з таким формулюванням: ми вас визнаємо, але в межах 1593 року. Тоді існувало Московське князівство, до якого входили Суздаль і Володимир. Навіть Твер і Рязань, які нині не набагато виходять за межі Московської області, не завжди належали до тодішнього Московського князівства. Але це окрема тема.
Справа в іншому. Коли Москва нині нахабно заявляє, що Україна, то їхня канонічна територія, то це не відповідає історичним документам. Це відповідає тільки їхньому бажанню і, як вони кажуть, «праву сили». «Ми колись якимось чином це відібрали, і воно сьогодні в наших руках, і що б ви там не писали, реально воно наше. Мало того, що формально Крим вважається вашим, українським. А реально він вже наш!»
Так і тут. Вони кажуть: «Формально Константинополь правий, ми вимушені будемо, навіть, можливо, коли-небудь це визнати. Але реально Україна в наших руках.» І тому виникає дуже важлива тема: стремління до волі, незалежності і самостійності як України, так і кожної людини зокрема.
І виходить, що вони зображають із себе материнську церкву і не збираються відпускати на свободу «дочірню». Але оскільки Москві 850 років, недавно відсвяткували історичний ювілей, а Києву навіть за радянською історіографією 1500 років відзначили у 1982 році, то виходить, що матері 850 років, а дочці 1500. Не співпадає ні хронологічно, ні логічно, ні за історичними документами, ні зі всіх інших точок зору…
Але далеко не всі пробують осмислити і побачити в цьому логіку і нелогічність. Люди загалом не вникають у деталі. Ну, раз Москва сильніша, то тому вона і мати, і батько, і Син, і Дух, і все решту… (Жартує.) А коли починаємо вникати, виявляється, і не мати навіть.
І ще: цікаву публікацію надрукувала щомісячна газета «Совершенно секретно», п’яте число, за травень 2018 року. Хакери зламали електронну пошту і опублікували переписку патріарха Московського Кирила із так званим експертом по православ’ю в Україні Фроловим. Ось декілька фраз із цього матеріалу: «Треба нейтралізувати дії Константинопольського патріарха шляхом домовленості. Запропонувати йому душпастирство двох мільйонів російських туристів, які відпочивають у Туреччині.» Конкретна пропозиція, чим підкупити Константинопольського Патріарха, і не кожен вистоїть і відмовиться від того, щоби росіяни відвідували їхні храми, замовляли в них молебені, купували свічки. «Направимо до вас два мільйони паломників. У вас буде дохід.» Тобто шукають способи прямого і опосередкованого підкупу Патріарха Константинопольського. Тому, коли ми сидимо і думаємо, хто проти, хто за, йде серйозна боротьба на рівні організації різноманітних процесів.
Цікава ще одна фраза з переписки: «Взагалі, захист територіальної цілісності України мені не зрозумілий. Я в душі не визнаю України. Більше того, її не визнає патріарх Кирило. Він і в кулуарах нам чітко говорив, що мета його патріархату – державне злиття Росії і України.» Цілком відверто. Коли розкрили і опублікували оцю всю інформацію, російська сторона заявила: «Нам не соромно ні за одне слово, яке стало публічно доступним із цієї переписки. Ми все правильно робили.» Вони так думають, вони цього хочуть, так діяли і кажуть: нам не соромно за це, ми все правильно чинили; ну, не все вдалося. Тому, коли починаємо ці питання обговорювати, іноді думаємо: можливо, це питання нас не стосується, можливо, воно занадто політизоване, чи нас не торкнеться. Але воно торкнеться і нас тим чи іншим чином.
Найцікавіше, скільки нині живе і діє серед нас людей, які послуговуються підкупом. Кажуть: «40 тисяч отримав Олександр Якименко для православної дружини на Куликовому полі в Одесі.» Другого травня 2014 року, знаємо, там загинули люди. Виявляється, була дотація, 40 тисяч доларів отримали на організацію цього процесу. І отримали через радника Путіна, родом із Запоріжжя чи Кривого Рогу, нині академіка Російської академії наук.
Вони знають, коли в Україні засідає Рада Безпеки. Кажуть: «Завтра – Радбез. Молимося. Ви все відправили для того, щоби були прийняті рішення, вигідні нам?» В Раду Безпеки України щось відправляють для прийняття потрібних їм рішень! Можете собі уявити? Можливо, і не головним дійовим особам, можливо помічникам, юристам, але вони діють!
В газеті подано переписку за 2-3 роки. Серед іншого пише і таке: «Щоби молитви наші дійшли конкретно, за призначенням, терміново потрібний проросійський митрополит у Києві. Для того, щоби вибрали саме Онуфрія, потрібно ще 13 голосів для переваги. При мотивуванні цих архієреїв, вони повинні стати друзями Москви.» Конкретно: Юрію Третякову, депутату Української Верховної Ради. Щоб ми не мали ілюзій: у час, коли молимося, уточняємо і роздумуємо, все вирішує політика підкупу.
Далі цитуємо газету: «Дуже важливо, щоби собор Української Православної Церкви не звертався до бойовиків скласти зброю. І не писав подібних дурних вказівок.» Маємо конкретні політичні вказівки. Це говоріть, а це – ні. Не закликайте бойовиків здатися.
Далі: «Митрополит Агафангел (це Одеський Саввін) дзвонив із чеського номера і сказав наступне: «Доведи до Путіна, що я і вся Одеська єпархія очікує конкретних вказівок. Єпархія мене підтримує і готова до бою. Я готовий духовно й ідейно очолити повстання.» Громадянин України. Митрополит Української Православної Церкви Агафангел Саввін.
І останнє з цього матеріалу. Безпосереднє прохання від священика УПЦ МП, який служить в Україні: «Протягом останніх дев’яти місяців більшу частину часу мені доводилося душпастирювати серед бійців донецького ополчення, серед яких були і мої духовні чада. За ці місяці вдалося навести контакти з православними воїнами різних підрозділів, «Спарта» та інших, які знаходяться, найчастіше, на передовій, де не можна проводити регулярних богослужінь. Моїх скромних зусиль явно не достатньо. Виражаючи очікування і надії православних воїнів, звертаюся до Вас (патріарха Кирила) з проханням не публічно благословити створення польових пересувних храмів. Митрополит, який править у Донецькій єпархії, не приділяє ополченню ДНР ніякої уваги. Вірне чадо Православної Церкви Московського патріархату і Ваш смиренний послушник ієромонах Феодосій.» Нагадуємо, це газета «Совершенно секретно», №5, за травень.
Потрібно знати і розуміти, що всі лідери України багаторазово зверталися до патріарха Московського з проханням автокефалії. У 1991 році звертався президент Леонід Кравчук. Не дали. У 1992 році також зверталися і знову отримали «ні». Сьогодні роблять вигляд, що ображаються: «Чому ви звертаєтеся до Константинопольського патріархату?» Ми до них вже останніх 26 років звертаємося за автокефалією!
Цікаво, що коли у 1991 році проводили Всеукраїнську Раду лідерів релігійних організацій, то всі предстоятелі проголосували «за». У тому числі є підпис і предстоятеля УПЦ (МП) Онуфрія, який тоді був за автокефалію. Недавно митрополит Олександр Драбинко, колишній секретар митрополита Володимира Сабодана, у телевізійному виступі сказав: «У мене є документ із підписом Онуфрія, який підтримував тоді автокефалію».
Священний синод Російського патріархату зібрався і заборонив висловлюватися за самостійність Української Церкви. Якщо не послухає, накладуть на нього всякі покари. Коли у 1992 році Москва отримала цей документ, де всі єпископи проголосували «за», то вони моментально передзвонили всім, хто дуже був залежним від них, і на кого було багато компромату, і заставили відкликати свої підписи. І тому ті підписи залишилися тільки на папері. Священнослужителі виступили і сказали, що вони відкликають свої підписи, бо піддалися емоційному патріотичному підйому, а зараз думають інакше. Тому у 1992 році відбувся розкол на Київський і Московський патріархати.
Але цікаво, що вже тоді юристи з Міністерства юстиції України зробили аналіз, юридичний висновок і опублікували заяву. Вона звучала приблизно так: «Релігійні організації, зареєстровані в Мін’юсті України, повинні діяти відповідно до положень створеного ними статуту. Якщо вони не діють, то порушують закони України і власний статут і підлягають зняттю з реєстрації і всьому, що за ним слідує.» Стаття 3 розділу 3 статуту Української Православної Церкви визначає, що собор єпископів може бути скликаний тільки предстоятелем УПЦ митрополитом Київським і всієї України. А фактично собор скликав єпископ Харківський Никодим. Це не відповідає статуту і закону, і тому собор не є легітимним. Висновок юристів опублікували уже в 1991 році. Але його до уваги чомусь не взяли. Ніхто не був зацікавленим у тому, щоби настояти на юридично обґрунтованій справедливості, для прийняття рішення діють інші мотиви.
Пункт 7 розділу 3 постановляє, що у всіх випадках на соборах УПЦ головує предстоятель, митрополит Київський і всієї України, а на соборі в Харкові він не був присутнім і навіть не був запрошеним. А це означає, що рішення собору не легітимне і не статутне.
Вибором нового предстоятеля на Харківському соборі порушується стаття 2 розділу 5, якою встановлено, що предстоятель УПЦ обирається на все життя з числа українських ієрархів. Цікаво, що на той час, у 1992 році митрополит Володимир Сабодан не був громадянином України, а був громадянином Росії і митрополитом Ростовським і Новочеркаським, екзархом Росії в Західній Європі. Знову порушення статуту: українським предстоятелем обирається громадянин Росії. Тобто насправді у 1992 році все чітко було визначено і зрозуміло, але вирішували силові моменти, впливи та інше. Хоча правда була на боці Філарета і Київського патріархату.
Ось у чому слабкість українців: навіть розуміючи правду і маючи її на своєму боці, ми не можемо досягнути її встановлення, щоби вона торжествувала на ділі.
Звичайно, можна виставити свої претензії щодо цього питання і сьогодні. Та оскаржувана сторона говоритиме про терміни давності, які минули, чи щось подібне. Нас часто утримує наша інертність.
Ось маємо виписку з церковної метрики 1670 року. Зверніть увагу на підпис: Антоній Вінницький, митрополит Київський і Галицький, і всія Росії (наголос на першому складі, поставлений на документі). Росією називали Україну греки і екзарх святого Константинопольського трону . (Екзарх – перша особа, призначена предстоятелем Константинополя, щоб він був представником в Україні.) Не від Москви він був представником, а від Константинополя в XVII ст. Це залишилося у всіх документах, історики це знають, мали би знати і пам’ятати. На той час Україна була не де-юре, але де-факто самостійною. Бо управління з Константинополя було досить утруднене віддаллю.
Процитуймо документ, який у відповідь на звернення Президента України Петра Порошенка і Верховної Ради України опублікував Синод Константинопольського патріархату і проаналізуймо його.
Це рішення про надання автокефалії Україні. 19-20 квітня 2018 року було прийнято рішення про початок процедури: «Святий і священний Синод під головуванням його Всесвятості Вселенського патріарха Варфоломія завершив своє чергове засідання, яке відбулося з четверга 19 квітня по п’ятницю 20 квітня. Всі питання порядку денного були розглянуті, обговорені та прийняті рішення. Відповідно до божественних і святих канонів…». От Московський патріархат говорить: ми канонічні, а ви – не канонічні. Тому Константинопольський патріархат стверджує: «Ми розглянули підстави і відповідно до канонів приймаємо рішення про початок процедури оформлення Томосу про автокефалію». А також, окрім канонів, вікового церковного порядку і священного церковного передання Вселенський Патріархат зацікавлений у збереженні православної єдності і турбується про Православну Церкву в усьому світі. Відповідальність Московського патріархату тільки за себе і все. Ти – Московська Церква. А Вселенський патріарх в силу титулу і в силу того, що в нього діаспора в усіх країнах, турбується про вирішення питань віруючих у всьому світі, на всіх канонічних територіях у силу свого статусу історичного і реального.
Дехто каже, можливо, не безпідставно: ну, скільки там тих греків в районі Стамбула у Туреччині? – 2-2,5 тисячі. А в Константинопольському патріархаті 56 єпархій по всьому світі. У Стамбулі – тільки адміністрація і обслуговуючий персонал, а по всьому світі Вселенський патріархат має мільйони своїх людей, юрисдикція його вселенська, всесвітня. Тому він так написав: я турбуюся про православ’я у всіх країнах. Увага: «особливо українського православного Народу, який отримав від Константинополя спасаючу християнську віру і святе хрещення.» Народу – з великої літери, так і написано.
Зверніть увагу, Народу України дається автокефалія, а не якійсь групі партійній чи якійсь частині. А тому треба консолідуватися і усвідомити, що таке народ у єдності. Тому що ми думаємо: якій частині народу давати? «Партія» у перекладі означає «частина». Хорова партія – тенорова, басова, дискантова, альтова, але хору нема… У нас в Україні поки-що нема хору. У нас кожна партія грає своє і виходить какофонія. Готові дати автокефалію, але Народу. А юрба стає Народом, коли об’єднується єдністю міри, єдністю мети, світогляду і національної ідеї. Народові готові дати автокефалію.
«Отримав від Константинополя віру і хрещення», а не від Москви. Константинополь передав Києву, а Київ мав необережність передати Москві.
Далі за текстом: «Таким чином, як істинна Мати-Церква, …». Москва себе називала матір’ю-церквою, але вона не істинна мати-церква. «…приймаємо до розгляду і будемо оформляти процедуру надання Томосу». «…і прийняв від церковної і цивільної влади, які представляють мільйони українських православних християн». Зверніть увагу, кого називає церковною владою Константинопольський патріархат. УПЦ МП не зверталася, зверталася УАПЦ і УПЦ КП. І Константинопольський патріархат вже тут легітимізує їх статус і визнає його у своєму документі.
Константинополь вирішив інформувати братські і сестринські Церкви. Росіяни за це і зачепилися. Ну, раз їх будуть питати, то вони не погодяться. Але ми забуваємо, наскільки змінилася ситуація. У 2016 році (всього лиш) Константинопольський патріархат вирішив зібрати Всеправославний Собор. А Москва прийняла рішення зашкодити цьому. Виявляється, вона нібито має претензії на інформування і координування. Константинопольський патріархат каже: я маю право збирати Собор, ви – не маєте. Тож ми зберемося і розглянемо свої питання. Московський патріархат відповідає: якщо ви будете там розглядати українське питання, ми не приїдемо й інших підмовимо. Ну, добре, – відповіли, українське питання не будемо розглядати, а всі інші розглядатимемо. Тобто, інформуючи і координуючи, навіть пішли на поступки. Але Російська церква каже: глави держав Путін і Ердоган посварилися, нам незручно їхати в Туреччину. Відповідь: ну, то зустрінемося в нейтральному місці, на острові Крит в Адигейському морі. Будь ласка, ми інформуємо і координуємо, і навіть готові дещо змінити. Але коли люди насправді прикидаються, що вони мають важливі причини не приїхати, а насправді грають у свою хитру гру, виходить, що все одно не приїдуть. Врешті Собор зібрали на нейтральній території на острові Крит. Десять церков приїхали, чотири не приїхали. Але семеро одного не чекають. Рішення прийняли, воно відкрите для підписання іншими церквами.
Нині ситуація інша. Константинопольський патріархат зрозумів, що з Москвою можна хоча б періодично поступати так, щоби ставити її на відповідне місце. Нині саме така ситуація, що можна. Хоча Росія послала Новинського в Польщу, він підговорив поляків, ті провели собор і проголосували проти автокефалії Української Православної Церкви.
Але зверніть увагу: Польща належить до римської конфесії, 95% – римо-католики, там дуже мало православних. Дуже мала національна меншина і конфесійна група. 70% у ній – українці. Фактично, це Українська православна церква в Польщі. Парадокс у тому, що їх лідер – Савло, якому іде 90-й рік, випускник Московської духовної академії, агент КДБ, люстрований в Польщі, де опубліковані всі його доноси і всі гроші, які він отримував від Москви. Тому один агент знайшов іншого агента і швиденько вирішили.
Тому, коли ми іноді думаємо, що все минулося, воно не минулося і стара ідеологія ще працює зі старими кадрами.
Коли у 1917 році розвалилася Російська імперія, відпала Фінляндія і Польща. Обоє відразу порушили питання про повну незалежність від колишньої Російської імперії, в тому числі і церковну. І Фінляндія і Польща проголосили незалежність своїх церков від Москви. Але Польща оформила це приблизно через чотири роки. Важко оформляла, але отримала. У 1924 році маленька православна церква у Польщі отримала від патріарха Константинопольського томос на автокефалію. Це питання уповні зазвучало у 1923 році, при Юзефі Пілсуцькому, і лідером, який ініціював цей процес, був українець митрополит Юрій Ярошевський. Але прибічник Москви архімандрит Смарагд (Латишенко), ректор Волинської семінарії, тоді це було на території Польщі, із пістолета убив митрополита Юрія Ярошевського, ініціатора незалежності Польської Православної Церкви.
В цей час у Москві більшовики вже арештували патріарха Тихона і церква була обезголовлена, але вона до тих пір вважала, що поляки ще під ними. А поляки вже розуміли, що пора відділятися від Росії і набувати незалежності. Далося важко, бо у 23-му році питання поставили, в 24-му Томос виписали, але тільки через 1,5 роки його доставили у Варшаву і оголосили.
У Томосі написано, що оскільки приєднання Київської митрополії до Москви було неканонічним, то вони не визнають, а анульовують це рішення і проголошують томос про автокефалію Польської Православної Церкви, незалежної від Москви. В документі обумовлено чому: «З любов’ю розглянувши це прохання, приймаючи під владу приписи святих канонів, які встановлюють, що устрій церковних справ повинен відповідати політичним і громадським формам (канон 17 Четвертого Вселенського Собору) …» Тобто якщо змінюється політична обстановка і змінюються кордони держав, повинні змінюватися і кордони церковних областей. Під це рішення Вселенський собор підвів базу церковного права і Польській Православній Церкві надали автокефалію.
І під час отримання томосу про автокефалію Польщі були присутні президент польської держави, голова ради міністрів, міністр сповідування і народної освіти, міністр іноземних справ та інші. А отже можуть і мають бути присутніми і представники влади. У розділі Конституції України, який пов’язаний з релігією і церквою, сказано, що держава не втручається у внутрішні справи Церкви, але сприяє встановленню міжнародних зв’язків між релігійними організаціями. Бо одна справа – втручатися, інша – сприяти, а третя – встановлювати міжнародні зв’язки між Константинополем і Києвом. І від наших юристів залежить, як вони це подадуть і використають. До цих питань треба підходити уважніше, і все вийде.
Томос про автокефалію Естонська Церква отримала ще у 1923 році. Але коли прийшли радянські війська – «танки бруду не бояться», вони всюди заходять, то Росія знову забрала під Москву Церкви і в Естонії, і в Литві, і у Латвії. Та у 1991 році, коли Прибалтика отримала свободу, вони знову порушили питання про відновлення автокефалії 1923 року. І Константинополь відгукнувся, давши томос про автокефалію маленькій Естонській Православній Церкві. Москва образилася, розірвала стосунки з патріархом Константинополя, не згадувала його на літургіях. А в Україні не маленька, як в Естонії, чи Польщі церква. Відносно них вона величезна за масштабами.
В історії вже відбувалося надання незалежності церквам. Якби ми краще знали історію, у сьогоднішньому дні діяли б відважніше.
Константинопольський патріархат уже видавав приблизно 11 томосів з різних приводів. І Болгарська Церква отримувала автокефалію, й інші отримували. За два дні до того, як Вселенського патріарха відвідав Президент Петро Порошенко, у нього був на прийомі президент Македонії. Македонія у такому ж стані, як і Україна. Але вона дуже маленька. І вона просить томос про автокефалію Македонської Православної Церкви. І Константинопольський патріархат також обіцяє розглянути це питання.
А Москва один раз в історії, у 1970 році, дала томос Американській православній церкві, богослужіння якої відбуваються англійською мовою. Дуже цікаво: служити англійською можна, залишаючись православним, українською – ні, бо «ви втратите православ’я». Бачимо лицемірство і подвійні стандарти. Але цю автокефалію, яку у 1970 році дерзнула дати Москва, ніхто не визнав. Бо Москва не має права давати автокефалію. І ця церква так і вважається доважком до Москви, а не самостійною православною церквою.
Нещодавно я читав лекцію в Херсоні, у храмі Київського патріархату. А дружина настоятеля храму вчилася на регентському відділенні Ленінградської духовної семінарії. Вона каже, що їх там учили, що Константинопольський патріарх нині в церковних справах мало важить. І тому вона тепер мусить переглядати свої переконання і знання з цього питання.
Кирило Говорун, єпископ Московського патріархату, вчився у Афінському університеті, там на кафедрі канонічного права працював викладач, який був його науковим керівником при захисті богословської дисертації. І ось цей Кирило Говорун у телевізійній передачі зробив заяву: «Мені подзвонила людина, якій я довіряю, і сказала, що Томос вже написаний. Я сам не бачив, але ті, хто мені подзвонили, вже його бачили». Написаний він грамотно, канонічно обумовлено. Красний документ, як він сказав. Але це лише частина справи. Треба ще привезти і урочисто вручити українському народові в особі правлячої Церкви Київського патріархату.
Ця подія стане торжеством духовного суверенітету України. І це дуже серйозно. Бо одна справа фінансова залежність від Міжнародного валютного фонду чи газова, і зовсім інше – залежність світоглядна. Коли людина усвідомлює свою світоглядну незалежність – «я сам собі голова», то це повністю змінює ситуацію.»

За словами священнослужителя Віктора Веряскіна записала Анна-Віталія Палій.

Leave a Reply

Your email address will not be published.