У правдивого поета від Бога кожна думка проціджена крізь фільтр серця й душі, через те справжній гурман поезії читає її volens-nolens очима серця: «Щоби знати смак вина в бочці, не обов’язково випивати всю бочку. Гурманові достатньо ковтка.»

Таким трибом я адаптую пасіонарну поетичну мозаїку Ігоря Павлюка. Інколи мені направду видається, що його вербальний передавач і мій духовний локатор працюють в одній і ті ж частоті.
Поет Павлюк, як і маляр-творець, не заангажований постійною технікою виконання: палітра його творів вражає розмаїттям рими, образу, семантико-виражальних засобів і несподіваних карколомних пасажів: «Сонце – поганська свічка. Цукор – весела сіль. Постріл – це тиша вічна. Бог – то забутий біль…».
Філософська обойма слів-куль тяжить до гносеологічного вектора, в якому рельєфно окреслюються майже всі грані буття людського, нашого: «Співаю. Спиваю. Радію чужому щастю. Смакую печаллю – мов тілом сухого вина. І після любові легко – як після причастя. А те, що є війни, хіба ж то моя вина?..» Смарагдовою брунькою в поета вистрілює пречисте кохання та всеперемагаюча любов: «А любов – то, як і висота: кров’ю п’яна плата за неволю; А любов – як любов… Не буває вона випадковою; А кохання… любов – то хвороба, краса чи туга?; А ти – наче блискавка, крізь життя майнула – і впала в сон. Любов не вмирала – як вовче виття поміж старих ікон; Згортається любов – моє болюче свято, що душу намота на п’яну вісь Землі. У дзеркалі вина вже друзів небагато – і ті уже, і ті поза межею слів».
Не йде Ігор Павлюк околицями повз болючі пагорби суспільно-політичного сьогодення – усі виклики світу подразнюють його нерв і психічну сутність: «А я не люблю і не хочу такого народу, який за «півлітру» чи гречку сам зможу купить; Багатий, сильний, бідний, розіп’ятий – він завжди мій, оцей безкрайній край, де свято душ і календарне свято не збіглися – ну як любов і рай».
Поезія Ігоря Павлюка – не високо пафосна, а високо естетична; не голослівна, а запліднена ядром мислі й думки; не позолочена, а лита зі щирого високопробного золота: «Епатаж, бутафорія, балаган, буфонада, бурлеск – це (ще із Древньої Греції відомо) – забави для плебсу, для рабів. Аристократи ж завжди ходили на високе, на драми, трагедії…».
Ідейним осердям поета, житейською його платформою, безумовно, є Провидіння Господнє: «І сховатися ніде від свого єдиного Бога…
Та й навіщо? Адже я люблю Його, а не боюсь». Тому, зрозуміло, для самодостатньої, досконалої особистості й нефальшиві думки: «Все ніжніше думаю про смерть. І вона також у мене вірить…».
Здається, все сокровенне та найщиріше сказано – хай росянистою дорогою стелиться до Сонця і зір поступ направду знаного нашого поета!

Зиновій Бичко,
член Національної спілки журналістів України