На газетну статтю, про яку йтиметься далі, я випадково натрапив напередодні новорічних свят. Перше враження — цілковита маячня, на котру взагалі не варто звертати уваги. Коли б не дві речі — статус газети, на шпальтах якої з’явився цей матеріял, та моє особисте ставлення до людини, яку абсолютно безпідставно образили в цій статті.

Газета «Урядовий кур’єр» має всі підстави претендувати на особливе місце в українському інформаційному просторі. Редакційний колектив, що об’єднав справжніх професіоналів, вже багато років поспіль є запорукою незмінно високого рівня матеріялів, які з’являються на сторінках видання. А стосовно достовірности публікацій в цьому поважному виданні ніхто не мав бодай найменших сумнівів. Принаймні, до останнього часу. Аж ось, у числі газети від 8-го грудня 2016 року з’явилася стаття, підписана Валентиною Семеняк (Що робить в Україні «Государев фундук»?). На жаль, порівняно невеликий за обсягом матеріял рясніє безпідставними припущеннями та прямими образами на адресу відданої української патріотки, керівника одного з найбільших і найуспішніших у своїй галузі вітчизняних підприємств.
Мова йде про президента корпорації «Бісквіт-Шоколад», Героя України Аллу Коваленко. Мені пощастило (і я вдячний за це своїй журналістській долі) бути протягом багатьох років особисто знайомим з пані Коваленко, спілкуватися з нею. Предметом наших розмов стали не лише суто виробничі проблеми, а й питання, якими переймаються мільйони сучасних українців, — світоглядні, соціальні, етичні. Глибоко віруюча людина, Алла Коваленко самотужки вибудувала свій власний, послідовно християнський алгоритм ведення бізнесу…

З «роздумів уголос» Героя України

Як переконана пані Коваленко, керівник будь-якого масштабу та в будь-якій галузі має бути досвідченим фахівцем, але в першу чергу — людиною з бездоганною репутацією, абсолютно щирим у взаєминах з підлеглими, з діловими партнерами, зі споживачами, з представниками влади. Найменша нещирість (не кажучи вже про одверту брехню) неодмінно дається взнаки — втратою поваги, авторитету, а опосередковано — й діловими негараздами. Не менш важливим є ставлення до своєї справи, до очолюваної цим керівником бізнесової або будь-якої іншої структури. Коли домінуватимуть не інтереси справи, а суто особисті міркування, то негативні наслідки цього будуть невідворотні.
Здавалося б, від керівника не вимагають нічого надзвичайного, але поводитись у відповідності до таких простих вимог щодня з року в рік під силу далеко не кожному. Тут уже багато залежить від власних моральних підвалин людини, а вони, в свою чергу, формуються під впливом родинного виховання, оточення, від віри (чи її відсутности) в Господа. І цілком природно, якщо керівник висуває до себе самого ще жорсткіші вимоги, ніж до членів своєї «команди». А знаходити та залучати до співпраці бездоганно чесних спеціялістів так само складно, як і позбуватися тих, хто схибив, не виправдав довіри.
Але, яким чином втілювати в життя щойно сформульовані моральні засади у великій, розгалуженій (за видами діяльности й навіть географічно) бізнесовій структурі? Відповідь пані Коваленко вражає своєю лаконічністю — власним прикладом та поєднанням довіри й безкомпромісної вимогливости. Навіть, якщо окремі виробничі підрозділи розташовані за десятки кілометрів від основного виробництва, й живе спілкування стає проблематичним, у керівника залишається чимало дієвих важелів для формування бажаного морального клімату. Працівників підприємств, які порівняно нещодавно ввійшли до складу об’єднання, часом вражає сумлінне дотримання зобов’язань, взятих на себе керівництвом корпорації. Люди, що звикли до пустопорожніх обіцянок, мають можливість пересвідчитись — реально існує рівень відносин, коли слово й діло не розходяться між собою.

Найголовніша заповідь — робити добро!

Отже, з огляду на чітке життєве кредо Алли Коваленко, зовсім не випадково, що одним із перших підприємств Слобожанщини, керівники якого серйозно замислилися над проблемою соціяльної відповідальности сучасного бізнесу, стала саме корпорація «Бісквіт-Шоколад». Потужне виробниче об’єднання всіляко підтримує численні творчі, громадські організації, медичні заклади, діяльність яких від початку була зорієнтована на захист і допомогу найбільш вразливим прошаркам та віковим групам суспільства, насамперед, дітям.
Приміром, багаторічна різноплянова допомога Краснокутському дитячому будинку стала для харківських кондитерів доброю традицією. Щомісячно діти отримують свої улюблені солодощі, а майбутніх першоклясників виряджають до школи з повним набором необхідних речей: від канцтоварів до одягу… А от взаємини з відомим харківським дитячим театром «Тимур» годилося б назвати справжньою творчою співпрацею. Театр цей ставить перед собою високу мету: пробуджувати та зігрівати дитячі душі — як у тих хлопчиків та дівчаток, які самі виходять на сцену, так і в тих, для кого, власне, відбувається «звичайне диво» театру. І підготовка жодної вистави, не кажучи вже про прем’єри, не обходиться без сприяння керівників корпорації й особисто — пані Коваленко.
Останнім часом, на жаль, суттєво зросла кількість дітей, для лікування яких необхідні дуже дорогі ліки або участь закордонних спеціялістів. Керівництво корпорації надає на прохання батьків фінансову допомогу, конче потрібну таким родинам. Розповідь про доброчинні акції можна продовжити, але мова йде, радше, не про благодійництво у вузькому розумінні цього слова, а про усталену довготривалу працю, котра ґрунтується на глибокому розумінні сенсу життя, що втілюється у словах — треба поспішати творити добро!
До речі, напевно знаю, що вся ця благочинна діяльність є ніби «вершиною айсберга». Насправді, чимало добрих справ, ініційованих керівником харківської «Бісквітки», перебувають у такому собі інформаційному затінку. Особливо це стосується останніх двох-трьох років, коли розпочалася російська збройна агресія на cході України. Характер та обсяги постійної й системної допомоги українським військовим майже не розголошуються, але промовистим свідченням дієвости такої підтримки став нескінченний потік вдячних телефонних дзвінків та листів від наших мужніх захисників. Якою ж нісенітницею на цьому тлі є слова зі статті Валентини Семеняк про президента корпорації «Бісквіт-Шоколад», як про людину, котра «люто ненавидить усе українське».
Існує тема, що її пані Коваленко навіть у відвертому спілкуванні воліє залишати осторонь. Принципове неприйняття тих «правил гри», які силоміць нав’язувалися їй, як і кожному підприємцеві, злочинним режимом Януковича, стало для сміливої (недарма ж— Герой України!) жінки серйозним випробуванням. Тоді на кону була доля всього підприємства з його трьохтисячним колективом. Вона вистояла — всупереч усьому… А її корпорація й далі є одним із найбільших (і найсумлінніших) на Харківщині платників податків, спрямовуючи щомісяця до бюджету свій дуже вагомий внесок.

Дорогою правди чи манівцями припущень?

Усе, про що я тільки-но коротко розказав, залишилося десь «за дужками» матеріялу Валентини Семеняк. А що ж потрапило до поля зору авторки? Всього лише одна єдина назва продукції корпорації «Бісквіт-Шоколад» — тих самих цукерок «Государів фундук». Невідомо чому казково-фолькльорний «государ» перетворився в уяві пані Семеняк на зловісну постать цілком конкретного монарха. А 1896-й рік, коли славетний виробник солодкої продукції Жорж Борман відкрив у Харкові свою кондитерську фабрику (прямою наступницею якої є корпорація, керована Аллою Коваленко), чомусь асоціюється в авторки виключно з датою сходження на престол останнього російського царя…
Один із визнаних велетнів українського духу якось слушно зауважив: «… Правда — це дорога, якою людська душа прямує до Бога». І дуже прикро, коли хтось свідомо (або несвідомо) звертає з дороги правди на манівці вигадок та припущень, ігноруючи при цьому доступні кожному об’єктивні відомості. Газетний матеріял готується тоді нашвидкуруч за схемою, коли факти добирають так, аби визначена наперед концепція виглядала якомога переконливішою. Щось не складається, виникають суперечності? Тим гірше для фактів… Ми щиро радимо авторці статті в «Урядовому кур’єрі» надалі завжди зберігати вірність самій лише правді. Бо навіть крок від неї заводить часом до глухого кута…

Петро Джерелянський

Leave a Reply

Your email address will not be published.