Стояла похмура осінь середини листопада, саме та пора, коли, як мовиться, один день блисне, а багато днів скисне. Переходячи в густий туман, низько нависали хмари. В таку погоду не радувала навіть зелень соснового бору, огорнута срібним покривалом з мокрого снігу. Баба Тетяна, пришкандибавши на ґанок, сіла на ослоні, та й стала думки снувати. Життєвий шлях ніколи не стелився перед нею легко. Ніколи не була вона й мазункою долі.

– Не знаю чи то з усіма так діється, чи то лише зі мною, – спитала себе подумки, а на душі важкий камінь давить.
– Здрастуйте, бабо Тетяно! – вмить почула голос біля себе. – Чого з нудьги пропадаєте?
– Це ти, Іринко? – гірко усміхнулася. – Дні рахую, щоб дочекатися нової зустрічі з тобою, мій янголе хороший. Одна-однісінька на краю села живу. Шумить-перемовляється верхами сосновий бір, а мені ні з ким і слово мовити.
– Ось свіжоспечених пиріжків вам принесла, – мовила Ірина, а в очах щире милосердя.
Баба Тетяна глянула тоскно на свого янгола хорошого.
– Сідай, потеревенимо трохи, – проказала. – Все життя дзиґою крутилася, а на старість – ходжу без діла білим світом нуджуся.
Ірина, для годиться, на вкритий коцем ослін сіла і баба, схлипуючи, враз попливла:
– Це я в усьому винна, що на старості літ самотньою лишилася… Скорботно головою захитала та, відігнавши минуле, взяла себе в руки:
– А ти, Іринко, як поживаєш? Що малому Асику на Новий рік під ялинку покладеш?
Ірина принагідно усміхнулася.
– Не Асику, а Тарасику, – поправила коректно. – Ой, свято на носі! А я за хатніми клопотами геть про Новий рік забула.
– Знаєш, Ірочко, чому я твого Тарасика всякчас Асиком називаю? – тихо пробурмотіла баба і гірка правда річкою полилася з її пошерхлих висохлих уст. – Був у мене колись такий бравий парубок, що тільки вулицею пройде, а у сільських дівчат аж у скронях гуде: тримай мене, мамо, бо встояти неможу! Як в’яз – міцний, руки – довгі, жилаві, очі – чорні, як два агати, ще й вуса дугою. Що вродливий, що багатий. Тарасиком звали. Асиком… Як я його пестливо називала. Скажу завчасно, це було заборонене кохання, тому, мабуть, таке й сильне. Ти перша, кому я повідаю свою історію про себе й Асика. Не знаю, можливо, якби твого синочка звали інакше, то хтозна чи й розповіла б.
Перші надвечірні зорі, одна яскравіша іншої, почали зазирати крізь розлоге гілля велетенської верби, туди, де на ослоні під хатою сиділо двоє – розжеврювали колишнє.
– Кажуть, час лікує рани… Не думаю, – пігулку до рота. – Бідність на той час була нездоланна. Крадіжку майже всі сприймали як нормальне явище. Не буду брехати, крала і я… Проклятущий голод кишки крутив, ніякого закону не шанував. Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться Ім’я Твоє… – почала молитися баба Тетяна.
– Амінь! – мовила і собі Ірина опісля.
– У батька й матері нас було двоє, і ми з моєю меншою сестричкою Вірою, хитаючись від голоду, теж мусили ходити по людях у пошуках хоч якогось харчу. Ох, як манив до себе ароматом стиглих вишень густий садок сільського голови Івана Снігура…
Баба Тетяна схлипнула судомно – в думках прожиті роки подіями, радощами, прикрощами розгорнулися, головою захитала:
– Одного дня так моїй Вірочці тих вишень закортіло, що мусила серед білого дня злодійствувати. – Aдже на своєму дереві, і зелених вже давно не стало.
…Тетяна ошатну садибу оком зміряла. На подвір’ї ні кота, ні собаки – тихо. До рясних вишників посунула. Під гілки стала – здалеку ніхто не помітить.
– Скоро, скоро я принесу тобі, сестричко, ці сонцем налиті ягоди, – подумки підганяла себе Тетяна, а очі щaстям світяться. – Це ж треба, як підвезло!
Ягід – у жмені не вбереш. Глянула навкруги чи не побачив хто часом – ніби все гаразд. Тікати. Aж тут пасаж! Не думала, не гадала, як у біду попала. Він з’явився нізвідки. Зашипів назустріч. Кров’ю налиті очі, як у звіра горіли. Тетяна за серце схопилася: «От, дідько! Не встигла втекти!».
– Стояти! – вигукнув.
Страх скував тіло, одібрав мову і червоні ягоди дрібним дощем посипалися на свіжоскошену траву. І як їх багато, і які вони червоні, що аж очі випікають… І як тепер шкода, що сестричка не скуштує тієї смакоти. А він усе долоні потирає, ніби вони сверблять у нього від нетерплячки вдарити злодюгу. У дівчини густі повіки затремтіли, сльози-ридма, бо вражий голод не питав чи можна.
– У ближнього красти – то великий гріх! – сентенційно.
– Знаю, – у голові ґвалт. – При голоді й у Бога вкрадеш.
Хлопець руками розвів, мовляв, такі часи.
– А ти хіба не культурна?!! – суворо.
– Я не собі. Меншій сестричці рвала, – сумно і щиро проказала Тетяна.
– Могла б і попросити.
Хлопець головою захитав, дівчину з голови до ніг оглянув:
– Як тебе звати?
– Тетяна. Не губіть! Я відпрацюю.
– А мене – Тарас. Племінник вашого сільського голови, – очі – в очі обм’якшено.
Тетяна мокрими повіками закліпала, не знала, куди себе від сорому діти. Молодий як той барвінок, на вроду вдатний ще й вус над верхньою губою засіявся – козак.
– Віднині я у свого дядька жити буду,- реляційно. – А друзів на новому місці, сама розумієш – катма. Дружити будемо?
Тетяна на мить ошелешено завмерла: «дружити? з голотою?».
– Нерівня я тобі, Тарасе, – видихнула.
– Дурниці! Гора з горою не сходиться, а людина з людиною зійдеться.
Хлопець усміхнувся принагідно, а потім дістав із кишені двійко яблук:
– Це тобі з малою замість вишень, – достиглі плоди дівчині в червоні від вишневого соку долоні поклав. – По вишні з відерцем завтра прийдеш.
І Тетяна мляво посунула вулицею до руїн рідної хати. Ноги не тримали, шлунок від голоду розболівся, зате два яблука у жмені, немов дві половинки одного серця. Вже наступного дня худа й виснажена Тетяна, немов на крилах летіла по вишні до мальовничої садиби Снігурів. Тарас сумирно на призьбі сидів – чекав. Голову підвів – Тетяна в двір, до грудей відерце притискає, сонцю жмуриться.
– Щось є в ній таке… – усвідомив, на зустріч рвонув.
Тетяна плечем повела, підборіддя – вище, на Тарасовій постаті зосередитися хотіла, та бачила лише агатовий полиск його глибоких очей, крізь який пробивався вогник незрозумілого потягу. Вишні – у відерце, серце – у тенета.
– Думаю, цього буде достатньо, – усміхнулася.
– А ти вродлива, – долонею – по довгих чорних косах Тетяниних.
– Звичайна, – розгублено.
Вечір пекуче сонце украв. Похапцем. Як і спокій у юних серцях. Відтоді таємно зустрічатися почали – слова чарівні, наміри благі.
– Люблю тебе, Тетянко, – синьооку юнку до себе пригортає, – Ніщо нас не розлучить, моя ягідко солодка.
– Асику, любий, тільки в твоїх обіймах дихаю. І хоча я бідна як церковна миша, та маю найдорогоцінніше – любов, поцілунок, усмішку.
– Цими чеснотами ти й причарувала мене, моя птахо легкокрила.
Баба ще у більший відчай впала:
– Ох, дарма мій Асик солов’єм співав, бо не так все сталося, як гадалося…
І наче все у закоханих до ладу складалося, поки сільські дівчата не дізналися, що ймущий вродливець Тарас до бідачки Тетяни клинці підбиває. Ревнощі як іржа їли, помста гнів годувала… І одного дня Тетяна таки поплатилася за свою любов… Додому прийшла – обличчя кров’ю заюшене, одіж в багнюці вимащена та ще й честь дівоча – довга коса обрізана. Ганьба!
У селі від людей нічого не приховаєш, глузувати стали:
– Не на того ти, сіромахо, око кинулa. Он Ілько-безділько тобі в женихи годиться…
– Він мій! Ні, мій! – кричали одна поперед одної незаміжні дівчата.
Тетяні ніби крізь землю провалися від того сорому треба, от тільки Aсик словами дівчину потішав, мовляв, прив’язався до неї так, що не відв’язати – ніби передчасно з рани бинт віддирати. A тут ще й Тетянини батьки стали масло в вогонь підливати: «Полиш його, доню! Бо люди пальцем на нас тикають. В очі плюють. В найми не беруть. Так і помремо не так від голоду, як від сорому».
Тетяна мовчки прикрість зносила, а потім вирішила: досить! Досить ганьби! Досить коханню! Міцно припухлі вуста стулила, усміхнулася криво і однією фрaзою нaвіки розбилa Acикові серце: «Не ходи до мене, Тарасе. Не люблю тебе я більше!». Хлопець власним вухам не повірив, пополотнів. Рвучко до ікон кинувся, зняв одну із стін, перед Тетяною став:
– Заприсягнися!
– Заприсягаюся…
До ясного ранку Тарас сам не свій сільськими вулицями блукав – обрaзa кров’ю до щок: без кохання і життя немaє. Зашморг на шию – і до Бога. A врaнці Тетянa від стрaшного крику прокинулaся. Тaрaсовa дядинa нa весь куток голосилa – її небіж повісився… Ніхто не міг пояснити безпідстaвного вчинку хлопця, який добровільно пішов із життя. Тетянa теж мовчaлa.
Чaс – вихором. Веснa, літо, осінь… Тетянa встигла й заміж тричі вийти, але щастя ні в шлюбі, ні в материнстві, ні в житті так і не мала. Якось вирішила до ворожки податися. Та карти розкинула, в долоні сплеснула: «Дитино моя, що ти накоїла?!! На твоїй душі гріх великий, який спокутуватимуть усі, хто тобі дорогий. Життя нелегке в тебе буде – одні лише втрати та розчарування». Так воно й було: спочатку один чоловік помер, потім другий. А з третім недавно новонароджену доньку поховали. Та за півроку в її сім’ю знову біда прийшла – під колесами вантажівки загинув і третій Тетянин чоловік.
– Уже тоді, у свої сорок з гаком, відчула себе старою, гидкою, немічною, – згорьовано мовила баба. – Думала щастя в долі відвоювати, та не вийшло. От тільки шкодую, що з Aсиком геть все не так склалося. Позаду все поруйнувaлa, й попереду нічого не знайшла. Дев’яностий рік на світі живу та кожного дня себе у його смерті виню. Часто в сни до мене приходить, усе питає тоскно: «навіщо обом життя занапастила?». Розпука серце крає. Нутро біль терзає. Вже доста! Aби вже так, щоб відійти. Тихо, легко, непомітно. Туди, до Aсика…

Лідія Ракова