Давно їхав увечері, близько шостої, електричкою до Самбора. А нещодавно довелося. І, забігаючи наперед, хочеться таке сказати татам і мамам: «Тепло і щиро проводжаєте свої чада на навчання. А якби хотілося, щоби хоч один із родичів інкогніто провізся зі своїм сином чи донькою до кінцевої зупинки…».

Зайшовши у вагон, попрямував до вільної лавки. Та де там? Всі місця закладені торбами – мабуть, студенти їх зарезервували для своїх товаришів, що сідатимуть дорогою чи у Дрогобичі. Хоч стій і плач. Одна панянка, коли побачила, що хочу скраєчку сісти, зарепетувала: «Діду, не бачиш, що зайнято?».
Тільки потяг рушив – у рух пішли карти, і так до самого Самбора… Юнаки (і не лише вони) почергово виходили в тамбур покурити. У вагоні дим і цигарковий сморід, бо двері поламані.
А яке студентське мовлення! Суржик на кшталт тіпа, вапшє, карочє, понятно, ладно; лайлива лексика, окрики, голосне реготання – ніби у вагоні спудеї нікого не бачать, окрім себе.
Лише на хвильку все затихало, коли пасажири робили зауваження. А далі ця моторошна картина набирала ще більших обертів.
Більшість у нашому суспільстві дотримується думки, що школа не дуже добре виховує наших дітей. Може, й так. Однак покликання школи – давати дітям ґрунтовні знання. А що ж лишається нам, батькам? Безнастанно їх виховувати, ліпити зі сирої глини справжні особистості, людей майбутнього – духовно багатих, справжніх християн.
«Ми лише молодь нашого народу, Його плоди, що зріють для життя. Ми – ті терпкі красиві краплі глоду, Які не хочуть визріть для гниття!».
То ж, молоде наша українська, не ганьбімо нашу багатостраждальну неньку – Україну!

Зиновій Бичко, мовознавець, член НСЖУ,
м. Львів

Leave a Reply

Your email address will not be published.