Рецензія на книгу Ольги Яворської «Щоденник болю і тривоги». Львів: Апріорі, 2016. – 184 ст.
Ольгу Яворську читачам не треба представляти – її поезію, прозу знають не тільки в Україні, але й за її межами. Перу письменниці належать двадцять книг різноманітної тематики. Вона часто друкується у всеукраїнських та міжнародних часописах, альманахах – зокрема у «Дзвоні», «Дніпрі», «Літературному Тернополі», «Українській літературній газеті», «Слові Просвіти», «Літературній Україні». Ольга Яворська є співавтором кількох книг, багатьох антологій. Широкого розголосу набув роман про УПА «На чужих вітрах» – про визвольні змагання українського народу проти окупації Галичини (й не тільки) комуно-московською вояччиною.
Усе, що діється в Україні і поза її межами, повз увагу письменниці не проходить, вона ретельно все фіксує, даючи важливу оцінку подіям і фактам нашого часу, особливо тим, які непокоять нас, українців. Свідченням цьому є її книга «Щоденник болю і тривоги», яку подарувало світові видавництво «Апріорі»..
З анотації дізнаємося, що це – «мозаїка щоденникових записів, поетичних замальовок, витяги з листів друзів та однодумців, що відображають події, зафіксовані протягом двох буремних років відчайдушної боротьби українського народу за власну Гідність, цілісність та соборність України».
Як бачимо, коло окреслених тем, – широке і багатогранне – про сучасне і з перспективою на майбутнє. Книга ця складається із двох рівнозначних частин: перша – «У круговерті часу», друга – «Мозаїка буднів і свят». Розглянемо їх за таким порядком, як є.
Вже на першій сторінці (запис від 25 жовтня 2013 року) письменниця пише: «Щоденник я вела з дитинства. Не можу відмовитися від нього й досі. Щоденник – це відображення пережитого й передуманого, відтворення журби і радості. Народжуються слова, які хочеться записати. У щоденниках – печать людської долі і того часу, в якому вона живе. У них я переходжу незримі рубежі літ, старію, рятуюся від нудьги, ділюся враженнями від почутого і прочитаного. Щоденник – мій споконвічний супутник».
Так, Ольга Яворська бере на себе роль літописця, занотовує все, що коїться нині з нами і Україною, змальовує усю гіркоту, яку переносить наш народ через гібридну агресію завжди хижого Кремля, через яку щодня гинуть кращі сини і доньки України, котрі лиш одного бажають – мати свою національну державу, бути господарями у своїй хаті і своєї долі. А ще тому гинуть, що вони українцями народилися…
Усі ці щоденні записи письменниця підкріпила поетичними рядками, а то й прозовими новелками-настановами. Вона, педагог, тонко відчуває у якому часі ми живемо, хто наші друзі, а хто вороги України. Точність та філігранність її оповідок – гідні подиву, а поетичні замальовки – результат напрочуд великого і чутливого серця авторки. Таку поезію і легко, і гірко читати, бо в ній – хмільний стан епохи, біль та страждання українців, глибина філософського пізнання. Це – душевний і тілесний біль не тільки поетки, але й всієї нашої нації.
У книзі знаходимо чимало відомих імен, котрі стали Героями свого часу, світочами знедоленої, але невпокореної України. Це, зокрема, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка – творці нашої національної культури. Тут такі славні імена, як Василь Стус, Степан Будний, Данило Кононенко, Іван Світличний, Климентина Попович, Ліна Костенко, Микола Петренко, Михайло Шалата, Ігор Калинець, Віктор Грабовський, Павло Гірник, Левко Воловець, Святослав Праск, Микола Малахута, Павло Вольвач, Світлана Антонишин, – усі вони згадуються цитатами, присвятами, листами. Це ті хоробрі, чий «отчий світильник» завше осяватиме шлях до нашого державницького становлення, до віками омріяної незалежності та Соборності, чиї Ідея та Чин нас завше гуртуватимуть, щоб дати нищівну відсіч заповзятим окупантам.
У «Щоденнику болю і тривоги» є чимало трагічних сторінок щодо становлення та боротьби за відновлення нашої державності, боротьби за існування нас, як народу. З любов’ю і пошаною згадуються славні імена Героїв Небесної Сотні – Сергія Нагояна, Юрія Вербицького, Михайла Жизневського, Богдана Сольчаника, Ігоря Костенка, Володимира Жеребного, безстрашних патріотів «Правого Сектора» – як пам’ять про їхню славу. За словами Івана Гнатюка
І тільки тим, що гинуть за ідею
Ніяка смерть, здається, не страшна…
Стріли ненависті народу і свої стріли Ольга Яворська спрямовує проти зрадників, москволюбів та ворогів нашої Батьківщини – зокрема проти ката Петра І, вікопомної повії Катерини ІІ, також проти зрадників-«державотворців» В. Януковича, М. Азарова, Пйотра Сімоненка та інших кремлівських найманців та посіпак.
Болить серце письменниці за жертвами Небесної Сотні, котрі загинули від куль знахабнілих ворогів
Московські зажерливі гени
Вп’ялися в чиєсь голосіння,
І гнів розриває вени
Синів твоїх, Україно.
Плюються отрутою «браття»,
Брехнею забризкують очі,
Та вільної крові завзяття
Коритись олжі не хоче.
Слова поглинає безодня,
Кров’ю залито причали,
Герої Небесної Сотні
Зорями в небі стали.
Час летить невмолимо швидко, ми отут лише гості: прийшов, пішов – і нема!.. Власне, про цей час і роздумує письменниця зі своїм судженим, тобто чоловіком:
«Незримий час біжить так стрімко, що ми з Миколою інколи розмірковуємо про його кінцеву зупинку для кожного з нас. Не так страшно за того хто відійде першим, як за того, хто залишиться…» Так, це суттєва тривога, але вона на кожного – одна! Бо такий закон природи.
Щоденник Ольги Яворської – це книга, якій (не побоюся цього слова!) ціни немає. Книга ця – одвічний біль, українська повсякденна тривога за рідну землю, щоденний неспокій письменниці-патріотки. І це правда, адже сама авторка – сповідниця добра й любові.
У книзі чимало листів – від рідних людей, письменників, друзів, знайомих. До глибини душі хвилює лист матері Ольги Йосипівни – правдою життя милосердям, патріотичністю: «Наслухаюся новин по телевізору та й ночами спати не можу. Страшно, щоб не повторилося минуле, в якому москалі найщиріших українців або винищували, або заганяли в концтабори. Москаль кусає Україну не вперше, а вдавитися не може. Така дорожнеча, що пенсії на ліки не вистачає. Але найбільша біда в тому, що в державі війна, гине молодь».
Боже, як важко читати такі рядки простої матері-селянки, бранки комуно-окупаційної влади! А таких українок-бранок у нас мільйони – колись і тепер… Усе життя, як раби, тяжко гарували, на старість лишилися з нічим, проте зі злодіями-олігархами… Гірка реальність!
Крається серце авторки з приводу відходу у Вічність славних синів України. Про одного із них, Євгена Сверстюка, вона пише: «Сьогодні відійшов у вічність видатний літературознавець, публіцист, один з лідерів українського дисидентського руху, політв’язень, головний редактор газети «Наша віра» Євген Сверстюк, який мріяв, боровся і терпів за національну ідею. Він був людиною високої моралі – інтелігентною, мудрою, спокійною. Його погляд завжди випромінював світло і доброту».
Так, про таких людей краще не скажеш! Тим, що відійшли, завжди кажемо: «Пухом земля і Царство Небесне!». А одержимим Україною мовимо словами Тараса Шевченка: «Борітеся – поборете!».
Згадує письменниця і про згаслі зорі духовних отців, зокрема про Любомира Даціва. Він не тільки слуга Божий, але й великий патріот України. Перепадає на горіхи «обітатєлю» Кремля В. Путіну, нахабному В. Жіріновскому, іншим шизофреникам «Русскава міра».
Поділилася із читачами авторка книги із своїми філософськими міркуваннями типу: «Уникаючи труднощів, уникаємо істини».
«Чим більше добра віддає душа, тим затишніше їй у цьому світі».
«Ціна свободи – втрата життя. Ціна неправди – загибель душі».
«Сумління лікується горем».
«Розум – запорука мудрості, зарозумілість – запорука зухвалості».
«Відчуття незаплямованості душі – це і є відчуття щастя».
«Радість перемоги, яку відчувають поневолювачі, дарована їм демонами. «У справжніх письменників переважає потяг до правди, в амбітних – потяг до слави.
«Творчість – це та невмируща сила, яка допомагає витримати найважчі випробування.
«Позитивна енергія – це здатність ощасливити тих, хто поруч з тобою» та інші.
У книзі є ще вірші про природу, наше одвічне горе, повільне, але одужання нашої нації од віковічної хвороби – сплячки, перекинчиків та зрадників землі рідної. Вірші ці – зразкові, талановиті, метафоричні, почасти наступальні. Поетка живе болем рідного народу, офірує Україні свою творчість, глибоко переживає за її долю:
Сама з собою впоратись не можу,
Душі незатишно у світі гіркоти,
Безжальна дійсність сни мої тривожить,
Від неї не сховатись, не втекти.
Де грань між словом правди і облуди?
Де грішні, а де праведні уста?
Гора Чернеча нас благає: “Люди,
Врятуйте Україну від хреста”!
Може, дехто у цих рядках зможе побачити чи, скажімо, відчути певний песимізм, надломленість, погляд у минуле… Ні, це не те! І не втеча від життя, не безнадія, а потужне, оптимістичне життя українського серця, невимовний біль за минулим, а надто за майбутнє
Душа моя в цей день неначе дзбан бентежності,
Між білих брил зими і хмарових вітрил,
Де горнуться ліси до сивої безмежності,
Де будить в грудях щем пташиний помах крил.
У цих рядках – уся Ольга Яворська, її душа і Україна! Мовлять: Нема Пророка у своїй Вітчизні… Так говорять тому, що ми, люди, не завжди цінуємо тих, хто ще із нами… Отака правда, на жаль. До речі, колись патріарх Української літератури Борис Антоненко-Давидович у своїй книзі «Здалека й зблизька» («Радянський письменник», Київ, 1969…) писав, що братися за перо треба тоді, коли «ти забуваєш про все на світі і мариш тільки одною темою, коли перед твоїм внутрішнім зором твій герой стоїть, як живий, і, здається, ти бачиш його фізично, на власні очі, лиш тоді треба писати художні речі». Власне так поступають ті письменники, для кого літературна творчість є потребою душі, способом природного самовияву, методом реалізації задуманого – отого задуманого, яке має бути не задля збагачення чи слави, а задля певної користі для тих, хто цього потребує, тобто народу. На творах Ольги Яворської – поезії та прози – початківцям треба повчитися, як і для кого писати.
Насамкінець скажу таке: «Щоденник» Ольги Яворської – це, по суті, сповідальна творчість, це – біль, тривога, відчай зболеної душі за нас, українців, за отчий поріг, за нашу, віками гноблену націю. Уся її творчість – це поклик чутливого серця письменниці-патріотки. А пише вона задля того, аби щось таки змінити на краще.
Андрій Грущак,
журналіст, письменник