Доктор філософії, доцент – працюючи у Львівській Політехніці, згодом у Лісотехнічному університеті, викладав електротехніку, обчислювальну техніку та програмування. У 35 літ опублікував понад 50 науково-методичних праць. Однак доля мінлива – настав час роздумів, світоглядних пошуків, тривог та печалей, осмислення природи «сліз речей».

Писати для загалу почав в 2014 році. Творчий доробок Богдана Дячишина – це 6-ть книг есеістики і понад 50-ть газетно-журнальних публікацій, а в березні цього року йому присуджено премію імені Івана Огієнка в галузі літератури.
Публікації Богдана Дячишина – це не лише цікавість і затятість Звичайного Читача у виснажливих сторінкових марафонах поглинутих книг по дорозі до Авторства, а це ще і своєрідна «хвороба росту» лектора викладача – від конспекту до оригінальної книжки. Йдеться, звісно, не про одухотворення інформаційних систем чи електротехніки, предмет якої пан Дячишин викладав у ВУЗі, а про одвічний діалог Учителя і учня, про людське у нас самих, про місію – «розбудити ходячого»… Розмірковуючи над прожитим і пережитим Автор підсвідомо, а інколи категорично свідомо наче пише «підручник життя» для покоління тінейджерів, котре ігнорує читання як таке і втрачає шанс доростати, чи б пак мудріти і знаходити себе в часі. Не знаю чи форма підручника є «читабельним» явищем на нинішньому суспільному зрізі цивілізації, але вірю, що подібний «цитатний» виклад думок і їх послідовний методичний розвій таки до когось достукається. Проте, у цьому контексті, варто зазначити, що Стефаникові сентенції щодо життя і літератури тут залишаються відкритими, бо довіра до слова не зносить менторського тону і аж надто ретельного засвоєння чужого матеріалу.
Як на мене, найвагомішим досягненням Богдана Дячишина, є його інтерпретаторська складова у популяризації такого титана думки як Андрій Содомора і поета «від Бога» – теж нашого сучасника – Богдана Смоляка. Смішно сказати, але ці імена до сьогодні були маловідомі українській літературі. І ось на що може сподвигнутись справжній читач – ні, не стати «повнокровним» літературним критиком, а дорости, дотягнутись до свого Автора і стати його зброєносцем. Почесна і вкрай потрібна місія для підтримки «лицарського духу» скромних мислителів першого ряду. Цей його просвітницький проект – найбільш вдалий і потрібний, якщо говорити про націотворення через імена і особистості, а найголовніше – має неабияку перспективу, зважаючи на той факт, що постмодерна література, а особливо її агресивне середовище відтіснила на маргінеси непрочитаних не так вже й мало справжніх майстрів поезії і прози. І не пошанувати їх не маємо права.
Розмислюючи над життям, уже як автор власних книжок, пан Богдан все ж не уподібнюється до роденівського мислителя, він не «зависає» у монументальному обтяженні, а діє і закликає до чину, до праці над собою і на благо країни. І тут він очевидно не перший, проповідуючи українську ідею через невсипну працю і призму відомих божих істин у контексті світового культурного надбання, однак, що найбільш цікаво, (те що прочитується поміж рядками), пан Дячишин намагається завести дискусію про одухотворений інтелект, урівноважити раціо і кордофілософію, розум і віру, як єдину основу в осмисленні Творця і його дітища – «світу в горіховій шкарлупі». А цей світ перебуває на межі, і йому потрібні не лише астрофізики «хокінги», а і духовні реформатори – лірики «слова про вічне». Навіть, якщо подібна література потребує якогось окремого жанру.
Зрештою, що як не добра думка, хай і не власна сентенція, нагадана в слушний час, творить із нас людей. І усе, що хочеться побажати пану Богдану на подальшій письменницькій ниві – не боятися «перейти Рубікон» до свого сокровенного – може (на його аж надто прискіпливий погляд) не вельми досконалого чи правильного, подолавши материки інших Текстів, вийти за рамки циркулярного «цензурного» письма, тим паче у його «Пережитому» прочитуються, і неодноразово, цілі поетичні пласти не оправдано затиснуті у рамки дозованих емоцій.

Юлія Курташ-Карп, член НСПУ

Leave a Reply

Your email address will not be published.