Бреславська С., Ти. Поезії. Місто: НВ, Івано-Франківськ 2017. – 108 с.

Чорні книги пам’яті зазвичай несуть трагічні мотиви. Та коли це пам’ять про втрачене кохання, їх поетичну тканину прострілює червона барва сердечного вигуку – «Ти»! Хто це той щасливець, кого удостоїться увічнити лірична рука доторку до найпотаємнішого в людині, визначаючи гаму почуттів, суть взаємин, котрій достатньо на дотик відчути його ім’я? Любов – таки сліпа і виводити її літери залишається подушечками пальців.
Мова про четверту збірку поезій талановитої письменниці з Івано-Франківська Світлани Володимирівни Бреславської під однойменною займенниковою назвою «Ти», яка й супроводжуватиме нас ліричними сторінками почуттів поетеси.
Річ у тім, що інтимна лірика сьогодення доволі часто займає нашу свідомість, проходячи крізь усамітнення душі сучасника і виступає своєрідним прихистком збереження його ідентичності, а подеколи й венеціанською маскою на маскараді нашого буденного життя, привносячи в нього елементи сократичної іронії. В сучасника виникає потреба знати високі цінності в поличчя, яка народжується від природної гри почуттів, що самі по собі непевні і зрадливі, самоплинні як життєві потоки. Тому зворушлива і відверта поезія сьогодення часто може послужити щирою розрадою, надійним опліччям у душевній боротьбі на користь духовного світла. Висока місія слова не зрадить так, як на це здатна піддатися слабка природа людини. Лірична поезія ж пишеться на межі відчайдушної потреби вигукнути оте, мовби ахматівське, помилкове – «Ти». Але спробуймо пережити ліричні ноти Світлани Бреславської неупереджено, бо що як вони відлунюватимуть про інше?
З першого вірша збірки поетичне рядно поетеси залишає враження надірваності її голосу, прірви, далечі, що розгортається перед поглядом збентеженої авторки, яка наважується констатувати доленосне для неї рішення – «сталося…». Її адресат – Чоловік з великої літери, крижаною рукою зумів завдати стільки екзистенційного болю, що нагадуватиме собою героя анти-Пісні Пісень, недаремно все починалося з яблука поцілунку. Він проймає її свідомість, входить у кожну клітину жіночої присутності, однак, що цікаво, його задумами і діями керує не чоловічий вольовий центр, а не на жарт закохане чутливе жіноче серце, чия стихія – любити до кінця. Та важко буде судити про палкі почуття людині, яка не спробує їх вогонь? Довірмося голосу поетеси і заодно вловімо його мелодійний тембр:
Тебе нема…
Нема тебе
і розпинає день
мене
на циферблаті білому
і чорні стрілки
кроками несмілими
ведуть
в порожні сутінки…
Ти на межі…
За обрієм, за тишею,
у темряві,
як маятник,
розмірено гойдаєшся
і, мабуть,
ти не здогадаєшся,
що я десь поруч подумки…
Мене згадай…
Згадай мене,
відчуй мене,
поклич мене!
Учора говорили ми,
сьогодні – пусткою земля…
… Скажи мені,
що я твоя…
скажи,
щоб я повірила…(с. 13)
Героїня книжки невблаганна відчайдушна мандрівниця світом, забираючи в ескапічне навколосвітнє турне своє альтер Еґо – оте ледь привідкрите крізь щілину її душі зранене Ти: то відпочиваючи в ньому від життєвого ритму на колисці його колін, то пускаючи в його відкритий обрій надійні вітрила узустріч ілюзивного «непросто». Ти – наче начисто відвернутий Теос від космосу її душі. Але це й добре, бо в опівнічних люстрах припадкових готельних помешкань зачинається безсмертний плід їхнього взаємного поетичного дитинчати – полум’яні вірші. Не зайве й пригадати, що письменниця – фаховий філолог, яка звідала мейнстрими і глибини українського слова, і яка устами пристрасті намагається роздмухати жар любовної інтимної лірики.
Де ти був,
коли я вмирала?
Коли засипало
попелом
древні Помпеї
і запікались тіла
родзинками в тісті…
той, хто буде
хліб ламати і їсти,
помітить пустоти
у формі людського
тіла…
Де ти був,
коли не серце, – Везувій,
вибухнув?
Я затискала його
руками,
а він підтягав море
до ніг моїх,
і магма,
і море,
були червоними…
А на ранок
я вкрилася пір’ям
птаха-фенікса,
де ти був тоді?
Де ти був? (с. 24-25)
Варто віддати належне відданості печальним вогненним почуттям, чий тремтливий прапорець вже як авторка зуміла пронести на сторінкових вітрилах збірки з думкою про негаснучу любов. Героїня залучує євангельські мотиви страждання, не цурається елементів Ісусової євхаристії, Петрової зради і його ж райських ключів, вдаючись до ревнивих розпачливих образів страхітливої доби «мовчанки бога». Сполохана героїня повна сум’яття і неприхованого відчаю за відкриттям карти долі, що приховує її нереальне чоловіче Ти. Оте дивне «нереальне» ще має пропектися в палу її душі, мов катайський фарфор. Та й за формою вірші починають нагадувати мелодії країни заходу сонця. Мандрівка між Старим і Новим світом, вогонь почуттів покликаний народжувати а не спалювати, бути бодай поцілунком, вітряним вихором, розпливатися зорями вшир, а не затухати немічною сіркою сизого диму:
увійти в тебе
як в море
з головою
накриєш мене хвилею
легкою
торкатися дна
долонями
бути в тобі
рибою
чи
випірну? (с. 65)
Безперечно, не обійняти тут усієї дивовижної палітри почуттів зболеної серцем героїні. Одне відкривається чітко – тут немає місця кокетливій звабі і терзанню краю заплаканої подушки. Поезія Бреславської прісна як волога на піску зарінку над Черемошем або Тисою. Вона не дарує можливості помріяти, бо попіл спалених у вогні любови речень вже лягає на інші глибокодумні віршовані смисли. Я б назвав таку умовну строфіку епістолярною курсивною лірикою, що читається на одному диханні, несе сильне смислове навантаження, покликане зачиняти за собою двері після кожної зустрічі з уявним відлинутим Ти. Вона дорожить кожною миттю зустрічі з ним. Відданішої від неї просто не може існувати, як не дозволено навіть припустити думку, що її коханий може розлюбити героїню, яка наважується ставати зрячішою за сліпу любов. Тут авторка демонструє шляхетну манеру світської левиці не відпускати ні на мить чоловіка своєї мрії. Вона має що сказати про сутність жінки сьогодні:
а тобі
жінко
доля вималювала
почуття
рівновелике з морем
рівноцінне з горем
пречисте
аж рівноапостольне
упийся ним
до втрати свідомості
укрийся ним
із головою
дихай ним
до останнього подиху
і назви
коханням (с. 75)
Поезія збірки «Ти» – це почуття кинуті на вітер, розбризкані як морська піна, попіл по полю долонькою жіночої душі, котра хоронить своє єдине кохання, надаючи йому право жити у вічній пам’яті її серця. Це прощання ліричної Асоль з фатаморганними червоними вітрилами, у віднайденому умиротворенні її душі:
так несподівано
випав дощем травень
пролопотів листям
розтікся струмками
кажеш: – Пригода…
а я не вірю
бо я руками
збираю роздушені
ягоди спогадів
витираю морву
червону з пальців
з ніг обтрушую листя
зелене
я буду чекати
буду чекати
думай про мене (с. 77)
Але нам вже не личить бути присутніми при цій сповіді. Такі поетеси не звикають до золотих кліток і регламентованого укладу побуту, ладні відкривати свою душу за цілющий ковток поезії. Дякуймо їм за ці поетичні дарунки, як дякуємо Світлані Бреславській за здійснену разом з нею мандрівку ліричного Я до віднайдення контуру прямовисного і по справжньому людяного егоїстичного Ти.
Щойно прочитана збірка добре б ужилася в ілюмінованих книгарнях західного світу, вона б доволі легко могла бути перетлумачена іноземними мовами. Те що зближує її з сучасними західними зразками – це палітра внутрішніх колізій усамітненого ліричного героя в шкаралущу замкненого і глухого до її крику зовнішнього світу, отой вахляр душевної прісності, що власноруч побивається над своїм екзистенційним болем, намагаючись задмухати жаринки глумливого як на сьогодення любовного полум’я. Але це вже інша тема для роздумів над витонченою лірикою Світлани Бреславської.
10 квітня 2017 р. Б.

Leave a Reply

Your email address will not be published.