Пригадую, років із тридцять тому, під час якихось урочистостей у Тернопільському палаці культури «Березіль» ім. Леся Курбаса (тоді ще «Октябрь»), ведучий оголосив: «А зараз виступить місцевий поет Борис Демків». Письменник, який у ті часи був у зеніті слави (чи не щодня по радіо звучала його пісня «Квіти ромена») поважно підійшов до мікрофона і з гідністю сказав нібито ведучому, але так, що почули в залі: «Я — всеукраїнський поет. А місцеві бувають, наприклад, добрива…» І почав декламувати свою знамениту «Тітку Модесту» — вірш, останні слова якого потонули в бурхливих оплесках.

Чому я пригадав цю колоритну сценку? Бо деякі сучасні тернопільські поети, котрі задирають носа так високо, що й землі не бачать, насправді не піднімаються у своїй творчості вище публікацій у місцевих газетах та ще книжечок, випущених, звісно, за власні гроші у тернопільських видавництвах. На щастя, є у нашому краї і справжні майстри пера, котрих без боязні помилитися можна цілком логічно назвати всеукраїнськими (серед аргументів на користь цього — публікації за межами Тернополя). Один із них — шумчанин Ігор Фарина, якого ми недавно вітали зі 60-річчям. Поет, прозаїк, перекладач, літературознавець, критик, нині у розквіті творчих сил. Воістину потужний талант, котрий не зупиняється на досягнутому, а постійно розвивається, сягаючи вершин досконалості. Ім’я Ігоря Фарини добре відоме не лише читачам «Вільного життя плюс», «Літературного Тернополя», а й багатьох інших всеукраїнських, ба навіть зарубіжних видань, які охоче друкують його і оригінальні поетичні та прозові твори, і рецензії на побратимів по перу.
Ось підтвердження цьому лише за нинішній рік. Добірки віршів Ігоря Фарини опублікували популярний словацький україномовний журнал «Дукля» (м. Пряшів) та «Літературний Чернігів». Журнал «Харків» не пошкодував місця на динамічну повість «Чорне сонце». Грунтовні рецензії І. Фарини на книжки Лесі Степовички, Романа Кракалія, Василя Рябого, Олександра Астаф’єва, Світлани Антонишин, Михася Ткача (дві останні — спільно з Олегом Василишиним) опублікували відповідно часописи «Дзвін» (м. Львів), «Буковинський журнал» (м. Чернівці, на Р. Кракалія і В. Рябого — у двох номерах), «Літературний Чернігів» (на О. Астаф’єва і М. Ткача — теж у двох числах) та «Київ». А ще були численні видруки у всеукраїнських газетах «Літературна Україна», «Українська літературна газета», «Слово Просвіти», у книжках «Іван Гнатюк. Життя і творчість», Романа Левандовського «Сінема» (післямова до віршів цього автора), Геннадія Щипківського «Неримовані думки» (рецензії), в альманасі «Русалка Дністровая» (м. Вінниця, на книжку Юрія Боярунця). Щодо тернопільських видань, то, крім уже згаданих, додам журнал «Золота пектораль» (медитативна проза «Обличчя ріки») й альманах «Курінь» (стаття про вірші Дзвінки Торохтушко та переклад (спільно з Володимиром Гаврилюком) оповідання білоруса Владзіміра Некляєва «Золота орда»…
Цей перелік можна продовжувати. Підсумовуючи, скажемо: за півроку — більш як сімдесят публікацій творів різних жанрів у книжках, журналах, альманахах, газетах, на сайтах. Продуктивність гідна захоплення! Вітаючи пана Ігоря, щиро зичимо, щоб і наступні його роки були не менш плідними в літературній творчості.

Богдан МЕЛЬНИЧУК,
головний редактор журналу «Літературний Тернопіль».

Художник – Богдан Ткачик.

Leave a Reply

Your email address will not be published.