Як засвідчує творчість Ігора Фарини, він – поет цілком сфор-мований, здатний якомога повніше виявити свої здібності і потенції, сповна самореалізувати себе як особистість.

Його покликання не має нічого спільного з «роллю», безособовою формою і функцією індивіда, яка часто привнесена іззовні і не відповідає «ритмам» серця. У пору, коли молоді люди цілими легіонами йдуть у літературу і прирікають себе на неймовірно важку працю, яка в дев’яноста дев’яноста дев’яти випадках не принесе ні успіху, ні слави, ні багатства, Ігор Фарина пише легко, бо його розум і почуття збагачені і поглиблені душевними переживаннями і досвідом:
Підкови зір згубила ніч січнева
І слухає зітхання душ дерев.
Бо знає, що таїни незвичайні
Народжуються враз у ці хвилини.
(«Підкови зір згубила ніч січнева»)
Новизна його кращих поезій («Рубають ліс, що збудувати хату», «Дощі осінні і шляхів багнюка», «Блукає полем хворий журавель», «Вогню палання у тремтливій тиші», «Рубала дикий кущ тупа сокира», «А ще нічого не було» та ін.) аж ніяк не виступає пе- рерозподілом частин уже відомого літературного матеріалу. Вона приходить ніби з іншого світу, з іншого плану, зі сфери свободи: «Митець в труді титанів народив, / Щоб всі сказали Твердо: – Волі бути!» («Перед «Рабами» Мікеланджело»); «Волі не знає той, хто вільний» («Вийшов. Гойднулося поле»); «За колосками на краєчку поля, / За тим, що правда і за тим, що воля» («Ходок») та ін. Тому таємниця новизни його поезії є таємницею свободи, яку годі виве- сти з буття.
Безперечно, Ігор Фарина залежать від середовища, яке його сформувало, від своєї епохи і панівних у ній духовних сил. Але головне в тому, що він вносить принципово нового, небувалого у цей світ і суспільне буття, що вносить, а не що отримує, що від нього виходить, а не що в нього входить:
Прийду в цей світ краплинкою буття.
Впаду росою на стебло трави,
Щоб слухати одвічний хролофіл.
Вітрисько понесе через луги
На подиху ранкового пракрилах.
Стрічай мене, о вире невблаганний!
(«Білий сонет»).
Не можна пояснити явище Ісуса Христа і світло, внесене Ним у світ, із процесів, що відбувалися в юдаїзмі і еллінізмі, але можна обґрунтувати сприйняття християнства людським середовищем.
Основна помилка багатьох літературознавців полягає в тому, що вони пояснюють новизну багатьох творів дією зовнішніх сил, через призму минулого, в той час як вона з’ясовна лише з погляду майбутнього. У цьому таємниця свободи:
така напевне нині є надія
яку поруйнувати не посміє
закоханий в стобарв’я єретик
вдивляючись у прозимінь глибоко
побачимо свої майбутні кроки
і вилущим збезмов’я власний крик
(«Дощі осінні і шляхів багнюка»)
Споконвічний творчий акт зовсім не випливає з минулого, він не здійснюється в космічному і історичному часі, а в екзистенційному (від лат. existentio – існування). Тому поезія Ігоря Фарини виступає як акт самопізнання, а інколи конструювання власної особистості: «Течуть / крізь мене ці ріки / я не можу вийти з них»; «…Але великі круки / кружляють, аби сумні погрози / відчули серцем й пережили муки / своїх видінь і вічну суму згуків»; «В мені пульсує / Зелена кров дерева, / яке народилося сьогодні» і т.д.
Таку сторону тематики можна назвати екзистенціальною, а самопізнання і майстерне втілення авторських екзистенцій безумовно наближає його лірику до автопсихологічної (вірші «Зоряна роса очі вип’є», «Ніч», «Про квіти», «Монолог Євген Плужника» та ін.).
Парадоксально, але в нашому історичному часі кращі твори Ігоря Фарини уявляються такими, що йдуть із майбутнього. У цьому сенсі їх можна назвати протетичними.
Безглуздо звинувачувати поета в тому, що, напр., його вірш «В мені пульсує / Зелена кров дерева…» невірно змальовує теперішню або ж минулу дійсність. Але в ньому є вірність майбутньому.
Не лише теперішнє і минуле пов’язані з вічністю, з нею асоціюється і майбутнє: «Згадавши пилки гостроту залізну / і вогнища високого дими, / Спохопимось. Та буде вже запізно / Йти до краси. Її ж згубили ми».
Творча уява поета як носій нового йде з екзистенціальної вічності, до якої незастосовні наші категорії думки. Залучення до таємниці є не лише межа пізнання, це просто інше пізнання, недоступне нашому досвідові. Поезія Ігоря Фарини ніби наштовхується на опір непідготовлених читачів. І тут сила волі автора вимірюється силою опору. Свобода слова в цьому світі є боротьба, а не насолода. Як каже Фіхте, «я» передбачає «не-я», опір, який потрібно подолати. Драма світу в тому, що творча новизна підкоряється законам посередності.
Можливість творчості в світі свідчить про його недостатність, про постійне подолання його, про існування для цього сили, що виходить з іншого світу або глибшого пласту.
Ігор Фарина творить свою особу і висловлює свою особистість. У самотворенні «я» його людський дух здійснює творчий акт синтезу:
Життєвий вир свої обійми вічні
Відкриє, щоби взять й не відпустить.
Його незамовкаючі співзвуччя
Назавше поховають наші дні.
І не втекти ніде. У цілім світі
Для втечі лабіринту не знайти.
(«Білий сонет»).
Потрібне зусилля духу, щоб не допустити розкладання «я», роздвоєння і розпадання його на частини. Каже М.Бердяєв: «Людина є мікрокосм і мікротеос». Вона є особистістю лише тоді, коли не погоджується бути коліщатком чогось або ж складатися з уже готових частин. Її образ постає як творча єдність. Таємниця творчості – це подолання недосконалості дійсності, детермінованості світу, його замкнутого кола. У цьому сенсі поезія Ігоря Фарини – білий сонет на чорному.

Олександр Астаф’єв,
доктор філологічних наук, професор
Київського національного університету
імені Тараса Шевченка

Leave a Reply

Your email address will not be published.