Розбудивши лауреата, навіть не встигли як годиться його привітати з міжнародною відзнакою, ми, буквально в останні хвилини перед здачею макета газети до друку, встигли задати гонкурівському довжанину, тепер уже, правда, франківчанину декілька запитань.

Сподіваємося, що вони наочно нагадають іршавчанам про недавно шалено популярний роман месьє Василя «Mariees-express», який у період минулорічного локдауну переклав на провансальське наріччя глава комуни «Лонго-Май» де Vasily de la Peau. Розкриємо перед нашим читачем деяку таємницю, уже можна. Гонкурівську премію не присуджують іноземцям, тож автор-перекладач, повторивши «подвиг» двічі лауреата Ромена Ґарі, який єдиний зумів, правда, під псевдонімом отримати цю найпрестижнішу літературну нагороду Франції двічі.

Цей творчий тандем нараховує уже понад три десятиліття, коли молодий закарпатець побував із іршавською делегацією в цій альпійській провінції найбільш велелюбної республіки Європи. Сподіваємося, що в якому–небудь із майбутніх чисел «НЖ» наш земляк розповість деталі його номінування на престижну літературну нагороду, та її вручення в умовах пандемії. У інтерв’ю цей епізод не увійшов, обірвався зв’язок із лауреатом, але до того він встиг поділитися радістю, що його прийняли до Гонкурівської академії у овальній залі на другому поверсі паризького ресторану Друан, що на площі Ґейон. Нам було пообіцяно покористуватися столовим приладдям із цього ресторану, на якому викарбувано ім’я академіка.

.

−Василю, п’ять років тому вийшов твій сенсаційний, навіть можна назвати його дещо скандальним, роман «Експрес-наречений». Перше природне запитання, що його герої ялові, у них немає нащадків? Ти, як їх родоначальник, не думав над продовженням, маючи такий шалений попит, не гріх і спробувати повторити? Чи весь запас матеріалу витрачено?

− Ні, звичайно. Матеріал для нових творів невичерпаний. А «Експрес-наречений» − це як гніздо, із якого мусять вилетіти пташенята. І, сподіваюся, ще вилетять. Я і задумав той роман таким чином, і завершив його так, що у читача залишаються питання і він прагне почути на них відповіді. Тільки тобі і тільки по старій дружбі зізнаюся, що я завершив роботу над новим романом – він на стадії редагування – із того циклу, який я для себе означив. Але це не пряме продовження першого роману. Просто деякі герої перейшли у другий, до них приєдналися нові дійові особи і… Це, одне із тих пташенят, що окрилилися у гнізді «Експрес-нареченого». Але це пташеня самостійне, із своєю долею, з іншим характером та стилістикою оповіді.

.

− Багато хто із земляків просто не вірить у чисто літературне підґрунтя задуму роману. Подейкують, що багато що із сюжетної лінії так чи інакше пережито автором особисто. Звичайно, ми пам’ятаємо твій постулат, що образ героя – квінтесенція твого досвіду весільного тамади та твоїх колег по цьому творчому цеху. А все ж?

− Я би сказав не так. Більшість читачів не вірить, що щось подібне могло статися у житті. Але… Майже всі ситуації, описані в романі, взяті із життя. Інша справа, що вони відбувалися у різний час, у різних місцях та із різними людьми. Моєю справою, як автора, було описати це так, звести все до купи, щоб склалося враження, що ці всі карколомні і неймовірні події відбуваються одного дня і на одному весіллі. Але такого весілля бути не може. Якщо так, то читач робить висновок – Кузан усе придумав. Хай так. Але я знаю, та віднині і ти будеш знати, що багато чого справді пережито мною особисто. І моїми колегами по творчому цеху. І багатьма людьми, які ніколи у тому не зізнаються. Один із секретів успіху роману саме в тому, що читачі знаходять у ньому себе, свої історії, свої відчуття, свій досвід, емоції тощо. Тому вони хочуть не просто читати твір – перечитувати його. І я щасливий від того. Хоча початок багатьох лякає, шокує і відштовхує. Та це така перевірка на стійкість і незакомплексованість.

.

− «Експрес-наречений» шаленим успіхом користувався саме у кращої половини читацької аудиторії. Не хочу зійти за сексиста, але він, роман,− це як плітки по селу?

− Це ж добре. Я зустрічав примірники книги геть зачитані, як кажуть, до дірок. Хай іде по селу і по місту мій роман, хай його читають і перечитують, бо він робить людей кращими, відкриває багатьом очі на себе і на життя довкола. У тому ж таки селі, у кожному селі, я б навіть так сказав, відбувається багато такого, чого люди воліють не помічати, закривати очі на певні тенденції, настрої, на атмосферу, спричинену багатьма чинниками. Насправді, мій роман про дуже серйозні речі, але я подав проблеми таким чином, що читач усвідомлює їхню важливість уже після того, як посміявся чи поплакав над сторінками книги. А про те, що більше читають жінки… Жінки взагалі читають більше, бо наші чоловіки переважно на заробітках. Але, що парадоксально, відгуків більше від чоловіків. Відгуків – від сильної частини людства, а питань – від прекрасної. Я не кажу «половини», бо чоловіків катастрофічно менше.

.

− Зворотний зв’язок був? Маю на увазі можливі погрози від живих прообразів героїв? А може й дякували?

− Погроз не було. А от подяк – безліч. Я вислухав, крім того, іще багато історій, які мені розказували читачі після прочитання роману. Він так їх уразив, викликав відвертість та розчулив настільки, що вони не могли стриматися, щоб не поділитися своїми спогадами. Було і кілька пропозицій описати ті історії у наступних книгах. Навіть дзвонив один полковник міліції – міліції, бо служив у радянські часи – і пропонував не один, а кілька сюжетів. Два із них геть кумедні і неймовірні. Ми спілкувалися геть довго у одному із обласних центрів через день після презентації моєї книги – то ще було до карантину. Чоловік розповідав так захопливо, що я порекомендував йому самому написати книгу. Це буде книга оповідань – кожну історію він описуватиме окремо. І хай описує, бо я, наразі, далекий від міліції та кримінального світу. Щоб добре описати щось – треба знати матеріал досконало.

Чого називали? Мене і тепер називають найбільшим ліриком. Адже ліриком можна бути не тільки у поезії – у житті також. Я лірик і романтик, я вмію радіти і дивуватися життю. Я здатен захоплюватися і благоговіти. Особливо перед красою. А щодо частки реальних подій у творі – 90 відсотків. А то і більше.

.

− У що більше вірять читачі: перелицьовані автором дійсні події, чи сміливо линуть за ним у ширяву фантазії?

− Читачі люблять казку, люблять «хеппі енд». Щодо мого роману, то важко сказати. Та і неможливо це якось виміряти чи дослідити. Можу сказати, що викликає найбільше питань – це реальні події.

.

− Хочеш − не хочеш, але для мене географічно дія роману ніяк не підніме свого якоря від знаменитих Білок. У знайомих, читачів, критиків були й інші «реальні» варіанти?

− Було багато варіантів. Чим далі від нашого району живуть читачі – тим більше варіантів. А Білки… Чесно кажучи, з цього знаменитого села у мене геть мало читачів. Хоча поезію мою там люблять.

.

− Весілля – то пригода. В тому числі й для тамади. Яку із них тобі хотілося б пережити знову, а яку забути як кошмарний сон?

− Були у мене весілля, у буремні дев’яності, які згадувати справді не хочеться. То були «пригоди» із стріляниною, із бійками, із виясненням стосунків. Були «договірні» весілля – це коли батьки домовлялися, а наречені виконували волю батьків. На тих наречених сумно було дивитися, вони, ніби відправлялися на каторгу. Думаю, що такі шлюби довго протривати не могли – розвалювалися, як тодішній бізнес. Бо як тоді було? Створив кооператив, ухватив своє і втік. Тобто, уже із більшим стартовим капіталом відкрив нове підприємство. Тоді сотні, якщо не тисячі фірм, підприємств, банків у нас у Закарпатті появлялися і зникали – ти і реагувати на то не встигав. Так і ті весілля. Батьки розглядали їх як бізнес-угоду, а діти, як неприємну пригоду, яку треба пережити. А про приємне… Неймовірно прекрасні весілля тоді, коли одружуються люди люблячі, відкриті, щирі. Тоді серце сповнюється радістю та вірою у краще майбутнє цього світу. Такі моменти хочеться переживати знову і знову.

.

− Вийти заміж за поета – це пригода? Редакція може прийняти і дві відповіді.

− Не знаю… (сміється). Я заміж за поета не виходив. Про це треба питати жінок.

.

− Першоквітневе запитання: не думав над поетичним варіантом «Експрес-нареченого»?

− Ні! У жодному разі! Я б краще подумав про прозові варіанти своїх віршів – проза продається і читається у десять разів краще.

Мішель ІСАК.

Іршава – Івано-Франківськ – Париж

Leave a Reply

Your email address will not be published.