Ще славетний Авіценна на перше місце у своєму світогляді та практиці поставив Слово. За ним у нього як у неперевершеного лікаря йдуть Рослина та Ніж. Слово – це незамінний лік, що діє на багатьох площинах людського організму: «Зраненій душі добре слово – ліки», каже Григорій Богослов. У нашому фольклорі влучною є приказка: «Гостре словечко коле сердечко».

Слово — центральна функціо¬нальна і структурна одиниця мови. Усі інші мовні елементи іс¬нують для нього, чи, іншими словами, у слові. То є фонеми та морфеми, а також речення.
Задовільного, логічно бездоганного визначення слова мовознавча наука ще, на жаль, не має. Це зумовлено тим, що слова в мові дуже різноманітні за своїми значеннями і функціями.
Певне значення властиве не тільки слову, але й морфемі (наприклад, у слові «безхмарний» реальне значення мають і префікс без-, що вказує на відсутність чогось, і корінь -хмар-. Є багатозначні слова (голова на плечах, голова колони, голова зборів). є слова, зокрема займенники (він, такий, стільки), які не мають самостійного лексичного значення набувають його тільки в контексті. Значення не є визначальним для слова, хоча і є обов’язковим.
Основна відмінна риса слова, якою воно відрізняється і від морфеми, і від словосполучення, — це наявність у ньо¬му певного граматичного значення: роду, числа, відмінка тощо.
Отже, слово — це самостійна, наділена одним або кількома граматичними значеннями одиниця мови, що передає одне чи більше лексичних значень, легко відтворюється і є бу¬дівельним матеріалом для речення.
Якшо розглядати слово з погляду психології, то це — мі¬німальний, насамперед, звуковий подразник, який викли¬кає у свідомості людини певне уявлення — реальний або не¬реальний образ. Наприклад, словосполучення «книжка на столі» і «книжка під столом» викликають у свідомості різні уявлення, бо в них такими мінімальними подразниками виступають, крім іменників книжка і стіл, що повторюються в обох ви¬словах, два різні прийменники «на» і «під». Саме вони й визнача¬ють різницю у значенні обох словосполучень.
Кожне слово виника¬є по-різному. Назва кенгуру, наприклад, виникла через не¬порозуміння. Коли англійці запитували в Австралії тубільців про назву дивовижних тварин, яких вони побачили тут упер¬ше, ті, не знаючи англійської мови, природно відповідали: «не розумію», що для англійців звучало як «кенгуру». А такі сло¬ва, як ампер, вольт, ват, — це переведені до розряду загальних назв прізвища видатних учених.
Кілька назв створили окремі особи: слово «газ» придумав у XVII ст. голландський учений Ван-Гельмонт; слово «ліліпут»
належить англійському письменникові Джонатанові Свіфту; від чеського письменника XX ст. Карела Чапека пішло сло¬-
во «робот»; слово «мрія» українській мові дав Михайло Старицький (його він утворив від дієслова мріти «ледь виднітися,
мерехтіти»).
Однак подібні випадки найменувань поодинокі, нетипові. Звичайно ж назви, зазвичай, виникають стихійно. Люди виділяють у предметі якусь суттєву для них у цей час ознаку і роблять її представником усього предмета. Як писав О. Потебня, «слово виражає не весь зміст поняття, а одну з ознак, саме ту, яка видається народному поглядові най¬важливішою». Наприклад, колись учні писали на окремих ар-кушах паперу, але хтось здогадався зшити їх — і за цією озна¬кою предмет дістав назву зошит. Тепер аркуші скріплюють металевими скобками або склеюють, проте назва залишається незмінною — зошит.
Яку ознаку той чи інший народ покладе в основу назви, залежить і від його фантазії, і від особливостей світосприй¬мання. Ту саму комаху українці назвали досить ніжно коник (мабуть, тому, шо скаче), французи — la sauterelle (букв.: «ска¬кунка»; означає також «сарана»); англійці — grasshopper (букв.: «трав’яний стрибунець»); росіяни — кузнечик («малий коваль» — за звуком).
Ознака предмета, покладена в основу його назви, називається внутрішньою формою слова. Внутрішня форма пере¬-
дається за допомогою морфем (коренів, суфіксів, префіксів). Внутрішня форма — це мотивованість назви (наприклад, місяць жовтень, бо все жовтіє; олівець, бо колись стрижень для нього виготовляли з олова). З часом слова можуть втрачати свою внутрішню форму і стають немотивованими (наприклад, тепер уже ніхто не відчуває зв’язку слова жир із жити; поліно, полин, попіл із палити тошо, хоча колись такий зв’язок був самоочевидний)
Слово у мовленні виступає в різних формах і з різноманітним значенням. Для позначення всіх різновидів слова терміна «слово» недостатньо. Тому в лексикології використовують ще поняття лексема.
Лексема — це окреме слово з усією сукупністю властивих йому форм словозміни й значень у різних контекстах. Наприк¬лад, форми голова, голови, голові, голову і т. д. з усіма значен¬нями («частина тіла», «керівник установи», «передня частина колони» і т. п.) становлять одну лексему — голова. Лексема — це узагальнене, абстрактне поняття.
Заслуговують уваги висловлювання відомих людей про містику Слова. У їх уяві бринять найоригінальніші нюанси про цей загадковий феномен. Для прикладу: …Українське слово. Ти частка тих, що вже давно померли, їх кров живуща, їх жага нетлінна, безсмертне і величне, як Говерла, багате і дзвінке, як Україна (Д. Луценко). Усяке слово без діла мізерно і порожньо (Демосфен). Є слова, які залишаються в душі на все життя (Харукі Муракамі). Занадто гарні слова викликають недовіру (Франсуа Фенелон). Слово – що камінь: коли метне його рука, то вже потім назад не повернеш … (Сервантес).
Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово (Iвана 1:1). Такою є Істина про велич, маєстат і безсмертя найціннішого Божого дару – Слова.

Зиновій Бичко, журналіст
Марія Тимочко, вчителька-словесник

Leave a Reply

Your email address will not be published.