Саме ці слова хочеться вигукнути після перегляду фільму «Крути 1918».

Перед показом фільму, перед його прем’єрою, а саме 29 січня я був учасником круглого столу, де надто детально аналізувалися показані у фільмі, точніше не показані належним чином, події. Володимир Ханас, історик без вчених звань, який і організовував круглий стіл, розставив усі крапки над і, розглянув як військову, так і політичну складову тих подій, дав належну оцінку керманичам УНР, провів чіткі паралелі між подіями сторічної давності і сьогоднішньою війною. Все було фахово, конкретно, правдиво. Його словам вірили всі присутні.
Що ж ми, глядачі та освічені патріоти, очікували від фільму? Історичної правди? Можливо. Але не тільки. Бо фільм – це художній твір. Художній! Тобто, осмислення історичної правди мусить бути на рівні емоцій, образів, сцен, гри акторів, яскравих операторських прийомів, саун треку – тобто, на художньому рівні. А художності фільму ой як бракує. Та і історичної правди, треба сказати, теж. Хоча батальні сцени передано більш-менш.
У чому ж причини невдач та проколів? Адже ця тема – золота картка у руках режисера. Жодного осмислення бою під Крутами на екранах за сто років не було. А тема настільки благодатна, що просто неймовірно. Адже багато істориків та письменників називають подвиг студентів у тому бою подвигом, аналогічним подвигу 300 спартанців. Бо вони зупинили у десятки разів більшу, сильнішу та досвідченішу російську більшовицьку армію. Врятували, хай тільки на кілька днів, місто та ситуацію. Дали можливість підписати мирну угоду…
На жаль, режисер фільму Олексій Шапарєв не був учасником нашого круглого столу. Можна зробити висновок, що про ті події, які він узявся показати нам, самий він дізнався тільки зі сценарію. На відміну від Костянтина Коновалова – автора сценарію (до речі, у статті про фільм Вікіпедія чомусь сценариста не згадує), який виношував ідею фільму понад десять років – настільки його вразила та драматична історія. Але він, думаю, результатом роботи режисера не задоволений. Але повернемося до пана Шапарєва. До цього фільму він зняв тільки два різножанрові фільми: комедію «Київський торт» та спортивно-драматичний «Правило бою». Опановував Олексій мистецтво режисера у Петербурзі, хочеться вірити, досить успішно. Але… Я сумніваюся, що у російських вузах студенти вивчають правдиву українську історію. А самотужки вчити не було часу, бо бізнес і все таке… Пов’язане, треба віддати належне чоловікові, з кіно, телебаченням та рекламою. Звісно, можна зрозуміти молодого недосвідченого режисера у тому, що він ухопився, як за рятівну соломинку, за щасливу та рідкісну нагоду попрацювати у тому, у чому вважає себе професіоналом, у чому вбачає своє призначення на цій землі. А тут, між іншим, і 52 мільйони гривень, що таки не мало, і політична кон’юнктура – як не як, а рівно 100 років тим подіям… Та і ще, що немало важливо в цій ситуації – сам міністр культури, за сприяння якого знімався фільм, виявив бажання проявити власний акторський талант в епізодах. Має право, звісно, отримати і свій гонорар із виділених його відомством коштів за творчу працю у вільний від державної роботи час.
Але то таке… Ви ж хочете почути: чому саме я не вірю цьому фільмові? А тому що:
По перше – це не історичний екшн, як намагаються подати його глядачеві. Екшн – це коли один герой намагається врятувати світ, цивілізацію, місто, державну таємницю, таємну зброю чи просто жінку, яка встряла у якийсь конфлікт із мафією, із ворогами держави, із темними силами. Це драматичний жанр, який передбачає самостійні дії героя, постійні бійки, стрілянину, динаміку, намагання героя відновити справедливість, які врешті переростають у маленьку війну. Чи є це у фільмі? Ні. Єдиного героя нема – героїв є кілька. Маленької війни нема – є маленький фрагмент великої війни проти російсько-більшовицької імперії. Постійної дії та динаміки розвитку сюжету теж нема – є затяжний початок, зайві сцени (із кондитером, який незграбно падає) та нуднуваті непереконливі діалоги у першій половині кадрів. Крім того, у фільмі багато незрозумілого (фрагменти зі шпигунами) і неправдивого (німецький шпигун Берг співпрацює з більшовиками, хоча Німеччина у той час підтримувала УНР).
По друге – романтична лінія надто непереконлива. «Так ніхто не кохав!» – хочеться вигукувати кілька разів, але не із захопленням, а з недовірою. Тому що все надто поверхово, непереконливо, недостовірно… Усі ці розмови, усі символи – м’ячик, дитячі ігри на березі Дніпра, обручка у жмені, обійми… Усе штучне і натягнуте. Та і красиві дівчата у історично правдивих сукнях, треба сказати, грали геть слабенько.
По третє – динамічних ліній у фільми є дві. Одна шпигунська – вона як задача із багатьма невідомими: які документи треба було передати більшовикам? Чому їх потрібно було саме передавати, а не підкинути, наприклад? Яким чином документи мали посварити Троцького з Леніним? Чому саме син генерала Савицького мав передати ці документи? Яким чином і чому саме документи треба було передавати на станції в Крутах? Як так сталося, що син генерала перестріляв усіх озброєних комуністів у приміщенні, а ніхто не прибіг з вулиці рятувати їх? Невже ніякої охорони у штабі російської розвідки не було? І нікого взагалі не було. І пострілів ніхто не почув… Мені здається, що оця друга, додаткова і невиправдана у цьому фільмі сюжетна лінія, чи, можливо, так нездало опрацьована, могла би стати основною лінією окремого фільму, чудового політичного детективу, чи того ж таки екшну. А тут мала би панувати лінія війни, дипломатичних стосунків, ситуації із повстанням на Арсеналі (у ситуативному показі цього фрагменту взагалі нічого неможливо зрозуміти)… Атмосфера складних причин і наслідків… Адже бій під Крутами зупинив окупацію Києва на кілька днів. А що було потім? Що творила армія окупантів та особисто Муравйов у нашій столиці? У цьому фільмі про війну, а «Крути 1918» треба називати саме так, цей шмат нашої історії вписався б набагато ефектніше, ніж ті шпигуни, що вискакували на екран час від часу як Гриць із конопель.
По четверте – недовіру викликає ще багато епізодів. Наприклад: командири у армії із новобранцями поводяться зовсім не так, команди віддаються без напускної штучної жорсткості, переконані пацифісти не стають успішними воїнами після перегляду одного документального фільму… Сильні емоції могли бути викликані чимось іншим, але для цього режисери, що поважають себе, запрошують консультантів – психологів, художників, істориків… Тоді б не було таких явних ляпів. Наприклад, Віктор Андрієнко, коли знімав фільм про Івана Силу, таких консультантів мав на платній основі, до речі. І бюджет його фільму був значно меншим. Крім того, самий бій відбувся 30, а не 29 січня 1918 року. Дата 29 січня походить із комуністичних джерел.
Хочу сказати, що найвдалішим образом у фільмі, найпереконливіше вималюваним і показаним глядачам характером є кат українського народу, комуністичний генерал Михайло Муравйов. З любов’ю, високим професіоналізмом та знанням «предмету» (особливо у фрагменті із наркотиками) до цього образу підійшли всі – і костюмери, і освітлювачі, і режисер, і оператор, і монтажист та автор комп’ютерних ефектів, і автор музики італієць Марко Моріні – вийшов просто шедевр фантасмагорії. Ну, і Віталій Салій зіграв просто блискуче. Але, хіба тільки комуняк, тільки україноненависників має любити український режисер, який знімає за наші гривні український фільм про українські героїчні Крути?
Я переконаний, що любити мистецтво треба до глибини своєї кишені, якою б дірявою вина не була. Я не жалію тих 75 гривень, які віддав за перегляд цього фільму. Я дивлюся майже всі українські фільми і радію успіхам відродженого кінематографу. Я переконаний, до держава має збільшувати видатки на наше кіно. Олексій Шапарєв має знімати нові фільми, але, як і всі інші режисери – у жодному випадку не до круглої дати, не в стислі терміни, не за малі кошти (52 мільйони, кажуть спеціалісти, замало для реалістичного історичного полотна). Мистецтво не терпить ні поспіху, ні, недбалості, ні непрофесіоналізму. Але професіоналізм пілота залежить від кількості налітаних годин, професіоналізм хірурга – від кількості проведених операцій, професіоналізм воїна – від кількості боїв, у яких брав участь, а професіоналізм режисера – аж ніяк не від роботи у бізнесі чи рекламі. Хочеться, щоб державні кошти виділяли режисерам на конкурсній основі. Тоді і результат буде кращим.
І ще одне. Пан Олексій, певно і самий відчуває, що художніми засобами йому не вдалося передати те, чого чекав від нього сценарист, чого чекали всі ми. Тому у кінці фільму він і дав ті кадри із пластунами – примітивний пропагандистський прийом, який додав фільмові тільки ще один мінус…

Василь Кузан