Відомому науковцю, археологу, історику, спелеологу, досліднику старожитностей, фортифікацій і топоніміки Володимирові Добрянському виповнилося 55 років. Його поряд із західноукраїнськими дослідниками XIX—поч. XX ст. Антонієм Шнайдером і Богданом Янушем вважають «останнім з могікан» серед сучасних краєзнавців. Для Володимира Казимировича вивчення та збереження старожитностей є справою життя. Про це детальніше читайте в інтерв’ю.

«Онисій Тур дав мені путівку в дослідницьке життя»

— Що стало поштовхом для вас займатися археологією?

— Складно відповісти. Ще до школи мене вабила старовина. Любив слухати оповіді місцевих жителів, ходив по полях, збирав якісь кулі та патрони. Можна сказати, що це в мене в крові, це покликання серця і сенс мого життя. Я народився в селі Городку колишнього Заліщицького району. Батько працював у міліції, був дільничним у придністровських селах. Бувало, що люди стару зброю здавали. Якщо він приносив її додому, для мене це був справжній «трофей». Траплялися й дивні, а інколи кумедні історії. У дитинстві від односельців почув розповідь про печеру, що в урочищі Кирнички. Різні народні легенди існували про неї, навіть переповідали, що в часи Другої світової війни там німці ховалися. Хтось мене в ту печеру відвів, щоб показати її. Я собі вирішив зробити вилазку. Був у німецькій касці, мав заржавілий автомат «Шмайсер» та лазив по вузьких і темних лабіринтах. Уявляв, що знайду цілі арсенали зброї. У той момент, коли вилазив із печери, біля входу мене помітила місцева жителька, котра прийшла до скелі набрати воду з джерельця. Побачивши мене у такому вбранні, дуже злякалася і розповіла все моїм батькам, за що добряче отримав від них на горіхи.

— Коли стали вперше учасником археологічної експедиції?

— Мої дослідження почалися після закінчення 5-го класу. Моя  бабуся жила біля Заліщиків, у селі Бедриківцях. Тоді я познайомився з Онисієм Степановичем Туром (1914—1997), заслуженим вчителем, великим краєзнавцем, засновником Заліщицького краєзнавчого музею. Саме він дав мені путівку в дослідницьке життя. Сказав, що в сусідньому селі Лисичниках працює Дністровська археологічна експедиція Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка (нині — Київський національний університет ім. Т. Г. Шевченка), і порадив піти та побачити все на власні очі, долучитися до розкопок. У тій експедиції був колишній учень Онисія Степановича Тура, уродженець Заліщиків, кандидат історичних наук Юрій Миколайович Малєєв (1941—2006). Отак я вперше побував на розкопках. Саме того року біля Бедриківців, Касперівців, Звиняча, Добрівлян було виявлено кілька археологічних старожитностей.

— У квітні цього року поблизу села Білого Потоку, неподалік Чорткова, місцевий житель знайшов доісторичний саркофаг. Ви один з археологів, які брали участь у розкопках. Чим унікальна ця знахідка?

— Унікальність цього саркофага в тому, що він є одним з небагатьох поховань культури кулястих амфор, дійшов до нас цілісно і був комплексно досліджений. У переважній більшості такі поховання доходять до науковців пограбованими або поруйнованими. Датується унікальна знахідка третім тисячоліттям до нашої ери і належить до доби пізньої міді. Я працював над її дослідженням разом із Тернопільським обласним центром охорони та наукових досліджень пам’яток культурної спадщини, директоркою якого є Марина Ягодинська, і археологом із Залізців Василем Ільчишиним. Спочатку мені повідомили про поховання, я поїхав, оглянув його і миттєво поінформував центр охорони та наукових досліджень культурних пам’яток.

Таємниці та містика печер…

— Ви досліджуєте печери, які закладені у вапнякових, вапняково-піщанистих та піщанистих породах. Чим саме вони привабливі? 

— Печери, які найбільше приваблюють туристів, закладені в гіпсах. Натомість мене як дослідника більше цікавлять вапнякові печери (один із різновидів таких природних утворень — це травертини), а також у вапняково-піщанистих та піщанистих породах. Вони закладені і сформовані в карбонатних породах. Генезис їхнього геологічного походження цілком інший. Річ у тім, що гіпсові печери, які є такими цікавими для пересічних відвідувачів, малоефективні для антропогенного використання людьми у минулому. Бо вони малопридатні для довготривалого проживання людини, винятком можна вважати печеру Вертебу. На відміну від гіпсових печер, у вапнякових та вапняково-піщанистих породах лабіринти, ходи за протяжністю невеличкі, але, як правило, вони комфортні для обігріву, відповідно більше обживалися людьми. Тому для моїх досліджень вони дуже цікаві.

— Вони цінні та цікаві як геологічні формування чи більше з точки зору дослідження історії?

— В обох контекстах. Але найбільше мене цікавлять певні знаки, написи, які там залишилися. Наприклад, печера Рунічна, що між Чортковом і селом Угринем. Здавалося б, така собі невеличка тріщина. Я її відкрив для себе і досліджував ще на початку 90-х. Тоді побачив на стінах висічені хрести, деякі літери кириличного алфавіту. Як правило, такі невеличкі печерні утворення були обжиті людьми у XVI—XVII ст. і пов’язані з поширенням культу святого Онуфрія на території Галичини та Дністров’я. На той час у певних колах була популярною релігійно-містична течія ісихазму. Вона сповідувала, що людина повинна позбутися всіх благ, поселитися в печерах, де її життя мають супроводжувати постійні молитви, недоїдання, голод, холод, спрага. Це все підносить людину на високий духовний рівень, і тоді в неї відкриваються ідеї божественного світла, тобто, коли вона піде у засвіти, опиниться в раю. Найцікавішим було те, що я помітив у печері кілька невідомих на той час знаків. Лише завдяки тому, що з 2000-х років з’явився інтернет, одного разу натрапив на статтю про германські рунічні написи. Тоді пригадав, що щось схоже бачив у тій невеличкій печері. Пізніше вдалося з’ясувати, що це справді германські написи скандинавського типу, які датуються IX—XII століттями, які використовували як письмо вікінги. Власне вони залишили на стінах печери Рунічної свої давні письмена. Пояснити це можна тим, що скандинави перебували на території Галицької Русі в княжий період як наймане військо, як і тюркські племена та народи.

— Спелеологія — це дослідження підземель. Чи траплялися містичні історії під час перебування там?

— Так, і неодноразово. Ось одна абсолютно неймовірна історія. При розмові з місцевими жителями вдалося дізнатися про печеру, яка розташована біля села Городка на Заліщанщині. У 2008 році я туди поїхав, оглядав схили, на одному з яких побачив вхід. Увійшов в азарт і вирішив пролізти по скелі, навіть не взяв із собою «страховки». Щось пішло не так, можливо, вапнякова порода посунулася. Я зірвався в урвище. Це був яр глибиною близько 40 метрів. Єдине, що закарбувалося в пам’яті — коли «летів», бачив, як мелькало листя дерев, потім з’явилося яскраве світло і, наче в якомусь фільмі, перед очима промайнуло дитинство, усе життя… Через два тижні я отямився аж біля села Озерян на Борщівщині, у пшеничному полі. Почув гул машин, пройшов кілька метрів, побачив невідому дорогу і знак, що тут початок Озерян. Як я там опинився, досі не можу згадати.

Унікальні пам’ятки потребують захисту

— Ваша дослідницька діяльність охоплює археологію, історію, спелеологію. Як це все об’єднується у щоденній роботі? 

— Моя тематика досліджень — етнокультурні процеси Західного Поділля з доби бронзи до пізньосередньовічного та ранньомодерного часу. Сюди входять археологічне, спелеологічне дослідження печер, історія фортифікацій, що на території Західного Поділля. Все між собою пов’язане, тому й робота для мене така азартна й захоплива.

— Займаєтеся також топонімічними дослідженнями?

— Так. У філології є спеціальна мовознавчо-лінгвістична дисципліна — ономастика. Вона має два напрямки. Перший — антропоніміка, яка сконцентрована на походженні власних, особових назв, зокрема імен, прізвищ, прізвиськ тощо. А другий напрямок — це топоніміка, яка вивчає етимологію походження географічних назв. Ці напрямки для мене тісно пов’язані з археологією та історією. Я досліджую топонімічні назви, в яких виявляю і вивчаю релікти давньоукраїнської, давньослов’янської мовної лексики. Завдяки цьому можна відновити назви ойконімів княжої доби, які не були засвідчені у літописах та документах.

— Ви є членом Українського товариства охорони пам’яток, історії і культури. Якою є ситуація щодо захисту культурної спадщини?

— Тернопільщина — унікальний край. Тут старожитності є практично біля кожного населеного пункту — це оборонно-фортифікаційні об’єкти, поселення, городища, могильники. Всі вони потребують детального дослідження, вивчення, реставрації, а що головне — правильного, фахового проведення усіх робіт. Найбільша біда — це чорна археологія. Викопують, руйнують старожитності, перепродують їх навіть за кордон. Це гуманітарна катастрофа держави.

За 30 років Незалежності України наукові, археологічні дослідження зводяться нанівець. Жоден президент і уряд не ставив ціллю вивчення, збереження старожитностей. З кожним роком усе більше руйнується культурна спадщина. Вона потребує захисту! Бучацьку ратушу, палац графа Бадені у Коропці та інші унікальні пам’ятки можна ще врятувати, але для цього потрібна правильна, цілеспрямована позиція держави і консолідація зусиль.

Спілкувалася Тамта ҐУҐУШВІЛІ.

Фото Ореста ЛИЖЕЧКИ.

Вільне ЖИТТЯ

Leave a Reply

Your email address will not be published.