“Віктор Палинський у книзі «Час творити» віддзеркалив (чи точніше, створив) потужну й таку розмаїту панораму літературної і мистецької дійсності творення багатогранного і дуже своєрідного світу у написаному поетами, прозаїками, створеному митцями Львова і Львівщини – дуже вагомої частини загальноукраїнського духовного процесу – і так це зробив, що дивує й захоплює…”

1

З Віктором Палинським мене познайомила «Книжкова толока» – фестиваль-ярмарок, якого кожного першого весняного місяця організовувала і проводила у славному містечку Миколаєві, що на Львівщині, місцева ентузіастка, одна з найбільших пропагандистів сучасної української літератури світлої пам’яті Любов Хомчак, за професією, як не дивно, інженер-винороб. Містечко маленьке, якихось півтора десятка тисяч мешканців, а справу пані Люба робила велику. Бо до галицького Миколаєва з’їжджалися письменники, читачі, бібліотекарі з усієї України – з Києва, Полтави, Харкова, Дніпра, Херсона, Луцька, Тернополя, дуже багатьох міст і областей з обох боків Збруча і Дніпра. Найбільше, звісно, було львів’ян – і письмаків, і читальників. І серед них креземний вусач з допитливим, трохи іронічним, а більше скромно-заглибленим поглядом – Віктор Палинський.
Звісно, я чув про нього і дещо читав, але тепер познайомився ближче з його словом. Воно по доброму здивувало, як і те, наскільки цей чоловік багатогранний – поет, прозаїк, есеїст, публіцист, критик, аналітик мистецтва, культуролог. І наскільки він професіонал у всьому, за що береться. Але професіонал не з холодним розумом, а глибоко-проникливим, зацікавленим, і пише якось так, що зачіпає душу, серце і мовби звертається саме до тебе. Я запитував себе: в чому суть його творчості, його майстерності? Відповідь частково знайшов в анотації до збірки поезії «Ріка тече». На його слово справді можна спертися в пошуках душевної рівноваги. І пригадати щось своє, що відчували й інші, а ти збагнув щойно, й позбутися відчуття нестерпності буття, зрозуміти, що воно не є минущим, а тією рікою часу, яка просто тече, і разом з нею ти її краплина. А це, мабуть, таки великий дар – віднайдення душевної рівноваги, яка й допомагає вижити в цьому світі.
Оскільки, як мовив класик, не можна обійняти геть усе, то поміркую про чотири останні (чи, як тепер прийнято казати, крайні) за часом творіння Віктора Палинського – вже названу збірку поезії «Ріка тече», збірки новел і більших оповідань «Бібліотекар» та «Замок Золотої Липи», книгу есеїв про поетів, прозаїків, митців «Час творити» – всі вони вийшли у львівському видавництві «Апріорі». Висловлю саме свої думки, так, як я сприйняв написане.
Книжка поетична – насамперед пізнання отієї нескінченної ріки часу, яка текла до нас і буде текти після нас, і маленької частини цього нескінченного і величного процесу, яким є неповторні почуття людини. Поет Палинський деталізує цю нескінченність якось так, що все стає для тебе значимим і змушує вслухатися та вдивлятися у ці деталі, у день, годину, хвилину, які виростають саме з цих буденності і неповторності. І стають персонально для тебе, читача, дуже значимими.
Вражаюче значимими.
І хочеться запитати себе: «А ти вслухався у той сад тиші, про який пише, до якого кличе поет? Сад може розростися до дороги, на якій серед мороку мандрівник, мовби посланець цього саду тиші, бачить серед сарматського степу зненацька фігуру жінки. І він, і ми не знаємо, хто вона, ця жінка біля багаття (втім, автор, може, й пізнав), але той «прихисток для своєї розгубленої душі», який він «спіткав у долонях цієї зненацької жінки», діє так, що й тому, хто читає ці рядки, стає тепліше.
Я довго думав, як можна було б назвати суть поезії, тематику поетичної творчості Віктора Палинського. Жодне визначення не підходило. І раптом сяйнуло: філософія значимості життя.
Саме так, і саме така філософія.
Вона постає у всіх тих проявах, які виявляє, висвітлює, про які пише поет. Хтось скаржиться, хтось нарікає на нестерпність, гіркоту, трагічність життя. Палинський навіть не те що виявляє його значимість, не наголошує на ній, а вона немов сама приходить у словах, що виростають з колосальним підтекстом, сама по собі. І складає пазл із думок і образів.
Із доброго, а подекуди легко-іронічного здивування. Якось так, що проситься вислів відомого поета-грузина: «Звідки? Це ж треба так! Хоча на перший погляд все просте. Але чому я це не помітив?!»
Ось тільки самі перші рядки чи назви поезій із тої філософії значимості життя: «Бузком оповита птаха магічна», «Непроминальна дощова крапля», «Світло мовчань», «Їжак і час», «Галузка», «Кульбаби», «День квітки», «Неповернення листка», «Вічник», «Віднайдене місто», «Запах опівнічних морозів», «Одчайдушна рана світанку». І ще багато промовистих назвиськ.
А ось образи (я не люблю цитат у свої рецензіях чи есеях, але тут таки не стримаюся, наведу) з названих чи інших віршів: «…І одинока сльоза змагається із Всесвітом», «Принишкнув світ. Так ніби назавжди розтало лихо», «…безпритульність видива давно поруйнованого гнізда», «…А птаха все летить і дума про свободу квітки», «І білий світ росте із білих яблунь…»
Взагалі-то образність у Палинського економна, тут швидше можна говорити про вірші, які в цілому створюють ніби єдиний і цільний образ, всім своїм строєм, навіваючи десь із середини настроєві картини, які подає поет, почуття і образність, які створює у своїй уяві читач. Економна образність розкріпачує читацьку уяву, в той час, як більш розроблені образи і порівняння полонили б уяву або обмежувались уже досягнутим автором. Хоча наведені вище приклади доводять і те, що вміє, вміє створювати пан Віктор дуже привабливі і парадоксальні образи.
У світі Палинського його ліричний герой (чи автор) – частинка не тільки природи – листя у різні пори року, квітів, дощу, снігу, дощу серед зливи (і таке буває), дороги, птахів – а й незбагнутий інструмент пізнання всіх проявів буття.
З якого постають і відкриття, і зачудування.
І філософія, яку пізнаєш, щоб збагнути щось незбагнуте у собі і йти далі з душею, в якій забриніло призначене тільки для тебе. А таке відчуття – то вже світ, народжений з уяви вельми своєрідного і цікавого поета. З усього, про яке він пише і яке нібито добре знаєш, постає дивний плин буття, що вже тобі знайоме по-новому, і … незнайоме, те щойно зрозумів… Це, мабуть, і «Ностальгія за справжнім», як називається один з розділів чи циклів збірки. І ріка незримо тече вже саме твоєю душею і в її течії ти по-новому шукаєш саме своє місце…
Якщо ж говорити про малу (за розміром новел) прозу Віктора Палинського з названих мною книг, то доведеться зануритися (і вже, може, й не повернутися) у світ життя дуже реального і реалістичного, й водночас сплетеного з містикою, яка постає, як неминуча, більше того – неодмінна частинка цього життя. Зізнаюся, я так і не збагнув, як авторові вдається досягти такого ефекту. Уява в нього справді невичерпна, не має дна?..
Полювання на загадкову зеленкувату істоту, яке влаштовують друзі бібліотекаря Богудара в оповіданні «Бібліотекар», яке дало назву цілій книзі – це полювання за мрією, загадкою, намагання пізнати непізнаване. А дивак Чеп Бурк з однойменного оповідання і твору «Чеп Бурк» і «голова» – це людина, котра намагається внести незвичне у буденність й мовби накликає те незвичне на себе. Але непізнане, загадкове спостерігає за людьми, теж кличе за собою, але швидше рівноправним партнером, а не полоненим.
«Оце вже воістину – ми спостерігаємо за тим, як спостерігають за нами», – це закінчення оповідання «Марлен» могло б стати своєрідним епіграфом до доброго десятка, а може, й більше оповідей з обох книжок.
А в «Метеликах над дахами» письменник неначе прикликує далеке безмежжя космосу, створюючи картини ніби й прості, але де це безмежжя здатне постати в тих же метеликах, великих, які прилітають вночі. У грі уяви світ постає іншим і несподівано виникає парадоксальна думка, що інакше й бути не могло. У новелах Палинського ще й відчуття іншого, не просто старовинного, а магічного Львова, міста, яке автор знає і любить якоюсь особливою трепетною любов’ю-загадкою. І в кількох новелах закликає нас прилучитися до його розуміння, точніше, пошуків розуміння цього міста та його людей – тих, ще не поглинутих рутиною буденності, тих, хто намагається з неї вирватися, а часто й не помічає її, бо в нього свій світ.
Як і в автора, котрий у кількох моментах сам стає героєм оповідей, що їх створює мовби хтось інший, невідомий, котрого ще треба пізнати. Перевтілення його героїв – то мінливість світу, а в ньому і загадкова провінція довкола Львова, і в Карпатах, як у новелі «Єлена і антиквар», й доброму десятку таких же магічних історій.
Треба сказати, що я сам віддав свого часу данину містиці, її проявам та елементам у кількох своїх романах. Потім це відійшло кудись у минуле. А в Палинського, бач, лишилося, більше того, набуло нової якості. Світ його творів не перестає бути загадковим, іноді незбагненним, але й проситься – ну ж бо, розгадай мене. Віктор Палинський намагається це зробити.

2

Поряд з розгадками світу та людей в ньому постає й інша, чи не найголовніша іпостась письменника: розгадування, відкриття творчості його колег по перу – поетів і прозаїків, а також митців – художників, скульпторів, акторів, історика мистецтв. Все це зустрічаємо в доволі об’ємній книзі «Час творити». Дещо в ній читається на одному подиху, інші есеї спонукають до роздумів, бажання самому пізнати всесвіт отих творців, про книги і роботи яких пише Палинський. Мені здається, і досить часто, що в нас нині час, головними лозунгами якого є збагачуватися, обдурювати і позбавляти життя інших істот, двоногих і чотирилапих. А тут, бач, «Час творити». Ще й як творити!
Скажу відразу, якщо про більшість поетів і прозаїків, творчість яких досліджує й оцінює автор, я знав і багато що читав, то про митців (за винятком двох-трьох) хіба що чув, а про деяких взагалі не знав. І захотілося дізнатися. Бо Палинський знову зумів зацікавити.
За винятком кількох письмаків, яких пан Віктор намагається оцінити й піднести хіба по доброті своїй душевній (а може, я чогось не зрозумів?), більшість заслуговує вдивляння і розмови. Фахової і зацікавленої. Іноді обережного надрізу під наркозом. Чи виправлення мовби під скальпелем (пером?) пластичного хірурга.
Результат – я був і подивований, і теж зацікавлений, навіть заінтригований, часом уявно сперечався з автором есеїв, а то й казав: «Ну ти ба!» Автор знає своїх героїв (чи й пацієнтів), дбає про створене ними, іноді й сам дивується й наближується до бажання полемізувати. А то, бува, вже написавши й оцінивши, користується одним-єдиним словом, мовби великою крапкою – ось так і все!
Поети й прозаїки, про яких ідеться, різні, дуже різні. Аж хотілося сказати: хоч би не посварилися під однією обкладинкою, як в одному домі. Але подумалося: може, Палинський хоче їх об’єднати? Пише свою картину світу із тих, хто його творить…
Його різноманітність незаперечна. До того ж, у творчості світ не один. Світи реальний і створений уявою, насамперед поетичною, і перетинаються, і сперечаються між собою. Постають у слові. І по-особливому сприймається таке визначення автора «Часу творити»: «Писання поезії, як на мене, абсолютна самотність. І це не пов’язане навпрошки з якоюсь самоізоляцією або іншими фізичними перешкодами для комунікації. Тут – категорія естетична». Це висловлено в есеї про поезію Оксани Лозової, зокрема, її книжку «Очі дерев». Але щоб добратися до есею про Лозову, читачеві доведеться простудіювати більше десятка (якраз тринадцять!) творінь про інших поетів і поеток, про яких не скажеш, що їхня поезія «екзестенційно невесела», як у пані Оксани, яка «несподівано стихійна у своїх, здавалося б, тихоплинних переходах і вчинках ліричного героя». І далі: «Це стихія перемін, настроєвих якостей, вібрація душі, виборскування із себе, вчорашньої».
Автори до і після Лозової інакші, але самотність «як категорія естетична» змушує повертатися до вже прочитаного. І тут постане те, що поетична самотність несміливо, обережно виглядає навіть із висіченої із граніту поезії іншої Оксани – Бігун, бо «забуття скошує траву любові, яка росте у вічності, щоб нагодувати нею самотнє беззахисне ягнятко твоєї душі». І хочеться відчути, як писалася дещо розхристана поезія Станіслава Бондаренка, майже геть урбаністична Олександра Гордона, в якій, виявляється, може бути «тиша істини», і що збереглося поетичного у Володимира Караченцева після років дипломатичної служби і роботи у виконавчій владі. Уміння дослідити і зрозуміти таких іноді аж надто різних поетів і поеток як Марія Людкевич, Леся Павлів, яка пише переважно для дітей, Ігор Павлюк, Мирослав Лазарук, Ярослав Павлишин… Палинський не боїться навіть висловити більш ніж гострі зауваження Павлюку, хоч в цілому вельми хвалить його творіння. І пише есей про його іншу книжку, перекладів польською – справді небагато у нас перекладів, виданих за кордоном, а ще менше есеїв про такі книжки.
Особливо цікаво читати есеї про творчість, яку ти добре знаєш, наприклад, Богдана Чепурка. Читав його і поетичні збірки та добірки, і філософські есеї та роздуми. Часом заглиблення в життєві проблеми, поєднання з історичними процесами просто вражаючі. Віктор Палинський зазначає, що «Богдан Чепурко один з найбільш загадкових сучасних українських поетів. Додам, парадоксальних». Для мене особисто ця парадоксальність не стільки у життєвій поведінці пана Богдана, а в його творчості. Я захоплювався його глибокою лірикою і роздумами, від яких аж щемить душа. І в той же час викликали нерозуміння вірші, відверто декларативні, прямолінійна, так звана громадянська поезія. Палинський пробує її пояснити й виправдати, називає «дуже неформальною заангажованістю в Україну». Але цитати, цитати… Ці, все ж інші поезії, теж наведені в книзі Палинського, зокрема, з Чепуркової «Кровінки» (назва не тільки збірки, а ще й поетової малої батьківщини) засвідчують: визначальним, головним є такий Чепурко, сказати б, філософ болящий.
Ну а для мене написане Палинським про творців сучасної літератури принесло кілька дуже приємних несподіванок. Насамперед, коли я взявся читати есей про вибране «Словник мовчання» Богдана Смоляка. Зізнаюся відверто, що донедавна це ім’я мені було незнайоме. Виявляється, він живе собі й творить у старовинному містечку Кам’янка-Бузька, що на Львівщині, в тому самому, де жив колись старший з братів Тютюнників – Григорій. Читаючи про вірш «дещо дивніший від інших», я зачепився за один, другий, третій образи поета Смоляка. І висловив своє традиційне захоплення: «Холєра ясна!». А далі був цілий вірш, який наводить автор есею і який починається так:
Ти сам.
Самотній.
Сам один.
Такої самості не знав ще.
Про самотність творця Палинський, як пригадуєте, сказав, що «писання поезії – абсолютна самотність». Про саме ж це явище написано багатенько й іншими. Пригадаймо хоча б Свідзінського. А тут настільки вражаюче свіжо і образно і про спориш, який переступити «тобі ніхто не допоможе», і про те, «яке безлюддя без’язике», і «рубіни крику», і про душу, яка
Тихенько покладе ключі від суті –
І піде геть у несусвітній світ.
Чим далі читав про інші Смолякові речі, тим більше розумів – це мій поет. І філософ. Але виявилося, що це й мій прозаїк. Палинський написав есей про збірку афоризмів, порад, розважань і витягів з віршів Смоляка «Альпінарій» і, диво дивне, про книжку ще не видану, «трохи задерикуваті нотатки-враження на полях рукопису І частини роману». Йшлося, як виявилося, про тоді ще не закінчений роман Богдана Смоляка «Віднайдене місто». Тепер я отримав від автора роман у повному обсязі, хоч тираж ще маленький. І прочитавши, засвідчую: «Віднайдене місто» – один з найнезвичніших і найоригінальніших сучасних українських романів. Який, правда, читати нелегко. Історії головних героїв – художника Романа і геолога-дослідника Григорія – надзвичайно цікаві, глибокі, і їхнє дивне, як для нашого часу, листування, й саме місто-утопія, в якому розгортаються події другої частини роману, і утопічні пропозиції автора щодо нашого майбутнього – то те, що може порятувати не одну людську душу. Хоча й утопія, хоча й для цього треба зуміти вчитатися у складний текст. А Палинський зумів і зацікавив. Хоч і висловив свої зауваження і пропозиції критика-професіонала.
Отож, з «Віднайденого міста» й перейду до прози, яку поціновує й аналізує Палинський. На початку частини книги «Про прозаїків» йдеться не про літературу художню, а такі видання як «Дев’яності навиворіт: есе» Євгена Барана і «Популярна енциклопедія Львова» Олександра Гордона. А за ними – про збірку новел Ігоря Гургули «Мапуче» та об’ємну художню й автобіографічну книгу Юрія Коваля «Цей лагідний, лагідний світ». Про них, як доводить автор есею, теж варто і є що говорити. Як і про історично-документальну прозу Володимира Радовського, зокрема, його роман про небожа Івана Мазепи Андрія Войнаровського, і про літературні світлини (природи) Василя Рябчука.
Але зупинюся на книзі Мирослава Лазарука «Забуті письмена: повість-спогад» про Ігоря Римарука. Поезію Ігоря я дуже любив і люблю. В есеї є цитати з творів самого Римарука й автора повісті-спогаду. А наостанок – аналіз післяслова Ігоря Гургули «Самотній вовк у місті Лева». Хоч у Лазарука і Гургули, вочевидь, таки не вистачає дотягування до рівня особистості й творчості Поета. І це відчувається в есеї. Тому, певне, й народилася у Палинського така кінцівка: «Я певен, що будуть нові, вдосконалені видання «Забутих письмен» і очікувані даровані одкровення». Тим більше, що Римарук справді «безвідносно залишатиметься в сонмі геніальних українців».
А в книзі есеїв Палинського ще є дослідження різних проявів страху у збірці Лесі Холодюк «Запах страху», і меж реального й ірреального, навіть моторошного, про що теж ну дуже цікаво написав Палинський.
Серед прозаїків, як мені здалося, Віктор Палинський якось по-особливому вирізнив трьох, до творчості й особистостей яких відчуває особливу зацікавленість і навіть пієтет (ні, мабуть, то не тільки моє особисте враження) – Надію Мориквас, Юрія Ніколишина і Любомира Медвідя.
Усі три романи першої авторки, про які йдеться, – «Де мій брат?», «Корнелія» і «Винова гора» – я читав. І згоден з високою й об’єктивно-аналітичною оцінкою їх. Історії заробітчанки-блукалиці і трохи авантюристки Гелени, загадкової ровесниці чи то спадкоємиці львівських-поетів модерністів Корнелії, і, нарешті, постаті дивних персонажів, долі яких завкружені довкола Винової гори – всі вони реальні та водночас оповиті незбагненним хвилюючим флером. І це вміло сплітає і вифантазовує авторка. При всій своїй нелюбові до цитат наведу ще дві, бо в ній Віктор Палинський визначає суть творчості і пошуків Надії Мориквас. І не тільки. А й власної творчості.
Отож, «Вона багато років виписує «своє» якось так по-особливому, наче гоїть рани серця (трохи сентиментально вийшло, але дуже точно; через те не поступлюся дефініцією). Мориквас і гадки не має обмежуватися в чомусь у своїх текстах; не боїться дорікань на зразок «так не прийнято» та впивається своїми невичерпними почуттями й візіями. Це не похвальба; це – так по-письменницьки незалежно». І ще далі: «У Мориквас такі незникомі вогні, запалені особливою творчою енергетикою викликають стани, подібні до медитативних і «тексти» з’являються ніби самопливом… І починають згодом провадити саму авторку місцями, що буцімто існували десь іще до неї, а не є продуктом одверто особистої уяви та романних векторних фантазійних потуг…». Як на мене, наяву майстерність і письменниці, і самого есеїста-рецензента.
Прочитавши есей Віктора Палинського «Надії Старої та інші» про повість Юрія Ніколишина «Стара при надії», мені, їй-бо, захотілося особисто познайомитися з тою старушенцією на ім’я Софія Петришин ніби з реальною особою. Наговорені Старою тексти, суть її життя, доля її внука Юліана і нарешті Львів, що проростає крізь це життя і долі, показано в есеї так переконливо, що аж не віриться, що це лише літературна гра. Але гра, яка посилює нашу генетичну пам’ять. І кличе до пізнання іншої, ніж досі гадалося, таємниці життя і Львова.
Віктор Палинський, здається, переконав мене в тому, що до видавців, котрі водночас є гарними письменниками (а таких в Україні можна перелічити на пальцях однієї руки) належить і Юрій Ніколишин. Я читав «Бота-Фікс» (Божа частка), вважаючи, що це все-таки збірка есеїв, часом філософських, загадкових, у яких справді розчинений фатум, а часом відверто публіцистичних і моралізаторських. Втім, про наявність останнього пише й Палинський. Але таких значно менше і, як наголошує, більше все ж таких, що після прочитання змусять шукати Божу частку в собі, як частині царини Вічного Духу. І цей пошук справді складається, а може, й на читацьких очах народжує саме роман, яким і є ця об’ємна книга.
Як і роман-монолог «Там, де живе душа. Ель-Сільбо Канар». Океан, дощ – тільки одні з можливих пошуків прихистку і раю людської душі. Втім, якщо з старою бабцею Софією мені хотілося познайомитися, то з Канарами чи з океаном – ні. Бо океан може бути (чи його можна відчути) навіть у краплях львівського дощу. У нього своя філософія, і він вміє бути філософом, тільки крапаючи собі, бо що йому до навал хвиль чи ревіння та безбережжя якогось далекого океану? І не уникаю спокуси процитувати наведений в есеї давній вірш Палинського:
Сиджу в криївці власної душі.
І це сьогодні вся моя робота.
Звісно, я чув про Любомира Медвідя, дещо про нього читав, бачив репродукції картин, а деякі й наживо на виставках. Знаю про його звання і регалії. Та не знав, що він ще й дуже добротний і своєрідний прозаїк. Живопис і прозу Медвідя Палинський зміг якось дивовижно поєднати в двох есеях із книги «Час творити»: «…Повінь підвалиною» і «Любомир Медвідь: спогадування невідомого».
Так ось зізнаватися може тільки справжній і великий письменник: «Я справді не знаю – яка мета пропонованих читачеві текстів, хоча ціль обрана достеменно відома: я бажаю, щоб шелест розставлених мною слів зворушив увагу читача, як, приміром, зворушує шелест листя… Цебто: це неважливо – чи відлунням життя, а чи зітханням смерті, чи обох заодно, – з’єднаних у бездоганному, як кристал, геометричному розташуванні атомів в улюбленій комбінації Творця, істинного і єдиного». Можна писати цілі трактати, есеї й романи про мету творення, а можна написати ось так. І після цього віриться словам Палинського: «Читати Любомира Медведя – насолода. (Не поспіхом, смакуючи)… І знати, що залишається ще достатньо недочитаного!»
Автор есею все це прочитав і виклав свої думки і про книжку «Ремінісценції-2», і про повість «Кому повінь підвалиною», і про новели, вміщені в книзі, які «нагадують ностальгійну джазову музику нічних імпровізацій, часто контраверсійну. Не просто почуту. А засвоєну. Трансформовану…» Не буду наводити ще цитати, а скажу, що повірив на слово – магічна енергетика прози Любомира Медвідя «впливає на мене: подібно що й вони думають про мене…» Себто, тексти письменника-художника. Тексти думають. Про того, хто їх читає. Чи не вища форма впливу і авторської майстерності… Що ж до картин Любомира Медвідя, то тут Віктор Палинський виступає як справжній професіонал. І поціновувач, і експерт. Людина, яка чекає опертя у пошуках необхідного для його душі й розуму. Підзаголовки есею багато говорять і про творчість митця, її складові, й про те, що можна витягти із бозна-яких глибин, до яких торкається художник: «Здобування світла», «Чарівлива колісниця», «Свобода іншості», «Повернення», «Діалогічність», «Наздогнати метелика», «Колір», «Рефлексійне», «Крижина самотності». І наприкінці однієї з частин есею: «…І ота Медведева унікальна властивість – творення на межі фізичного та метафізичного дорого вартує. І справа тут не лише в екзистенційності. Радше, – в художніх особливостях таланту. Посвяченості. Можливо, так».
Різні митці постають в третій, останній, частині книги Віктора Палинського. Тут Михайло Барабаш з його поезорефлексіями – в колористиці тривог й непевності смутку й непередбачуваності, зустрічей та розставань, проблисків радості та напливів зажури; далеких подорожей та ностальгійних повернень». Поезія художника і водночас його живопис в одній книзі це має бути цікаво і цікаво. Постає малярський час і розмаїття полотен іншого художника, Ореста Білоуса – все це майстерно і майже зримо передано словом Віктора Палинського. Творчість Бориса Дроботюка і колористика картин Роксоляни Прийми-Таміоли, якій притаманні магічні властивості. А ще експозиція якої називається «Молитва на вервиці», а Палинському хочеться назвати «Львівськими ликами». Він же вміло, з пристрастю і темпераментом розповідає, як вміщуються і поєднуються у творчості Володимира Стасенка пошуки святості в іконописанні і пристрасна незворушність жінок в портретах, як відбувається вимивання повсякденності у картинах Стасенка і як ірраціональне в його творах споріднене з поезією. А ще постають двотомник монографія Ростислава Шмагала, який пише про живопис і художників. І насамкінець у книзі «Час творити» постає розмаїття акторських і режисерських робіт Григорія Шумейка, здається, незбагненні (чи приховано-загадкові) сценографія і живопис Романа Яціва.

3

З усього сказаного мною, гадаю, можна зробити єдиний висновок – Віктор Палинський у книзі «Час творити» віддзеркалив (чи точніше, створив) потужну й таку розмаїту панораму літературної і мистецької дійсності творення багатогранного і дуже своєрідного світу у написаному поетами, прозаїками, створеному митцями Львова і Львівщини – дуже вагомої частини загальноукраїнського духовного процесу – і так це зробив, що дивує й захоплює.
Як цьому чоловікові вдається так багато і як набрано такий огром слів та визначень в оцінці творінь словом, пензлем і на сцені?
Щоб прочитати і подивитися стільки, як то кажуть, часу і життя не вистачить. А він ще й живе посеред цього всього і темпераментно дивується, помічає недоліки в редагуванні, мовні огріхи, мовби розтягує й урізноманітнює перспективу створеного словом і фарбами. В наче регіональному бачить не лише загальноукраїнське, але й світове явлення. Знаходить аналогію у давніх і теперішніх письменників, філософів, живописців. А отже, переконливо доводить – це таки вагома й незникома частина того, що називається світовою літературою, мистецтвом і культурою. Розсуває обрій і самих творців, і зображеного ними. Це скільки треба побачити, прочитати, вслухатися і оцінити! Побачив і оцінив. І подарував іншим, закликав до їхнього сприйняття і поціновування.
Не можу не сказати про особливості стилю і манери есеїв Віктора Палинського. Есеї в більшості мають підзаголовки, часто багатенько, тобто, десь із своєї глибини витягають міні-есеї, де автор відтворює і відтворює зміст того, про що пише, розкриває і поглиблює його, переконує нас, читальників, і водночас запитує: а чи так це? а може, ось так?.. Розсуває межі трактування й розуміння. Застосовує методику коментування творів і автокоментарів того, що сам написав. Словом, це Палинський, і тільки він, геть не схожий своєю естетикою і критикою на інших. Із своїм постулатом, який висловив наприкінці есею про творчість поетеси Марти Починайко: «Не прогавмо. Не піддаваймося відчаю. Нам личить бути сильними». І за це теж заслуговує найвищої оцінки.
Свої ж оцінки – зважені, толерантні, часом і трохи ущипливі, він роздав, як мовиться, і сестрам, і братам. Вони до нас зримо поближчали. Таки й справді поближчали. При тому, Палинський пише про те, що кожен має свій стиль, світобачення, своє ставлення до життя і своє зображення тільки йому властивими способами.
Їх багато, і всіх з названих Палинським я тут навіть не зміг згадати. Все ж ще скажу про короткі есеї, що присвячені двом, яких уже нема з нами, бо в засвітах – Романа Лубківського і Ярослава Павлюка. Про першого написано традиційно, сказати б, біографічно. Зрештою, для мене Лубківський був насамперед відомими громадським і політичним діячем. А от про Павлюка – блискуче, настільки виразно й болісно, що дух перехоплює. Про одного з найліпших українських прозаїків другої половини двадцятого і початку двадцять першого століття. «Він просто був собі чистим письмаком, день до дня чаклуючи над словом. Отримував задоволення від мозольної роботи літературного професіонала. Щоденної послідовної й негомінкої», – пише Палинський. Та негомінка робота переливалася у блиск і тепло (хоча часом і гіркоту) винайденого, виболеного слова. Я читав повість «Фільмар», новели Ярослава Павлюка, його роман «Сад п’яних вишень», а роман «Нічний імператор» рекомендував до серії історичної прози, яка мала виходити в одному з видавництв. На жаль, роман виявився «засерйозним» та й щось, здається, не склалося у пошуках спадкоємців передчасно померлого письменника. Але я згоден, що «таємниця його іншості залишається поміж нас…» і що тепер «Вона ще більш виразно засвітилася в його творах. Таємниця, що її розгадуватимемо завше». І твори, звісно, треба перевидавати.
Добре, що є автори, котрі такі таємниці допомагають розгадувати. Слова Палинського «Поет зближається до свого справжнього імені лише тоді, коли бодай до часу переживає миті осяяння. Коли несподіваний спалах робить усе іншим; таким, що видається вічність зблизилася до нього майже впритул…» можна віднести й до прозаїків і митців також. Хоча я не прихильник творчості Лева Толстого, але його слова про накат (читай – натхнення), від якого вже не втечеш, доки не звершиш те, що намітив, що живе в тобі, мені ближче, ніж сказане одним з моїх найулюбленіших – Вільямом Фолкнером – мовляв, він не знає, що таке натхнення. Не віриться, бо деякі романи Фолкнер писав роками, а то й десятиліттями, а інші, найкращі, протягом двох-трьох місяців, а то й шести тижнів. Тож було і натхнення, і осяяння. Ще й які!
Як мені здається, саме з ними так вдало поєднується міцний професіоналізм й ерудиція Віктора Палинського. Він має вже багато і відзнак, і премій. Всеукраїнських і міжнародних. За свою поезію, прозу і критичні та літературознавчі дослідження. Їх гідно доповнила б і увічнила Національна премія України імені Тараса Шевченка. Саме за вагому, дуже вартісну книгу «Час творити». Час читати та пошановувати Палинського.

Володимир Лис

Leave a Reply

Your email address will not be published.