Володимир Новіков-Бабак – екс – військовий журналіст, юрист, член Української асоціації письменників художньо-соціальної літератури. Лауреат Міжнародної літературно – мистецької премії імені Миколи Сингаївського. Не байдужий до історії Другої світової війни. Батько був сержантом військової розвідки і партизаном загону «За Батьківщину» Ямпільського району Сумської області.  Три дядьки були офіцерами. Один із них – Герой Радянського Союзу (морський льотчик). Рідного діда по материнській лінії Семена Бабака, який повертався до трьох неповнолітніх доньок у серпні 1941 року, закатували угорські окупанти. Віват, Європа! 

 

«Фашисты, мол, немецкие

Усиленно бахвалятся:

 На области советские

Они вот-вот навалятся…»

Дем’ян Бідний, радянський поет,   

                                                                                                        14 серпня 1936 року!!!

ВІДЗЕРКАЛЕННЯ «ГЕНОЦИДНОЇ» ПЕРЕМОГИ
(Нарис)

Офіційно 1 вересня 1939 року нацистська Німеччина напала на Польщу, розпочавши Другу світову війну. Сталінський Радянський Союз через два тижні допоміг «партнерам» розшматувати Річ Посполиту, розстрілявши десятки тисяч елітних польських громадян.
Дослідники тих часів стверджують, що 17 вересня 1939 року лідери комуністичної і націонал-соціалістичної новонароджених імперій грузин Джухашвілі-Сталін та австрійський німець Шикльгрубер-Гітлер (правільніше Хітлер) зустрічались у Львові.
Офіційно 22 червня 1941 року, випереджаючи «геносе» Сталіна, який планував перемогти гітлерівців 12 червня, а після змінив свій намір, на Країну Рад «раптово» напали європейці – васали «нацнімеччини». «Макаронники», тобто італійські вояки, чомусь «заблукали» в українському Донецьку – Юзовці, угорці на Сумщині, румуни біля Чорного моря…
З осені 1939 до лютої зими 1940 Сталін воював з Фінляндією, де загинули від куль і морозів тисячі етнічних українців. Було приєднано до СРСР півострів і «підшаманено» загальний кордон.
Завдяки відомому Пакту сталінського холуя Молотова з Ріббентропом, іншим домовленостям з нацистськими вояками, наші славні більшовики незабаром провели спільні паради з фашистами в окупованому Бресті, а 1 травня 1941 року – в Москві.
Сталінська Країна Рад приєднала до себе Балтію, Північну Буковину з Бесарабією. Не забута була і Західна Україна. Воював Сталін і з японською армією в Манжурії.
Дотримуючись попередніх ленінських наказів про знищення «контрреволюціонерів», могутнім НКВС було розстріляно: 3 Маршали Радянського Союзу (із п’яти), близько 43 тисяч генералів, офіцерів Червоної Армії і Флоту.
Небоєздатна, малоосвічена (до 7 класів), залякана з усіх репресивних боків Робітничо-Селянська Червона Армія, кількість якої разом з бойовою технікою перевищувала потенційного ворога, сотні окремих фахівців якого навчалися на радянській території, здала приєднані землі, Білорусь, Україну і відступила до помешкання Сталіна – Москви. Саме тоді чудовисько з інвалідністю видало наказ – «Ні кроку назад!»
Потім йшла брехня про 28 панфілівців, мільйони полонених червоноармійців, «молодогвардійців», героїв – комсомольців, «п’ять мільйонів» загиблих комуністів, «бандерівців», «мельниківців», Холокост.
Замовчувалась правда про масові зґвалтування червоноармійцями і НКВСівцями жінок Західної України, європейських країн і, особливо, звільненої частини Німеччини.
Йшла дезінформація і про бійців польської Армії Крайової, інших формувань. Не розповідалась правда про страшну долю колишніх військовополонених, розстрілах зґвалтованих німкень, інвалідів – ампутантів, які намагалися знайти правду в Москві та Києві, російських козаків, яких чимало воювало на боці Вермахту.
Замовчувалась правдива інформація і про мільйонну армію «РОА» – Російську визвольну армію генерала Власова, який воював не за Московію і СРСР, а виключно за Гітлера. І подібних формувань із колишніх радянських військових було понад два десятки. Одному із козачих корпусів, наприклад, який був підпорядкований рейхсфюреру Генріху Гімлеру з розвідувально-диверсійною школою «Атаман», встановлено пам’ятник у Москві.
Ніде не розповідалось про майже мільйонну загибель непідготовлених військовослужбовців, при звільненні Києва від нацистів. Замовчувалась при цьому правда про злочинне десантування радянських парашутистів, протягом двох тижнів. Їх тисячі втопилися у холодному Дніпрі.
Зменшувалась роль ленд-лізу – допомога США, Англії, Монголії військовою технікою, спеціальною металопродукцією, продуктами харчування, зброєю, медичним обладнанням, кіньми, теплим одягом і взуттям тощо. Чомусь офіційно не було жодного фронту з назвою «Російський». Українських – 4.
Ще ненажерливе оточення Сталіна, разом з міфічним полководцем Жуковим, який мав освіту чотири класи, планували «хохлів», які перебували в окупації, відправити до Сибіру – Великого сибірського ханства. Але 20 мільйонів українців важко було «переселити». Замінили новим Голодомором і репресіями: 1947 – 1949.
Гітлерівці підготовили на підвласних територіях 44 концтабори, а сталінські чекісти – дзержинці – 162! Починаючи з перших днів захоплення влади. Досвід націонал-соціалісти переймали у більшовиків-комуністів.
Саме у роки післявоєнного Голодомору, наприклад, лише в селищі Погребище Вінницької області, колгоспники «на – гора» видавали три норми борошна. Але мовчазні чекісти, забирали геть все до останнього зернятка. І такі випадки державного мародерства були масові.
Офіційний прапор Перемоги над Рейхстагом піднімали сержанти: грузин Кантарія і росіянин Егоров. Про їх безпосереднього командира взводу розвідки лейтенанта Береста, який був поряд з ними о 22 годині 50 хвилин 8 травня 1945 року, навіть ніколи не згадували. Можливо тому, що він мав відношення до України як і ті бійці, які першими з прапорами дістались «узбіччя» гітлерівського Рейхстагу? Не знайшлось чомусь місця у параді Перемоги 1945 року, червоним партизанам і підпільникам.
Сьогодні знову ведуться балачки про сталінський період. Наприклад, горе-панянка Наталія Лоза або харків’янин – росіянин (випускник ЛВВПУ) Геннадій Альохін у фейсбуці активно захищають Сталіна.
То хто ж той шестипалий учень епілепсіка, кайзерівського шпигуна, сифілітика – єврея-калмика Леніна: геній, диктатор, геополітик, маньяк чи «батько всіх народів»? Адже крім зазначеного, у болотах «ГУЛАГу» чекістами були втоплені понад 3000 дівчаток 12-14 років – діточок «бандерівців». У грудні 1930 року 337 кобзарів, які зібрались у Харківському оперному театрі заради збереження національної культури, НКВСівці вивезли до околиці ст. Козача Лопань і розстріляли.
15 березня 1951 року студенти Харківського державного університету відмовилися складати іспити російською мовою і за особистою вказівкою Сталіна, 800 дівчаток і хлопчаків були репресовані. Із сибірської каторги вони не повернулись. 33 найбільш активних студентів – засуджено до смертної кари. Згодом їх чекісти розстріляли.
На мою особисту думку пересічного громадянина, сталінізм причаївся майже у кожного із нас. Він передається із покоління в покоління. У вигляді насилля. Інакше не було б збройних протистоянь на теренах колишньої Радянської імперії і бажання більшості росіян відродити в кордонах 1991 року «совєти». Під шизофренічні гасла «якщо треба, повторимо», «росвесни», «росмиру», «новоросії», «кримнаш», «іхтамнєт», «укри», «бандерлоги», «фашисти», «рогульня»…
Саме з цією метою «високі» холуї Кремля «одностадно» надали «зелену вулицю» збройним силам при захопленні у 2014 році Криму, Донбасу, а згодом для мільйонів думок «телероботів» і одноосібного вічного президента.
Тож невже повернуться після всього кров’ю набутого: свободи слова, зібрань, відроджень (хоч і млявого) української культури, можливості змінити неукраїнську владу ті страшні часи безжалісних арештів, репресій, безглуздих звинувачень, штучних Голодоморів, катувань, вищих мір покарань, захоплень чужих земель, шпигуноманії і принижень?
-Вам не страшно, справжні патріоти і захисники держави? – одного разу запитав у «свідомої» жіночки. – Проїдаєте поцуплені мільйони «зелені» у далекому зарубіжжі, миєте «задки» європейцям і росіянам?
Промовчала активістка. Мабуть розуміла, що нові чиновники, пройдисвіти сьогодення, як і їх попередники у вишиванках, збагачуються за рахунок різноманітних корупційних схем, продовжуючи своєю цинічною бездіяльністю знищувати волелюбне українське населення. Вони теж є прихильниками сталінізму! І ніколи не повернуть витрачені власною бездіяльністю державні гроші. Така вже «традиція» дісталась шостому Гаранту зі своїми «земляними слугами».
Ось таке «подвійне» відзеркалення 75-ї річниці Перемоги над нацизмом його «близнюком» – сталінізмом і турбувало мою сусідку Нюру Баскервіль, коли вона вкотре згадувала про своїх трьох зовсім молодих дідусів – офіцерів, яких розстріляли НКВСівці, а четвертого, цивільного, відправили на 10 років за грати. Сім’ї відправили до Сибіру. Житло, а воно було в Петербурзі, дісталось чекістам.
Дослідник – історик із Києва Володимир Білінський підрахував, що «за 525 років (XIV – XX століття) Російська імперія і її попередниця – Московія (Моксель) воювали 329 років. Таку психологію розбою й бандитизму заклав у свідомість московитів «незабутній» Олександр Невський».
Не заспокоївся наш «сталінський» північний сусід і в новому тисячолітті, готуючись до 75 – ї річниці загальної «геноцидної» Перемоги…

МЕРТВА ТИША

Для чарівної 19-річної кароокої шатенки Марії Яцик, Друга світова війна завершилась значно пізніше – у 1946 році. Вона майже повні три роки була «остарбайтером» у нацистській Німеччині. Потрапивши у 1945 році до американських військових, переконала старшого офіцера повернути її до батьків на Вінничину до села Погребище. Вона ще не знала, що тато загинув від ворожої кулі чи снаряду. Але дівчинці дуже кортілося швидше дістатися рідної оселі, її запашного повітря, побачити батьків, сестричку, знайомих і друзів дитинства. І воно зрозуміло, що чужбина для багатьох сільських людей – вічний тягар повільної дії.
Дічинці поталанило – вона без особливих принижень і необхідних процедур «фільтрації», незабаром дісталась рідного села Погребище. Воно уціліло. Навіть дехто із селян коней мав і сіно худобі возив. Допоміг невідомий перевізник і Марії дістатись батьківської хати.
-З Богом, – тільки і промовив невідомий чолов’яга.
Дівчина від втоми і напруги лише мовчки кинула головою. Її темні очі на фоні сірого неба, стали ще темнішими. Потім відзеркалили плівку сльозинок радості.
-Мамо, батько, сестричка!
Марія, не дивлячись собі під ноги, провалюючись у глибокий сніг, який ще не розчистили з ранку, кинулась до вискочившої з сільської хати худорлявої, з ранньою сивиною і роздягненої матері Ольги Іванівни. Ще через хвилину, з’явилась заспана з довгою косою сестра Катерина. Вона байдуже дивилась на старшу сестрицю.
Ольга Іванівна свою стареньку в’язану хустку, яку передала Катерина, накинула на старшу доньку і хвилин п’ять цілувавала її втомлене обличчя.
-Як же ми тебе довго чекали…
-Нарешті, я вдома, мамо!
Ще за півгодини до хати прийшли сусіди. З’явилась смажена картопля, сало, домашня горілка, мочені яблука і огірки. Усім було цікаво, як вдалося вижити у німецькому рабстві.
-Працювати приходилось з шости ранку до самої пізньої ночі. Наглядачі лупцювали тих дівчат, хто намагався уникнути труднощів. Пізніше мене забрав до себе великий начальник з великою сім’єю. Там я працювала по господарству: прала білизну, розпалювала каміни, щоденно мила посуд, підлогу, годувала худобу. доглядала хвору бабцю.
Коли вже загомоніли сільські півники, гості розійшлись. До наступного дня не прокидаючись, відпочивала і Марійка.
Непомітно пролетіло літо. Згодом у старшої доньки Ольги Іванівни, розпочалися пологи. Народився хлопчик вагою у три кілограми і двісті грамів. Назвали Олександром. На честь загиблого діда. Повідомлення за підписом командира польової пошти, що рядовий Яцик Олексадр Васильович, українець, якого було призвано до Червоної Армії у 1941 році, проходив службу зв’язківцем і загинув під час виконання бойового завдання у квітні 1945 року, знайшло адресата ще рік тому…
Молодша на рік від сестри Катерина, познайомилась на п’ять років старше за неї фронтовиком Василем, який вирішив працювати трактористом у їх колгоспі. Велись балачки і про можливе одруження.
Бажаних дружніх стосунків між сестрами не було. Начебто чорний кіт між ними просунувся. Не втручалась у їх стосунки і мати. Вдова розуміла, що у Катерини зберіглася злість до усього німецького. Як не як, а вони залишились без чоловічої допомоги.
-Зізнавайся, від німця народила? Навіщо німченя привезла? – не рідко допікала Марію молодша сестра. Що люди скажуть?
Утримувалась від будь – яких роз’яснень мати – одиначка. Не хотілось розповідати про великого німецького начальника, який її ґвалтував протягом чотирьох місяців, поки не зайшли до їх містечка американські солдати.
З наближенням осінніх ранніх морозів, Марія залишала дитину на теплій грубці, яка була «додатком» до сільської пічки. Маленький Сашко був зовні схожим на матір. Але волосся на голові було русяве і очі були сіруваті. Це особливо і дратувало Катерину.
-Вкотре запитую! Навіщо німченю привезла?
-Мій син – українець. Залиш мене у спокої, сестричко.
Намагаючись усамітнитись, Марія рідко виходила, як кажуть, «у люди».
Все більше поралась в домашніх справах, допомагаючи матері. У той ранковий морозний день, вона, за звичкою, нагодувала сина грудним молоком, а його вистачало. Закутавши дитинча у простирадло, поклала його на теплу грубку. Поспіхом, забувши поцілувати немовля, а може з інших причин, вийшла у двір де поралась у курятнику мати.
У ці самі хвилини Катерина, яка знаходилась на пічці, вже прокинулась. Не довго роздумуючи, вона стрибнула з пічки на грубку де спав маленький Олександр – онук забитого німцями діда Олександра. Від сильного удару в груди, шестимісячна дитина миттево померла.
Нічого не сказала молодшій сестрі Марія. Вже наступного дня за пляшку «бурячихи» двоє знайомих дідусів зробили маленьку домовину, викопали ямку і поклали у неї забитого українкою незаконнонародженого.
Ще на третій день зайшовши на цвинтар, посидівши мовчки біля могилки сина, Марія пішла геть із села. Воно стало для нею чужим і огидним.
Катерина з матінкою мовчки спостерігали за Марією, постать якої все дужче розчинялася у пір’ях літаючого снігу. Вже через два місяці у них було весілля, а потім народження хлопчиків з різницею у два роки. Але не довго раділи мати з дочкою. Обидві дитини були з вадами – вони не вміли розмовляти.
Отже правду в народі кажуть, що не потрібно грішити, готуючи сусіду яму. Може так трапитись, що і сам в нії потрапиш. Так приблизно сталось і з сім’єю Катерини. З тих пір як їх назавжди залишила Марія і її загублений син, у хаті Яциків постійно знаходилась мертва тиша.

ВЕТЕРАН ВІЙНИ, ТЮРМИ І ПРАЦІ

З давніх давен на Чернігівщині у Фепкинському районі розташоване селище міського типу Добрянка. Якщо вірити старожилам, то першими у цьому лісовому масиві, що за 44 км від Білоруського Гомеля та 66 км від поки нашого Чернігова, ще за часів московського ненажерливого царату тут ховалися «старовіри». Саме про них гуляють байки. Люди стверджують, що втікачи від московитів будували тут своє особисте помешкання. Для тих, хто хрестився двома пальцями або «перстами», будували церкву.
З насильницким приходом до влади більшовиків – масонів, громада «старовірив» відстояла свою церкву від знищення безбожниками. Зате православним цього зробити не вдалося і їх прихід безслідно зник.
Наприкинці літа 1941 року до села завітали європейці у вигляді «гауляйтерів». Тоді розпочався новий етап людського виживання. Дехто охоче «впали» під Вермахт. Навіть з’являлись газети на українській мові. Інші перейшли до сусідів партизанити. На жаль 14-річному Федіру Супруну з вулиці Коцюбинського, тієї ж Добрянки як і багатьом іншим підліткам, не поталанило – їх у вигляді «білих рабів» нові господарі відправили у спеціальний табір. Цей дитячий концтабір був розташований на території тодішньої Чехії, яка була націонал-соціалістами Німеччини окупована за лічені дні.
Йшов 1942-й. Четвертий рік Другої світової війни. Федір вирішив не здаватися. Спільно з однодумцями після вечірнього «перегукування» таємно розбіглися у різні куточки «гостинної» Чехії.
Підлітків з України каральні органи «коричньової чуми» розшукували з навченими вівчарками. Одних повернули до табору «остарбайтерів», а інших за непокору – у землю.
Хлопцю з Чернігівщини знову посміхнулась Фортуна – його в саморобній криниці сховали чешські антифашисти. Чоловік та дружина таким чином помстилися за загиблого сина від рук непрошених «аріїв».
-На двір вилазитимеш лише вночі, – на словацькій мові попередили дитину чехи. – Їжу будемо передавати у ведрі.
Уже через рік з «кляксою» юнак попросив своїх рятувальників, сміливих людей, яким довіряв і дотримувався конспірації, відпустити його на волю до місцевих партизанів Супротиву.
-Щасливої тобі дороги, синку, – промовили вночі чешські друзі, прощаючись з юнаком. – За тобою прийшли розвідники.
Два роки Федір воював у складі чешського партизанського загону. Незважаючи на середній зріст та неймовірну худорлявість, український хлопець нарівні з дорослими ризикував життям, беручи участь у бойових діях.
Надійшов переможний 1945 рік. Федіру виповнилося 17 років. Та територія, де перебував юнак, знаходилась під юрисдикцією США.
-Пропонуємо виїхати до Америки, – через перекладача пропонували українцю американські контррозвідники.
-Краще поверніть мене до батьків. Дуже сумую. Заради них воював.
Союзники не заперечували. Відпустили підлітка. Навіть вручили відомчу бойову нагороду. Але не встиг юнак добряче обійняти рідну оселю, як його заарештували радянські чекісти. Ще через тиждень відбувся «польовий» військовий суд і юного «інтернаціонального» партизана на 10 років відправили до сталінського концтабору на Колиму.
-Ознайомившись з твоєю особливою справою, – в приватній розмові з юнаком попередив «кум» – начальник радянської тюрми – вчорашній суворий фронтовик, – допоможу тобі вижити.
Вкотре поталанило хлопцеві – він став «бригадиром» над військовополоненими. А їх було чимало: німці, румуни, поляки, чехи, угорці, поліцаї Країни Рад, «власівці», козаки…
-Двічи звертався до керівництва таборів по твоїй справі та двічи було відмовлено, – повідомив Федіру начальник тюрми.- Єдине, що в моїх силах – додаткову їжу будуть тобі видавати.
Ще через два роки екс-солдатів Вермахту, які добре працювали по заготовці деревесини та збільшували темп ходьби до робочих місць, почали відпускати на історичну батьківщину. Але на Федіра, який воював якраз з фашистами, така амністія не розповсюджувалась.
-Ти не один такий солдат, який потрапив сюди помилково, – за чашкою чаю розповів Федіру «кум». – Тисячи людей чомусь стали «ворогами народу» та сотні військовополоненими, які воювали проти нацистів в іноземних військових формуваннях.
Уже чимало промайнуло часу від дня смерті Сталіна. Розпочалося реформування радянських концтаборів. На поверхність піднімалась амністія, реабілітація. Але український антифашист, патріот, боєць Федір Іванович Супрун вийшов на волю лише у 1955 році.
Повернувшись до рідного селища майже 30-річним чоловіком, а для багатьох односельчан звичайним з/к, ветеран війни і тюрми влаштувався на лісопилораму.
Ставши ветераном праці, вступив до лав Комуністичної партії яка так довго над ним знущалась. Ні на кого не ображався ветеран. Молився лише за своїх двох дітей, щоб вони не постраждали за його минуле.
-Остання неприємність для мене, – повідомив по секрету старенький,- знищення річки дитинства «Ключі», по якій «кораблі» ходили, винно-концервного заводу, меблевої фабрики, швейної, продуктового комбінату, майстерні по ремонту картофельних комбайнів району, ковбасного цеху до якого приїзжали за закупівлею з Білоруського Гомеля. Не стало хлібопекарні, справжнього лісництва, профілакторію від туберкульозного захворювання. Замість двох шкіл – одна. «Старообрядці» нас до цього часу називають «набродами».
Ось така неприємність для ветерана війни, тюрми і праці вже за часів Незалежності.

З ВІРОЮ У БОГА

У дитинстві ми усі мріємо стати швидше дорослими, щоб бути мало примітними, вільними, самостійними. Приблизно з такими думками дістався зрілості і галичанин Юрій Дмитрович Нижник, 1906 року народження, якого літом 1941- го примусили надіти чужу для нього уніформу червоноармійця.
Юрій Дмитрович народився і проживав у селі Погарисок (Нижники), Жовківського району, Львівської області яке було за 9 кілометрів до польського кордону. Він, як і більшість селян, жив одноосібно годуючи багатодітну сім’ю.
Після проходження «партизанської» перепідготовки, рядовий запасу Нижник 22 червня 1941 року повинен був повернутися до оселі, де на нього чекали четверо дітей і дружина.
Не встиг Юрій вийти за межи військової частини, як їх армійські приміщення почали підніматися у повітря. Їх бомбила ворожа авіація і плідно поряд лягали снаряди із фашистських артилерійських гармат.
-Тікаймо! – кричали одні.
-Допоможіть!- через силу, просили інші.
Була паніка, крики, стони, прокляття, розірвані тіла. Низько над військовим містечком кружляли німецькі літаки, розстрілюючи з кулеметів червоноармійців і тих, хто у цю хвилину був поряд.
Багатодітний батько Юрій кинувся тікати подалі від ворожих бомб і снарядів. Він збагнув, що розпочалася війна. Селянський досвід і приниження польсько-совєтської влади змушували його думати лише про одне – як врятувати дітей. Він розумів, що вони без нього загинуть.
Будучи добре обізнаним у місцевих лісових дорогах, солдат – запасник Нижник кинувся чим дужч навпростець. Йому здавалось, що за дві години він уже дістанеться рідного села. Юрій перебіжками, намагався непоміченим пройти поле. Коли дістався лісової смуги, звернув увагу на кинуту кимось під дерево офіцерську червоноармійську уніформу. Не довго роздумуючи, сховав її у свій речовий мішок.
-У господарстві все згодиться, – прошепотів Юрій, витираючи пілоткою спітнілого загорілого лоба.
Після лісосмуги, вийшовши на лису горку, щоб зорієнтуватись на місцевості і вирахувати залишки відстані до села, перед ним раптово як із-під землі з’явились німецьки автоматники.
-Хенде хох! – промовили солдати, тицькаючи «шмайсерами» в груди.
З піднятими руками, червоноармійця Юрія вже за півгодини привели до німецького офіцера – «гауптмана».
-Капут, Іван, шіссен, – промовив вермахтовець, розглядаючи червоноармійські офіцерські відзнаки на знайденій у речовому мішку уніформі.
Юрій намагався українською і польською мовами пояснити, що він не був офіцером, а лише знайшов чужий одяг. Але ніякі прохання рядового українця – галичанина не проймали фашистів. Вони відвели його під одиноку вербу.
Молодий батько чотирьох дітей Юрій Нижник мовчки зняв армійську гімнастерку, кинув її під ноги, поцілував маленького саморобного дерев’яного хрестика на грудях, помолився Богу і підняв свої карі українські очі до неба.
-Стріляйте, тільки моїх дітей не чипайте.
Офіцер Вермахту на якусь хвилину замислився. Він трішки розумів слов’янську мову, бо хтось із його далеких родичів мав тутешні коріння. Підійшовши до Юрія, німецький капітан уважно розглянув нагрудного засмальцьованого хрестика. Він зрозумів, що солдат тутешній, вірянин і ніякого відношення до радянських комісарів немав.
Ось так хрестик і віра у Бога спасли Юрія Нижника від розстрілу 22 червня 1941 року, допомогли пережити нацистську, націоналістичну і комуністичну владу. Селянин Юрій Нижник дочекався п’ятої дитини і 14 правнуків.

Leave a Reply

Your email address will not be published.