Передмова перекладача Олександра Степаненка
У серпні 2024 року на державному рівні відзначався 600-річний ювілей міста Косова. Відлік його історії ведеться від першої письмової згадки у грамоті Швидригайла Ольгердовича, великого князя литовського, руського, князя подільського та чернігівського від 1424 року, в якій йдеться про «село на ім‘я Косово з монастирем на ріці Рибниці у волості Снятинській, а на ріці Черемоші дві поляни: Березово і Жаб‘є».
Тож разом із Косовом 600-річний ювілей відсвяткували й у сучасній Верховині, колишньому Жабйому, селищі, котре досі конкурує з ним за право називатися «столицею Гуцульщини».
Чи не в усіх віках в обох «столицях Гуцульщини», і в Косові, і в Жабйому існували чималі єврейські спільноти. Але роки нацистської окупації поклали кінець історії єврейства на тих землях. І нині про колишніх сусідів-євреїв, про їхню самобутню культуру та їхніх діячів майже нічого не нагадує: ані на вулицях містечок та сіл, ані в музеях краю.
Сьогодні вже українці перебувають у схожій історичній ситуації – протистоять у війні деспотичному режимові, вельми подібному до нацистського, який позбавляє народ права плекати власну ідентичність та вільно обирати власний цивілізаційний шлях. Тож трагічний досвід євреїв у Другій світовій війні мав би бути близьким і зрозумілим для нас, пробуджувати зацікавлення та емпатію.
Виходячи з цих очевидних, здавалося б, міркувань і вважаючи, що розповідь про 600-літню історію Косова та Жабйого вочевидь буде неповною та лукавою, якщо й надалі обходитиме увагою історію євреїв Гуцульщини, я взявся за переклад на українську мову статті про відому родину Ґертнерів авторства Лєшека Римаровича, мого колеги, польського дослідника та публіциста з «Товариства Карпатського» (Towarzystwo Karpackie). Тексту глибокого і непростого, який вже не перший рік чекає на українського читача.
Пропоную його у дещо скороченій редакції. З повним авторським текстом мовою оригіналу можна ознайомитися на веб-сторінці «Товариства Карпатського» – https://karpaccy.pl/ocalony-swiat-gertnerzy-z-zabiego-plaj-40/?fbclid=IwAR0U9nibQfKTdCP-WZzhyH8tZztxotqys_5v8xEU6lsfRlv0vxjPVbZSme8
Що означає, коли люди кажуть, що правда йде світом?
Це означає, що її виганяють звідусіль і що вона мусить блукати далі.
Баал Шем Тов (1)
Коли я починав працювати над невеликою статтею для часопису «Plaj» про родину Ґертнерів із Жабйого, мені здавалося, що це відносно просте завдання. Ресторан та готель Ґертнера, інакше кажучи «Ґертнерів заїзд», що стояв просто на березі Черемошу в Слупійці (2), приймав багатьох туристів, відпочивальників, науковців та представників найвищої влади Польщі, які відвідували це модне тоді містечко. І ця господа, і її власник фігурують у багатьох туристичних спогадах, путівниках, медійних публікаціях та літературних творах. Значна частина єврейських сюжетів у романі «На високій полонині» (3) будується навколо постаті широко відомого й шанованого орендаря Етика, прототипом якого, як відомо, був Елізер (Лейзор) Ґертнер, добрий друг автора, Станіслава Вінценза. Його пам’яті Вінценз присвятив також власні «Єврейські теми», опубліковані у Лондоні 1977 року.
Але це просте завдання почало ускладнюватися і, чесно кажучи, здавалося – вже мене переростати. «Інтуїцією провідника» відчуваєш, що вже неможливо описати той неіснуючий нині та незбагненний за своєю суттю світ – як через культурні відмінності, так і через плин часу. Як у селах верхів’їв Чорного та Білого Черемошів, так і в спогадах людей, які там проживають, практично нічого не залишилося від того світу. Останніми свідками минулого є залишки кіркуту (4) у Верховині-Слупійці та пам’ятник розстріляним євреям в Ільці …
Стоячи на майдані перед пам’ятником Шевченкові у Верховині й дивлячись на покладений неподалік міст через Черемош, маємо зрозуміти, що стоїмо власне на місці довоєнного «заїзду Ґертнера».
У ті часи, про які йдеться (початок 1920-х років), з 8188 мешканців ґміни Жаб’є 673 особи визнавали юдейську віру. У Яблониці з 742 мешканців євреїв було 51, а в Гриняві з 1871 мешканців – 29. Але вже у повітовому Косові серед 9738 мешканців було 4771 осіб юдейської віри.
Нухім Бомсе, єврейський поет, відкритий для загалу завдяки Пьотрові Контному та Станіславу Вінцензу, у добрі часи – частий гість у Бистреці та Слободі Рунґурській, щойно після війни, з-за кордону, писав авторові «Полонини»: «Скільки ж води, точніше, скільки крові, збігло з того часу…». Для нас сьогодні з цього неіснуючого світу залишився лише один-єдиний вірш Нухіма Бомсе «Молитва моєї матері перед темрявою», блискуче перекладений з їдишу іншим другом та учнем Станіслава Вінценза, Чеславом Мілошем.
Девізом медалі «Праведник Народів Світу» є цитата з Талмуду: «Хто врятує одне життя, той врятує цілий світ». З віршами, мабуть, так само. Обидва великі письменники зберегли у своїх творах багато світів, але врятували й конкретні людські життя. Станіслава та Ірену Вінцензів було нагороджено медаллю «Праведника Народів Світу» у 1979 році, а Чеслава Мілоша та його брата Анджея – у 1989 році.
Жахливе місце. Жаб’є – Ільця (5). Долина на схилі пагорба Кропив’яний за неіснуючим вже нині Музеєм Гуцульщини. Майже всіх, близько 800 євреїв з усієї гірської околиці, чоловіків, жінок і дітей, зібрали в останній день їхнього життя у двох будинках у Краснику, стиснули плече до плеча так, що багато з них не пережило ночі, а потім убили над краєм власноруч виритої ними могили 18 грудня 1941 року. На цьому місці є невеликий обеліск. На табличці написано: «Вічна пам’ять євреям Жаб’я та навколишніх місць, які загинули від рук нацистських катів та їх прислужників у 1941-1942 роках».
Залишилися моторошні розповіді про цю розправу, записані ганебні вчинки сусідів, але записані й гідні вчинки. Священик з «верхньої парафії» Богдан Одинський оголосив вірним, що вони відповідатимуть перед Богом за кров євреїв, до пролиття якої вони можуть спричинитися, та й сам врятував кількох від вірної смерті під кулями, сокирами чи палицями.
Кільканадцять днів перед тим блискавично розійшлася по всій жаб’євській околиці звістка про те, що всіх євреїв із сусідньої Яблониці під приводом захисту від румунів було замкнуто місцевими націоналістами в якомусь підвалі, а відтак побито та потоплено у бурхливій течії Білого Черемошу. Вціліла одна жінка і дала власні свідчення. У наступні дні цю практику вбивства було вдосконалено у сусідньому селі: євреїв зв’язували по троє колючим дротом і топили набагато швидше. Загинули 74 людини.
Не можна не згадати тут однієї з розповідей про Баал-Шем-Това (Бешта), поширеної серед довоєнних гуцулів у Ясенові, де, як відомо, Бешт був корчмарем, а також у сусідніх селах. Бешт благословив це село, аби ніколи нічого злого не сталося там євреям. За іншою легендою, він благословляв євреїв, переконуючи їх, що ніхто з них не потоне. Мушу тут додати коментар, написаний наприкінці 1930-х років в етнографічному нарисі «Baal-Szem-Tov u Chzescijan» («Miesiecznik Zydowski», 1934): «Це також збулося. У навколишніх селах не раз бувало, щоб вбили єврея, але в Ясенові ніколи не траплялося… ніхто з них також не втопився, і так донині».
Євреї з Гриняви також, напевно, вважали, що їм пощастило. До цього села вже наближалася згадана раніше група з палицями та сокирами, бажаючи подібним чином очистити його від чужинців. Але проти цього виступили гринявські гуцули, вважаючи, що відповідальність лежить на місцевих мешканцях. І насправді в Гриняві не було вбито жодного єврея. Усіх їх вислали до Жабйого, а їхні маєтки пограбували. Більшість із них невдовзі загинули в Ільці, решта, мабуть, над Косовом, у Татарові, Делятині, Яремче, Шепаровцях, або в газових камерах Белжеця.
Усі жертви злочину в Ільці вже точно знали про перебіг «акції» у Косові, де протягом двох днів, 16 і 17 жовтня 1941 року, німці та українська допоміжна поліція безжально вбили неподалік від міста 2088 євреїв, у більшості – земляків, сусідів і друзів.
***
Елізер Ґертнер прибув до Жабйого з повітового Косова. Один із його дідів, Мордехай Герш, керував там великим підприємством, а також деякий час був бургомістром. Дід дружини Елізера – Сельці – то відомий у свій час Раббі Сокол. Сам Елізер народився і провів дитинство в Маріямполі. Один із його братів, Якуб, був відомим і шанованим лікарем у Косові, де він також виконував функції бургомістра у середині 1930-х років.
Брати Ґертнери з дружинами: Єшуа (зліва), Якуб (у центрі), Елізер (справа).
Ґертнери у Жабйому-Слупійці, як уже згадувалося, володіли готелем і рестораном, який іноді називали «заїздом», великою фермою, іншою нерухомістю, а також підприємством, що торгувало будівельними матеріалами. Головною справою у ньому було постачання матеріалів для будівництва обсерваторії на вершині Попівана, а також Музею Гуцульщини. Як видається, Ґертнер був організатором усього процесу будівництва, зокрема він провадив переговори з гуцулами та платив їм гроші за виконану роботу…
Будівництво Музею Гуцульщини, Жаб’є-Ільця, 1936 – 37 роки
Що стосується питань будівництва, то послухаймо самого Ґертнера (це зі статті «Кузня безпомилкових прогнозів на найближчі 3 години. Метеостанція на Попівані», опублікованої в популярному часописі «Ekspres Poranny» від 9 серпня 1938 р.): «Тонна коксу коштує внизу 22 злотих, а на Попівані — 220 злотих […]. Ось що таке транспортні послуги. Ми завезли три тисячі двісті возів! Я вивіз на гору триста тонн цементу, сто п’ятдесят тон цегли, двадцять тон ізоляції тощо», – розповів пан Лейзор Ґертнер, багатий чоловік із Жабйого, голова єврейської громади, власник ресторану».
Елізер Ґертнер був засновником та головою єврейської громади в Жабйому. Він долучався до допомоги найбільш убогим членам громади. Син Данек згадував, що перед великими єврейськими святами його батько розкладав гроші в конверти і роздавав їх бідним членам громади (а таких було більшість), щоб вони також могли відсвяткувати…
Елізер та Сальця Ґертнери мали чотирьох синів: Ар’є (1916 р.н.), Давида/Данка (1919 р.н.), Маріана/ Мірека (1921 р.н.) та Шимона/Шимека (1922 р.н.), яким вони намагалися дати найкращу освіту «в місті». З огляду на це молоді люди відвідували батьків лише на канікулах. Перед війною Ар’є закінчив медичний факультет у Львові – завдяки зв’язкам батька він зміг подолати ганебний numerus clausus (6). А коли почалася війна, працював у Жаб’єму лікарем-початківцем під опікою д-ра Сервацького, який приятелював з Ґертнерами. Данек навчався у Львівській Політехніціі, Мірек — в економічній школі в Ковелі, а Шимек відвідував середню школу в Коломиї, яку закінчив у 1940 році.
Лейзор Ґертнер був відомий також своїм зацікавленням мистецтвом. Ним було зібрано високо оцінену на той час колекцію гуцульського мистецтва (розпис на склі, зброя, свічники, пояси, кераміка тощо). «Приватний музей пана Ґертнера» був багатократно описаний, у тому числі й за кордоном, а його самого трактували як експерта. Існував певний зв’язок між Лейзором Ґертнером і діяльністю Петра Шекерика (7) – можливо, Ґертнер фінансував редагування чи принаймні підготовку машинопису тексту його роману «Дідо Іванчік». В одному зі своїх листів 1960-х років Станіслав Вінценз на запитання, що сталося з текстом книги, навіть зазначає, що єдиною людиною, яка знала, де сховано чи закопано машинопис, був Лейзор Ґертнер. Частину своєї колекції Ґертнер передав Музею Гуцульщини. На щастя, вони пережили пожежу, яка в ніч з 14 на 15 лютого 1936 р. поглинула корчму та сусідню віллу Фундації Скарбека (де містилася туристична станція PTT, колишній «Dworek Czarnohorski»), де згадані колекції були виставлені в кімнаті першого поверху.
Під час будівництва обсерваторії на Попівані, мабуть, були громадські заворушення і, можливо, навіть страйк. З місцевих розповідей: «Невдовзі після того, як Лейзор Ґертнер, відомий підприємець і колекціонер із Жабйого, взявся за будівництво, тарифи на перевезення вантажів та роботу з розбивання каменю знизили. Ці зміни не торкнулися лише мулярів, денна оплата яких становила 16 злотих. Візники страйкували і не з’являлися на роботу. На їхнє місце Ґертнер знайшов інших охочих з Яворова. Матеріали до вершини Попівана намагалися перевезти на звичайних важких чотириколісних возах, але перевантажені коні перегрілися і вкрилися піною, що в поєднанні з постійним холодним вітром призвело до масового падіння. Яворівські візники також кинули роботу, і Лейзор Ґертнер був змушений повернутися до старих ставок. Але він знайшов дешевших робітників для розбивання каменю, що значно здешевило будівництво». Як сказав у 2008 році мешканець Ільці Андрій Спаський, 1919 року народження: «Хочу вам сказати, що тоді на Гуцульщині була не польська, а польсько-єврейська держава» (8).
Проте слід об’єктивно констатувати, що в сучасних українських дослідженнях переважає думка про хорошу зарплату, яку можна було отримати за роботу на будівництві обсерваторії. Зауважте, що це була чи не єдина можливість заробити гроші серед гір, під час кризи і для людей, які не мали жодної кваліфікації, окрім роботи у лісі чи на фермі. Згадується, що візник за день заробляв 24 злотих, виплачуваних (що треба підкреслити) одразу «на руки». На горі він також отримував обід та фураж для коней. Відомо, що в цій місцевості денна платня лісоруба у лісі складала 5 злотих, косаря – 2 злотих, корову можна було купити за 100-150 злотих, а ціна «мірки» (центнеру) кукурудзи, основного продукту харчування гуцулів, складала 20 злотих. З цією системою оплати праці пов’язана одна трагедія, про яку варто згадати – у дорозі на будівництво невідомі злочинці вбили касира Тонька Манугевича із Жабйого. У жертви викрали готівку для виплати зарплатні, зловмисників так і не знайшли. Тож слід констатувати – думка про те, що ця будова була благом для місцевих гуцулів і давала їм можливість пристойно заробляти, замінює донедавна пануючий стереотип про польських панів, які експлуатують український народ. Тож історія завершує своє коло, і Ґертнерові як підприємцю, ймовірно, буде даровано справедливу оцінку.
Свідченням часу є опублікований у 2004 році твір Юрія Гулюка, місцевого довоєнного літописця, під назвою «Жаб’є» (в оригіналі за гуцульською вимовою «Жєб’є»). Судження, що містяться в цій книзі, суперечливі, але, здається, вони точно відображають думку гуцулів про євреїв, особливо про їхнє зростаюче економічне становище в останні роки ІІ Речі Посполитої. Лейзор Ґертнер – що слід підкреслити – у порівнянні з іншими персонажами, згаданими на ім’я та прізвище, виглядає стерпно, загалом майже добре, у чому він є винятком. Ось фрагмент оригінальної коломийки тієї епохи:
Послухайте, люди добрі, що хочу казати,
А я хочу вам про Жєб’є співанку співати.
А на Жєб’ю всьо жидівське, котре грунт на рівнім,
Від самого Кривополя – аж до Криворівні.
Та й єк тото подумати, єк жиди зробили,
Всі долини він забрали, а верхи лишили.
Пьотр Контни у своїй праці 1929 року «Господарські відносини на Східних Карпатських Полонинах – Гуцульських Бескидах»… зазначає, що в ґміні Жаб’є з 24 008 га полонин, євреям належало 7947 га (включаючи полонини Кедроватий, Кукул, Шурин), тоді як у ґміні Гринява було 9547 га єврейської землі. Варто зазначити, що відсоток землі у власності євреїв систематично збільшувався аж до початку війни.
Варто зазначити, що перед самою війною, 28 серпня 1939 року, власне у «заїзді» Ґертнера відбулася остання зустріч групи друзів Станіслава Вінценза. «Три аси», зображені на знаменитій фотографії, безумовно, також зустрілися під дахом його гостинного будинку (9). Як згадує сам Вінценз: «Ми зустрілися востаннє, усі наші друзі: ми, Єжи Стемповський, Пьотр Борковський, Генрик Тенненбаум, Збінден і його дружина, Вела Бялостоцька, Нюта Ліпшиц та багато інших…»
Якою була доля родини Ґертнерів із Жабйого після приходу Совітів (10)? Відомо, що вони продовжили утримувати ресторан. «Заїзд» приймав представників нової влади. По дорозі зі Слободи на Бистрець зупинявся там і Станіслав Вінценз. Там перебувало й багато радянських апаратників, наприклад, академік Олександр Орлов, який на зламі 1939/1940 років їхав, щоб прийняти обсерваторію на Попівані для радянської науки.
Частина сім’ї Ґертнерів залучилася до ведення справ відповідно до нових вимог. Наприклад, брат Лейзора, Йошуа Ґертнер з Косова, створив колгосп на базі своєї компанії. Однак Ґертнери були змушені покинути власний дім у центрі Слупійки та переїхати до невеликого будиночку з садом приблизно за 2,5 км від центру містечка. Відразу після так званого «референдуму» та паспортної кампанії радянська влада зробила Лейзору пропозицію, від якої він не міг відмовитися, «позичити» його колекцію гуцульських творів Музеєві (Володимира Дідушицького) у Львові. Ґертнер спочатку опирався, але вибору не було, тож він погодився на це під письмову розписку. Цей документ, звичайно, коштував стільки ж, скільки і папір, на якому він був написаний. Подальша доля колекції невідома, але вцілілі Ґертнери дізналися, що одразу після втечі Совітів усю колекцію перевезли до Німеччини, ймовірно, до Реклінггаузена. Там досі діє музей, де зібрані ікони та твори народного мистецтва, один із найбільших у Німеччині. І саме тут його варто було б шукати. Рекомендую читачам відвідати сайт цього музею – він дійсно вражає!
За кілька днів до втечі Совітів Лейзор Ґертнер, єдиний єврей із Жабйого, був викликаний до будівлі суду (повістки про виклик отримала інтелігенція містечка та українські діячі). Можливо, Лейзора врятувала від вірної смерті від рук радянської влади чи Сибіру його дружина, яка пішла з ним до в’язниці і незрушно стояла поруч з чоловіком, заявивши, що хоче розділити його долю, якою б вона не була. Через кілька годин обох відпустили. Решту затриманих вивезли в невідомому напрямку або вбили в будівлі суду безпосередньо перед втечею Совітів. Після кількох днів безвладдя та правління українців окупаційну владу в Жабйому на кілька місяців перебрали угорці, і, окрім втрат у маєтку Ґертнера, спричинених більш-менш офіційними реквізиціями, цей період міг би вважатися періодом відносного спокою і затишшя перед бурею, що неухильно наближалася.
16 жовтня 1941 року у згаданій першій «акції» у Косові від рук нацистів та української допомогової поліції загинув старший син Лейзора та Сельці – лікар Ар’є. Батьки так ніколи й не оговталися від цього шоку.
Здогадуючись, яким може бути подальший розвиток подій, Ґертнери перенеслися в інший будинок за селом, де була прихована кімната та припаси, які допомагали їм вижити. Гроші та цінні речі було закопано в кількох місцях. Через кілька тижнів до Ґертнерів із Жабйого дійшла звістка, що починає збиратися натовп із палицями й сокирами. Молоді гуцули, з якими Ґертнери залишалися в дружніх стосунках, застерегли їх до негайної втечі, якщо вони хочуть залишитися живими. Своє застереження вони аргументували тим, що Лейзор Ґертнер відомий і шанований у цих околицях. Сім’я провела в лісі три дні і ночі, спостерігаючи заграви від палаючих будинків і чуючи звуки пострілів.
Одного дня, 18 грудня 1941 року, в Ільці перестала існувати вся єврейська громада Жабйого та околиць.
Подружжя Ґертнерів сховала в хатині, що стояла на околиці, біля лісу, їхня господиня Параска, заміжня за Юрою Кошаком.
Отримавши інформацію від Лейзора, Якуб Ґертнер, лікар і колишній бургомістр Косова, підкупив великою сумою грошей командира допомогової поліції Косова Холевчука і виїхав разом з ним до району Ясенова, де домовився про зустріч із вцілілими членами родини свого брата. Йдучи серед ночі на цю зустріч, Ґертнери натрапили на групу з сокирами, яка патрулювала терен в пошуках втікачів – недобитків погрому. Один із учасників цієї групи, зрозумівши, кого вони зустріли, сказав іншим: «Це Ґертнери. Можуть йти далі».
У Косові сини Лейзора знайшли роботу, зокрема ремонтуючи резиденції та будинки своїх мучителів, мати доглядала за будинком, а Лейзор, перебуваючи в постійній депресії, все більше хворів і помер влітку 1942 року. Його поховали на єврейському кладовищі в Косові. Тож він не дожив до найгіршого. Але смерть чоловіка стала ще одним сильним ударом для пані Ґертнер.
Невдовзі німці та місцеві поліцаї провели другу «акцію». 7 вересня 1942 року всіх косівських євреїв зібрали, частину з них розстріляли поблизу міста, а інших гнано пішки до ґетта в Коломиї. Пізніше деяких з них стратили в лісі в Шепаровцях, інших вивезли в Белжець, де всіх відправили у газові камери. Там загинув наймолодший із братів Ґертнерів – Шимон. Доля пані Ґертнер невідома, а місце смерті не встановлено.
Двом братам: Мар’яну та Данеку вдалося втекти з колони в’язнів, яку гнали до Коломиї. При цьому обидва були поранені. Незважаючи на це, Данек, ризикуючи життям, повернувся до Коломиї, щоб знайти матір і брата. Його знову заарештували і посадили в транспорт, який перевозив євреїв до табору Белжець. Дивом стало те, що йому вдалося втекти з вагону під Отинією і разом з групою інших втікачів, що вижили, перейти до Угорщини. Цю групу, як і інших втікачів, переводили через кордон за великі суми доларів так звані «контрабандисти». Варто зазначити, що деякі групи не доходили до місця призначення, і слід по них пропадав. Однак прізвище Ґертнер знову виручило втікачів. «Контрабандисти» збиралися забрати усі їхні гроші, і невідомо, чим би це закінчилося. Однак від цих намірів вони відмовилися, як вони самі сказали, з поваги до батька.
Те, що сталося з євреями Косівського повіту, перевершило те, що сталося в інших частинах Генерал-губернаторства. За даними В. Кубійовича за 1939 р., у Косівському повіті проживало 8125 євреїв (8,25% населення), а статистичні відомості про населення, підготовлені німцями для користування владами Генерал-губернаторства у 1943 році, свідчать, що там більше не було жодного єврея на всю округу. Подібні «результати» були досягнуті лише в Снятинському та Тлумацькому повітах. У 1944–46 роках статистика польської репатріаційної комісії включала лише 7 осіб єврейської національності в усьому Косівському повіті. Спалювалися синагоги, священні книги, документи єврейських громад, літописи…
Нухім Бомсе,«Modlitwa mojej matki przed zmrokiem» – переклад на українську мову Олександра Степаненка(11)
Нехай твоє світло, Боже, тільки дневі світить,
А темряву ти збережи для ночі.
Нехай моя сукня убогої жінки
На лаві спокійно лежить серед ночі.
Нехай у кляшторі замовкнуть дзвони,
Сусід мій Іван нехай їх не колише,
Нехай вітер нічний затихне у кронах,
Нехай дітям в колисці буде якнайтихіше.
Нехай кури на сідалах сплять, в стайнях коні,
Як в обіймах у темної ночі.
Ще й злодієві камінь з-під ніг прибери,
Щоб не впасти йому, ідучи серед ночі.
Небо темної ночі тишею ти обгорни,
Блискавицю здержи та притлум грізні громи,
Нехай жінку, що носить дитя, не лякають вони,
Нехай кривди і в думці не буде нікому.
Від страху захисти зграйку сонних птахів
На високій смереці серед дикого лісу.
Не дай водам громітним піти з берегів,
Нехай річка вночі мій місточок залишить.
І мене захисти від води, блискавиці,
І посеред вогню стань мені у помочі,
Нехай моя сукня убогої жінки
На лаві спокійно лежить серед ночі.
* * *
Наступний етап боротьби за життя обох братів Ґертнерів розпочався в Угорщині. Станіслав Вінценз допоміг їм отримати «арійські документи», і це широко відомо, і дав їм тимчасове прізвище «Жаба». Він також допоміг легалізувати перебування їхніх майбутніх дружин: Ядзі та Гелі. Проте ці документи не забезпечували повної безпеки Ґертнерів. На них кілька разів доносили, а Данек принаймні двічі тікав із в’язниці, ризикуючи життям. Після останньої втечі він пробрався до Румунії, де вже зустрівся з наступаючою Червоною армією. Перший зустрічний червоноармієць, до того ж в офіцерському чині, міг виявитися для нього й останнім, бо вимога віддати годинник, що пережив всю війну, мала супроводжуватися пострілом із уже націленого пістолета. Лише черговий щасливий випадок завадив цьому…
Кілька років тому історію родини Ґертнерів у короткій публікації в «Газеті виборчій» (Gazeta Wyborcza) описала проф. Йоанна Токарська-Бакір. Історія, яку там розказано, не вповні відповідає фактам, але мені здається, що вона добре відображує атмосферу стосунків між родинами Вінценза та Ґертнера, тому я дозволю собі навести її практично цілком, без історичних, або ж біографічних коментарів.
«У того, хто впродовж кількох десятиліть перед Різдвом надсилав вино родині Вінцензів у Гейдельберзі, мабуть, є на то вагома причина. Зараз скриньку з посилкою отримує син автора «На високій полонини», літній вже Анджей Вінценз, професор славістики на пенсії. Щоб пояснити, що я маю на увазі про це вино, мені потрібно розповісти вам одну історію. Між Криворівнею, де пройшло дитинство Станіслава Вінценза, та Бистрецем, де він збудував свій будинок у 1926 році, лежить гуцульське село Жаб’є. У довоєнному Жабйому було кілька єврейських крамниць і така собі корчма, точніше заїзд, яким заправляла родина Ґертнерів. Ця корчма, побудована на квадратному плані, мала внутрішній двір, де залишали брички та коней. До нього вела брама, яка була «все відкрита», хоча на ніч зазвичай зачинялася. Сім’я Вінценза часто зупинялася в цій корчмі. Ірена Вінценз, дружина Станіслава, була в захваті від чистоти цього місця. «У пані Ґертнер, — казала вона, — ви могли їсти з підлоги». Сім’ї дружили довгий час – котрийсь з Ґертнерів орендував корчму у дідуся Станіслава Вінценза. Ґертнери мали трьох синів: Ар’є (або ж Лева), Даніеля та Мірека. Усі ходили до польської неповної гімназії. Найстарший, Ар’є, навчався у Львові. Коли німці увійшли, вони його першим вбили.
Долі двох молодших Ґертнерів виявилися складними і неймовірними. Міреку вдалося втекти з вагона для худоби, в який німці запакували його разом з бабусею Ґертнеровою. З її благословення він втік через діру, яку вирізав у підлозі своїм ножем. Данек, схоплений німцями, йшов дорогою в бік повітового міста Косова, можливо, на місце розстрілу. Йшов із колоною з чотирьохсот євреїв у супроводі двох есесівців. Дорогою він згадав, що скоро буде ліс. Сусідам казав, щоб, як свисне, ті розбігалися, хто наліво, хто направо. Стрілятимуть, але всіх не вб’ють. Свиснув і стрибнув у ліс, сам-один. Німці стріляли, на щастя, не вцілили. Переховуючись у лісах, брати, яким пощастило знайти один одного, зіткнулися з місцевими головорізами («ви Ґертнеруки, тож вас не вб’ємо» — почули вони). З їхньою допомогою потрапили до Угорщини і знайшли Станіслава Вінценза, який вже пробув там рік. Письменник подумав, що їм потрібно отримати папери, не фальшиві, а справжні, офіційні. Польські біженці в Угорщині перебували під опікою місцевого військового міністерства. Батько майбутнього прем’єр-міністра Угорщини Антала на той час очолював відділ видачі документів полякам. Пан Станіслав пояснив йому справу, хоч бачив його вперше в житті. Коли він закінчив, Антал звернувся до нього на ТИ: «То як ти хочеш, щоб їх називали?» (як я дізналася від професора Анджея Вінценза, угорці мали звичку переходити на ТИ, вважаючи когось не нижчим, а рівним собі) – Вінценз запропонував, аби обоє жаб’ївців назвалися прізвищем «Жаба».
З приходом росіян в Угорщині запанував голод. Щоб роздобути трохи борошна для кулеші, родині Вінценза довелося продавати рештки гардеробу. Коли й це скінчилося, пані Ірена вручила Даніелю чи Міреку свою шлюбну обручку, попросивши обміняти її на долари. Ці гроші дозволили їм якось вижити. Коли Вінцензи опинилися вже у Відні, Ґертнери повернули їм обручку. Даніель і Мірек Жаба щасливо пережили війну і навіть заробляли на торгівлі з росіянами. Коли закінчилася війна, вони також потрапили до Австрії. Завдяки цьому вже понад п’ятдесят років перед Різдвом родина Вінценза (тепер у Гейдельберзі) отримує з Відня посилку із білим вином – «із Жабйого» (14).
Після війни брати Ґертнери оселилися в Австрії, по дорозі відвідавши багато країн, зокрема Югославію, Грецію, Туреччину, Бразилію, Німеччину та Швейцарію. Вони керували низкою підприємств, створили, зокрема, велику компанію, що імпортувала на європейські ринки машини, вироблені в Радянському Союзі. Засновники компанії, сини Лейзора, вже померли: Маріан у 2000 році, Данек у 2005 році.
Окрім бізнесу, брати Ґертнери присвятили себе громадській діяльності. Данек виділив значні кошти на розвиток Міжнародного інституту дослідження Голокосту (на одному зі знімків він перерізає стрічку оновленої будівлі разом із прем’єр-міністром Ізраїлю Бараком), також фінансував докторську стипендію свого імені. У відомому медичному центрі Шеба в Тель-Гашомері знаходиться Інститут генетики людини імені Даніеля Ґертнера. Однією з найвідоміших галерей сучасного мистецтва в Ізраїлі є галерея Даніеля та Джадзії Ґертнер у Тель-Авівському музеї мистецтва, розташована в павільйоні сучасного мистецтва Хелени Рубінштейн (бульвар Тарсат, 6, 64283 Тель-Авів, Ізраїль).
У 2000 році Яд Вашем в Єрусалимі опублікував книгу Єгошуа Ґертнера та Данека Ґертнера «Дому більше немає. Знищення євреїв Косова та Жабйого» (мовою оригіналу – «Der Untergang von Kosow und Zabie», в англійському перекладі – «Home Is No More. The Destruction of the Jews of Kosow and Zabie»), з якої власне походять викладені у цій публікації описи, присвячені подіям 1939–1945 років – https://store.yadvashem.org/en/home-is-no-more-17
Насамкінець надамо слово самому Данеку Гертнеру:
«Після Голокосту минуло понад півстоліття. Оскільки я є одним із небагатьох членів моєї родини, що вижив, мої племінники й племінниці вирішили, що я маю записати на папері все, що я ще пам’ятаю з тих часів. Довго і з різних причин я не хотів цього робити. Але коли моя кохана дружина Ядвіга померла, щоб заповнити порожнечу, що залишилася після її смерті, я вирішив зробити те, чого хотіли мої друзі та родина. У сумній порожнечі, яка виникла в мені, багато чого з того, що, здавалося, було давно забуте або придушене, тепер знову ожило, виразно й зворушливо. Тим не менш, мені було надзвичайно боляче знову переживати вихор, який зніс нас стільки десятиліть тому.
Я був свідком найбільшого злочину проти людяності. Протягом усіх цих років мене постійно переслідували три питання.
Перше: чому з усіх людей саме я залишився живим? Інші були, напевно, здібнішими та розумнішими, їхнє виживання принесло б людському роду більше користі, ніж моє. Можливо, я зміг залишитися живим, тому що в мені було певне й сильне переконання, що я хочу врятуватися. Моя дружина не була задоволена, коли я представляв себе власним рятівником; вона вважала це блюзнірством. Можливо, вона мала рацію. Ніхто з мільйонів убитих не хотів смерті. Жодна душа. Проте я вірю в долю. І я залишився живим.
По-друге: як одні люди могли так жорстоко, злочинно і нелюдяно поводитися з іншими? Люди, які самі були дітьми, матерями й батьками, які мали батьків, дідусів і бабусь, братів, сестер і дітей, яких вони любили? Що спонукало їх з переконанням, радістю, задоволенням, гордістю піти на такий злочин? Як, після всього, що вони вчинили, вони могли вечір за вечором повертатися додому щасливими батьками, дідусями та братами, поводячись так, наче нічого не трапилося – чи, справді, так, ніби вони зробили велику послугу людству? Багато років ця таємниця залишається для мене незрозумілою. Я ніколи не зможу знайти прийнятну відповідь.
По-третє: як можливо, що різні народи так наділені вродженою жорстокістю та злом, які, якщо навіть трохи їх вивільнити, можуть призвести багатьох людей до співучасті у злочинах і майже всіх – до мовчазної згоди? Голокост не був справою однієї людини чи невеликої групи людей, велика кількість людей із усіх верств суспільства сприяла злочину, хоча вони рідко несли особисту відповідальність за нього. Більшість не знущалися над євреями особисто, лише деякі з них особисто вбивали євреїв. Переважна більшість не катувала інших власноруч, мало хто припускався вбивства. Але багато людей підозрювало, знало, що відбувається навколо них, і погодилося на кровопролиття. Дехто, можливо, брав участь у різні через опортунізм або з інших причин. Але де ті винні, де ті, хто усвідомлює власні злочини?
Я багато разів розмірковував над цими питаннями протягом свого життя, намагаючись знайти вірогідні відповіді. Марно. Впродовж десятиліть я марно задавався цими питаннями.
Можливо, ці питання вимагають об’єктивної точки зору історика чи філософа, який не обтяжений такими емоціями та не відчуває тиску з боку когось, хто так безпосередньо залучений. Проте моє життя — це моя власна реальність. Я не можу відмовитися від того, ким я був тоді і ким став сьогодні. Моя родина походить із Жабйого».
1. Баал Шем Тов (1698, Окопи Святої Трійці – 1760, Меджибож) – справжнє ім’я Ізраель Бен Елізер, засновник хасидської течії в юдаїзмі.
2. Слупійка (Слупейка) – східна частина Жабйого, сучасного селища Верховина.
3. «На високій полонині» – епічний роман-тетралогія письменника Станіслава Вінценза (1888-1972).
4. Кіркут – єврейський цвинтар.
5. Ільця (нині – Ільці) – село на захід від Жабйого, західна частина містечка.
6. Numerus clausus – етнічна квота на вступ до вищого навчального закладу. У даному випадку була запроваджена з метою обмеження кількості студентів-євреїв в університетах міжвоєнної Польщі, яка не повинна була перевищувати процентної частки єврейського населення у країні.
7. Петро Шекерик-Доників (1889–1941?) – гуцульський громадський та політичний діяч, письменник, у 30-х роках – війт Жабйого.
8. Зеленчук Я. Будівництво астрономо-метеорологічної обсерваторії на горі Піп Іван Чорногірський // Українознавство. 2010. № 3.
9. Йдеться про відому фотографію Т. Догналика, на якій представлено Станіслава Вінценза, Мечислава Орловича та Петра Шекерика – Дониківа.
10. «Совіти» – побутова назва представників влади СРСР на анексованих у 1939 році територіях, у тому числі на Гуцульщині.
11. Нухім Бомсе – «Молитва моєї Мами перед сутінками»
12. J.Tokarska-Bakir, Gazeta Wyborcza z 17 IV 2003.
* * *
Лєшек Римарович, «Товариство Карпатське» (Польща)
Переклад на українську мову Олександра Степаненка