Уже вкотре… Варто кожному поміркувати над цими словами, написаними три тисячі років тому, допоки ми ще тут… серед живих, бо для нас, українців, і основи.., і сама земля під ногами захиталися … Початки позаминулого, минулого і ХХІ століття були гіркими для Європи, й багато смутку пройшло і через нашу землю, через душі людей. Терпимо дотепер.

У час нинішньої небезпеки, гібридно-підлої війни ми, пересічні громадяни, повинні бути надчутливими та рішучими. І це не слова для слів… Огляньмося навколо в своєму малому життєвому просторі й побачимо занадто багато потворності і зла – той збрехав, той украв, а той не розуміє, де живе, як живе, бо байдужий і переобтяжений споживанням «усіляких благ». Ми й самі багато чого не розуміємо, хоч нам видається інакше… Так, це прояв людського життя, таке було і буде. Та нині мусимо все робити, аби всяке зло і сміття не переважало… І кожен з нас «як крапля в океані» (за висловом матері Терези) має зробити крок до Правди, до Добра, бо можна допомогти бідному, бо можна забрати камінь з дороги, щоб ближній безпечно перейшов, бо треба злодію сказати, що він злодій, брехливому, що він бреше, треба ненаситному, байдужому відкривати очі на реальність, на те, що війна може прийти до його власної хати, принести горе, руїну.
Дивовижна пора надворі. Дерева розпускають листя, з голубого неба сонце промінням освячує земну красу і, справді, бачимо, що Бог помістив людину в рай земний. Тут хочу згадати велета думки, достойного отця, митрополита Андрея Шептицького, який невтомно працював над прокладанням Божественних дороговказів для нас, людей у світському житті. Думаю, що українці, й особливо, депутати всіх рівнів мали б прочитати і зрозуміти маленьку сторінками та велику змістом книжечку А. Шептицького «Як будувати рідну хату», написану 1941 року. Тоді вже тривала війна… Тепер спадає на думку, що втретє набувають нового життя і нового змісту слова Василя Стефаника «…починається велика трагедія, яка дотепер триває». А трагедія триває відтоді, як хиже Московське князівство стало «розвиватися» в той спосіб, що руйнувало, палило, вбивало все навколо себе і чужі землі називало своїми, «приєднаними». Так витворилася дика ментальність агресора, завойовника. Гірка доля спіткала і Псков, і Новгород, і Сибір … Скажете, що то було давно, і так чинили майже всі народні спільноти. Так, було.., та світ зупинився у своїй дикості завоювань. А Московію оминув цивілізаційний процес політичного розвитку. Впродовж віків вона вп`яла свої кігті в тіла народів-сусідів, землі яких не вдалося назвати «приєднаними», і мордує всіх дотепер. Особливо Московія стискає пазурі в тілі України, бо давши Московії вкрадене ім`я Росія 1721року (довго крали, бо почали крадіжку 1712 року, і про все це вже пташки нині співають,а злодійка мовчить), крадучи історію України-Руси, не може здолати нас, українців. Науковець Павло Штепа, що народився на Кубані в селі Дмитрівка, брав участь у визвольних змаганнях 1917 — 1922років у
книзі «Московство» написав: «Україна не скорилася. Україна бореться. … Україна мала, має і завжди матиме борців на національному полі. … Від першого дня заснування Москви і по сьогодні точиться в різних формах невпинна, запекла війна між Києвом і Москвою. … Це – війна двох протилежних світів. Світів, що взаємно заперечують засади самих основ, на яких ті світи стоять». У цій книзі багатющий історичний матеріал, факти. Там 757 посилань, головним чином, на російські та закордонні джерела, що стало для мене аргументом, щоб купити цю книгу,прочитати, продумати. Всім, хто розуміє українську мову, варто прочитати книгу «Московство» Павла Штепи. Громадяни України чи люди, що є дотичними до України, мають бути свідомі того, що відбувалося і відбувається в Росії, в Україні.
Особливо тепер не можна бути байдужими навіть до дрібниць. Недавно прочитала в «Літературній Україні» (№ 15) за 13 квітня 2017року таке: «Русифікація – це коли приносиш високу культуру – Толстого, Тургенєва, Буніна, а кацапізація – це, по суті, плебеїзація». Ось так переставляють акценти, таке нове мислення навиворіт. Так, газета не відповідає за це висловлювання, але надрукувала це. Я ж маю право обурюватися. Треба нагадати, що «русифікація» — усталене давно поняття, що містить психологічний та ідеологічний базис і. т. д. (політологічний словник). Про русифікації… в Російській імперії, в СРСР, про гіркоту русифікації в Україні та її страшні наслідки багато написано, а оті епітети «высокая», «великая» вже набридло слухати. З дитинства чую, що культурна людина має читати російську літературу. Це не так. Кожен культурний українець, сповнений власної гідності, повинен читати українську літературу, бо рідне мудре слово гріє душу, живить розум. З теплотою згадую, що в моєму селі у сусіда на стіні поряд з іконами висіли портрети Тараса Шевченка, Івана Франка, Маркіяна Шашкевича. І ще про читання… Культурна людина має прочитати і продумати хоч дещо з античної літератури, яка, власне, і стала фундаментом для майбутніх світових літератур. Приходить на думку знавець античності, невтомний перекладач українською мовою давньогрецьких і давньоримських авторів Андрій Содомора. Він лагідно подасть вам руку, покаже дивовижний міст від античності до Сковороди, Шевченка, Франка… Читайте переклади і власні твори Андрія Содомори, доторкнетеся до глибинної мудрості, що проходить крізь віки, пізнаєте споглядання сучасною людиною сьогодення. Андрія Содомору можна зустріти на вулиці у Львові, почути його слово, сказати йому, що вдруге перечитую в його перекладі «Моральні листи до Луцілія» Сенеки (1996). Вкотре зачаровуюся передмовою в цій книзі. Там слова дихають, звучать, навчають, змушують переживати і також шукати дорогу до себе самого.
Згадала дещо про вступне слово…Якось перечитувала твори поетів ХІ–ХVІІІст. (Антологія української поезії, т. І, «Дніпро»,1984), знамениту «Аполлонову лютню» («Молодь»,1982). Укотре кланяюся упорядникам таких книг-перлин.
Ці знавці літературних скарбів мусили вплітати у вступи до видатних творів оті осоружні «Велика Жовтнева…», «Ленін», «з`їзд КПРС».., бо інакше книги не побачили б світ. Отаке було ходіння попри колючі дроти в часи більшовицько- російської окупації. Тому найбільшим здобутком України, як вільної держави, є утвердження свободи духу, свободи слова. Не можу також не сказати, що свобода — це мати змогу купити кусень хліба, заплатити за житло, мати можливість хоч трохи подорожувати, бо трудно бути аристократом духу в підворітні. Чи наша влада цього не розуміє, чи, справді, надмір грошей руйнує мислення у багатьох? Але ми про читання… Звичайно, цікаво пізнавати літературне слово інших народів. Є літератури – японська, польська, російська, італійська, естонська, англійська, американська і т. д. Кожен читає те, що йому цікаве. І все ж прикро, що «высокая культура» не вивела з темряви майже 85 % жителів Московії-Росії, які живуть із ненавистю, зневагою до інших народів, інших держав, але, парадоксально, вихваляючи «величие матушки России» , при першій нагоді багато з них тікають до тих інших держав. І лише жменька жителів Росії, яким честь і повага, не схвалює дії Кремля. Світовим горем стало те, що історія Росії це – завоювання, руйнування, спалення церков, злодійства, катування, вбивства, непомірна брехня… Була Московія, потім Росія, потім СРСР, тепер постала РФ, що тягне за собою і реанімує всю дикість минулого. Віками Україна бореться за відмежування від такого сусіда. В ХХІ столітті, коли світ прагне до сталих мирних основ, Росія розробляє підлий план знищення України, поширює через своїх, слабеньких розумом, агентів і наших запроданців-манкуртів божевільні ідеї «русского мира», називаючи це боротьбою за «права человека». Живуть же різні національності, зокрема й росіяни, в Україні, що стала їм рідною, володіють державною мовою і не поширюють ідей «какого-то мира». Росії замало «своєї» величезної території (17 075 400 кв. км ) для поширення ідей «русского мира». Росія робить вигляд, чи справді не розуміє, що Європа, світ уже починають бридитися отого «русского величия» у всіх його проявах, бо це небезпека… Світ розуміє, що єдиний шлях власного убезпечення це – ізоляція Росії, ізоляція у всіх її (ізоляції) проявах.
Анексія Криму… Нечувана підступність і підлість Росії, «зелені чоловічки»… Ми розгубилися.., та вторгнення російських військ у Донбас збудили, вкотре, вже вкотре, дух народу України. І пригадалося.., що в нашій, повній тривог історії більше зрадників було серед можновладців, освічених людей. Скажете, що у народу менше можливостей для зради. Та ні, у народу менше зрадницького духу. Народ, що й тепер у своєму суспільному розвитку випереджає владу, став воїном, волонтером, спинив ворога, та війна триває… Влада її назвала «АТО» і приклеїла до неї «Мінські папірці» (зокрема, так назвав Мінські угоди достойний воїн Василь Сліпак в своєму останньому… інтерв`ю білоруському журналісту). Триває російсько-українська війна… І спостерігаємо дивні речі в повсякденні. Громадянин Росії з дружиною і маленьким сином
приїхав на екскурсію до Львова машиною з московськими номерами (дуже наголошував на цьому). Потім в інтернеті поширював відео і «был в шоке, что никто не сделал ему ничего плохого». Виникає в уяві картина. Гітлер напав на Польщу, а житель Німеччини їде з дружиною та маленьким сином до Кракова і досліджує ставлення поляків до німців. Якась психіатрія, скажете. Теж так думаю. Або ще таке. Гітлер напав на Польщу, а в той час у Варшаві відкривають дім «Вільна Німеччина». Маячня якась… А в Києві після анексії Криму Росією,
під час війни російсько-української на сході України, хочуть відкрити (чи вже відкрили) дім «Свободная Россия». Що тут сказати… Висловлюючись делікатно, у декого… ментально відсутні мораль і етика. Щось тут метикуємо.., а в Києві,чи деінде в Україні, можливо, вже відкривають ще один який-небудь «дім політичної розпусти» (перебільшення або применшення). Складається враження, що ворожі сили прагнуть побудувати в Україні «русский мир», але без Путіна. Ворог має різні обличчя, спрутом розповзається по Україні, творить диверсії, лицемірить і бреше про нашу історію, навіть деколи «щирою українською мовою». Нічого з того не вийде, ворог не переможе, бо, як пафосно не звучало б, українці, мов сильні пагінці, відроджуються навіть із попелу, відбудовують власний дім, утверджуються в ньому, де ніхто не танцюватиме український гопак під «калінку-малінку». Революція гідності змінила Україну, де українець, незалежно від етнічного походження, має гордитися своєю батьківщиною і бути причетним до добрих змін. Попри корупції можновладців, убогість, зневіру багатьох пересічних громадян, в Україні дуже багато гордих, достойних людей. Світ був вражений, як творили українці Революцію Гідності, де панували щирість,доброта,толерантність, де
народжувалися нові відтінки проведення революцій. Тоді засвітився величний Вогонь Духовності, освітивши всю Україну. Це світло кріпило серце тоді, коли сльози заливали очі, коли лунала вічна пісня «Пливе кача». Уже третій рік вдивляємося в обличчя героїв «Небесної Сотні» і прозріваємо, бо в їх очах Боже світло.
Рання весна 2014року… Росія вирішила, що настав для неї найкращий момент здійснити свої дикі плани окупувати Крим, здолати Україну. Не здолає! Останній окупант покине Крим, де кримські татари, як корінний народ, і українці, і всі інші народи, що проживають у Криму, очистять свою землю від всякого бруду і в мирі заживуть. Світ нас підтримує і санкції проти Росії сприяють цьому. А наразі добровольці з усієї України подалися на схід боронити рідну землю від московита. Від болю терпнемо, бо вже багато воїнів – чоловіків, воїнів – жінок віддали життя за Україну, їхні душі до Неба полетіли… назавжди… Уже третій рік кожного ранку серце здригається від вранішніх новин, бо знову один, чи два, чи троє воїнів загинули від кулі ворога. Віримо, що їхні душі уже в безмірі Вічної Слави. А в Україні й у світі вже пишеться
антологія оповідей про наших героїв. Хвилююче до трепету в серці, бо «антологія» з грецької мови дослівно означає «збирання квітів».
Не можу не сказати своє скромне слово про одного львів`янина, що став воїном. Упевнена, про нього напишуть книжки, знімають уже і зніматимуть фільми. Не прагнучи того, цей чоловік (як і багато інших) став героєм, став прикладом відваги і чеснот. Минуло понад два десятки років, як я вперше (і востаннє, до болю жаль) слухала у Львівській філармонії спів Василя Сліпака. Зачаровував голос дивовижного тембру та, здавалося б, безмежного діапазону. Ми бачили на сцені геніальність і вишукану скромність, що випромінювала
постать молодого співака. І ще… Не могла з розплющеними очима слухати цей чистий, унікальний голос, бо якось в моїй голові руйнувалося уявлення про людський голос і тривимірність. Заплющивши очі, я була в іншому вимірі, там, де треба бути, в місці сумісному з чудесним голосом Василя Сліпака. Ми обоє з чоловіком любили скрипку і оперний спів. Слухали голос Василя Сліпака і це була щаслива мить. Наступні роки ми цікавилися долею цієї особливо талановитої людини, мали надію ще почути його спів, та Львову більше не судилося слухати дивовижний голос Василя Сліпака. Випадково прочитала в
інтернеті про українця, оперного співака (бас-баритона) з Парижа, Василя Сліпака і присмуток за цим незабутнім концертом у Львівській філармонії змінився радістю. Аж через двадцять років я знову почула цей прекрасний спів у моєму комп`ютері. Прослухала все, що знайшла, і зрозуміла, що Василь Сліпак найбільше любив співати складні оперні партії та українські пісні. А його скромність у жестах, у міміці, навіть у співі, сягнула величі. Василь Сліпак жив у світі музики найвищої проби, був улюбленцем публіки і «не покидав роботи співака» (як він висловлювався), а у вільний від контрактів час був учасником Майдану, волонтером, потім воїном, щоб боротися за Україну у війні з Росією. Серце, розум українця, що дарує світові найвеличніший спів, не могли бути осторонь великої біди в рідному краї. Один із найкращих баритонів світу, живучи в Парижі, пішов на війну боронити землю, де народився. Ми пізнали унікальний голос Василя Сліпака вже давно, а тепер пізнали ще й його розум, глибину серця у великих вчинках і простоті висловлювань.
О восьмій годині ранку 29. 06. 2016 року зателефонувала товаришка: «Кілька годин тому ворожий снайпер убив Василя Сліпака». Ось так…на 42-му році життя соліст Паризької національної опери, українець, гідний воїн пішов у вічність… Раптовий холод пронизує серце, розум. І наші сльози, сльози… на мить очищують нас від власної облуди і від мізерних клопотів. Притримаймо цю мить правдиву, подумаймо про того, що відійшов… подумаймо про себе… Василь Сліпак жив, як доля вела. Щиро, врівноважено, спокійно сказав: «Я мушу бути там, на війні. Бо саме там,на Сході , на фронті пишеться історія України». Бо, справді, ми сироти без України… Подумаймо й собі,чи йдемо
правдиво своїми стежками, чи ми є там, де мусимо бути. Пройшовши свою земну стежину, не плач залишив по собі оперний співак світового рівня Василь Сліпак, а залишив нам розуміння наше величі людського духу, важливості мистецтва. Його життя не промайнуло, а стало земним відблиском могутньої гілки величезного вічнозеленого дерева духовності, високості музики. Це дерево живить нас, піднімає наші очі до Неба. Не забуваймо, не забуваймо наших велетів мистецтва, не забуваймо сильних духом, що віддали своє життя за Україну. Слухаймо пречудесний спів Василя Сліпака, розуміймо його слова, щирі, мудрі. У пам`ять про таких гідних захоплення, благословенного подиву, людей, робімо щось добре на наших стежках. Нашими вчинками будьмо достойні ходити по землі, що породила героїв для нашого спасення.

Марта Починайко

One Response

  1. Богдан Дячишин

    Напочатку 2017 року у столичному видавництві “Ярославів Вал” (директор – Михайло Слабошпицький) побачила світ книжка львів’янина Богдана Дячишина “Крихти живого часу Андрія Содомори: есеї”.
    ​Автор цієї книжки, вплітаючи у свій текст сентенції, насамперед із творів Андрія Содомори, запрошує читача у своєрідну мандрівку духовним простором; у центрі уваги тут — думка людини, усвідомлення свого “Я” — частини великого Цілого.
    Про правдиво великих і талановитих сучасників важко писати, але украй необхідно, тому що зроблене такими людьми завжди переважає над виявами суспільної уваги до них.
    У книжці, що є першою спробою осягнення цієї видатної особистості, йдеться про Андрія Содомору – члена Національної спілки письменників України, дійсного члена Наукового товариства імені Шевченка, професора кафедри класичної філології Львівського національного університету імені Івана Франка, почесного громадянина міста Львова, лауреата численних літературних премій.

    ​ Щоб оцінити працю Андрія Содомори як перекладача античної (староримської і старогрецької) літератури, передовсім варто вчитатися у перелік виданих ним томів спадку старожитніх авторів, — тоді й відкриється нам, яка це титанічна праця: численні переклади із грецької й латини (Менандр, Арістофан, Горацій, Овідій, Лукрецій, Софокл, Есхіл, Евріпід, Сенека, Арістофан, Катон, Ґалл, Тібул, Проперцій, Верґілій, Теогнід, Сапфо, Алкей, Симфосій, Архілог, в тому числі – Бидлоо Н. Наставление для изучающих хирургию в анатомическом театре. – М.: Медицина, 1979. – 592 с.). А також більше 100 авторів “Грецької епіграми”…
    Це 32-і книжки загальним обсягом до 10 тис. сторінок.
    ​Окрім того – 18 книжок оригінальної прози, поезії й есеїстики письменника й літературознавця загальним обсягом понад 4 тис. сторінок.
    ​Його наукових статей, рецензій, передмов до книжок побратимів по перу не злічити.

    Відповіcти

Leave a Reply

Your email address will not be published.