За прикладом А.Міцкевича екзотичність кримських пейзажів уславили багато поетів: варто пригадати «Кримські спогади» Лесі Українки, цикл «Море і солов’ї» М.Рильського, «З кримського циклу» П.Тичини, поему «Ведмідь-гора» М.Драй-Хмари, цикл «Крим» М.Зерова», «Кримську елегію» П.Филиповича та інші. Та Крим для нас став уже втраченим раєм, сьогодні він перетворився на військову базу Росії.

Наприкінці жовтня 1824 р. А.Міцкевич і його друзі Єжовський та Малевський виїхали до Петербурга, щоб отримати нове призначення. Тут їм пощастило налагодити контакти з декабристами, зокрема з К.Рилєєвим та О.Бестужевим-Марлінським. Знайомство мало для поета виняткове значення, любов до них він пронесе через усе життя і присвятить їм вірш «До приятелів-москалів». Декабристи допомогли А.Міцкевичу одержати дозвіл виїхати до Одеси, щоб посісти посаду вчителя ліцею, і вже 24 січня 1825 р. він покинув Петербург. На запрошення Собанських і Г.Ржевуцького (відомий польський романіст, рідний брат Кароліни Собанської і Елеонори Ганської, згодом дружини О.Бальзака), А.Міцкевич здійснює двомісячну подорож по Криму. У своїй статті «Грішний ангел, або шедевр на замовлення поліції» (Золота пектораль. 01.07.2019) я вже писав про Кароліну Собанську, в дівоцтві – графиню Ржевуцьку. Надзвичайно красива, музично обдарована і звикла до легкого розкішного життя, засвоїла витончені манери аристократичної поведінки. Та мало хто знав, що вона була донощицею і працювала на поліцію, виконуючи секретні доручення і стежачи за діяльністю російських та польських революціонерів-демократів. Спершу у її «сіті» потрапив О.Пушкін, інтимні стосунки якого з нею тривали орієнтовно від 1821 до 1830 років і під її впливом він написав ряд шедеврів («Что в имене тебе моем…», «В последний раз твой образ милый…» і т.д.), а пізніше – А.Міцкевич. Саме їй він присвячує вірш «До D.D.», написаний 1825 р. в Одесі і покладений на музику Шопеном. К.Собанська запропонувала А.Міцкевичу відвідати Севастополь, Ялту, Сімферополь, Євпаторію, внаслідок цієї подорожі з’явилися знамениті «Кримські сонети», які принесли А.Міцкевичу світову славу. Р.Якобсон пише: «Це, очевидно, єдиний випадок в історії літератури, коли мандрівка, яка збагатила світову поезію шедевром, була здійснена за ініціативою поліції. Гострота парадоксу поглиблюється ще й тим, що цей шедевр, ”Кримські сонети” Міцкевича був звернений до його ”супутників подорожі”, більшість із яких перебувала на службі у таємної поліції». Пізніше К.Собанську із секретною місією пошлють у Дрезден, де вона знову зустрінеться з А.Міцкевичем. Її образ він змалює у драмі «Барські конфедерати» (1836 р., де вона постане як «графиня Кароліна», жертва роздвоєної особистості).
Цикл «Кримські сонети» складається із 18 творів, написаних у 1825-1826 рр. під враженнями кримської поїздки. Вони увійшли до книги «Сонети», яка вийшла друком у Москві 1826 року і містила в собі й інші сонети, зокрема одеські. Сонет (від лат. sonetto − звучати) − це ліричний вірш, який складається з чотирнадцяти рядків п’ятистопного або шестистопного ямба, двох чотиривіршів з перехресним римуванням та двох тривіршів за схемою абаб абаб ввд еед, хоча можливі й інші варіанти, в А.Міцкевича, наприклад, абба абба ввд еде. Важко охопити в стислих міркуваннях все змістове й формальне багатство сонета, який постав на початку ХІІІ ст. в сіцілійській школі поетів, що існувала при дворі Фрідріха ІІ, а звідти був перенесений до Провансу. Втім, теорій походження сонета є кілька, і кожна з них намагається якнайкраще з’ясувати питання, звідки постав сонет. Зрозуміло, що у свідомість А.Міцкевича не могла не увійти художня спадщина таких визначних сонетярів, як Ч. да Пістойя, Д.Аліг’єрі, Ф.Петрарка, М. де Сервантес, Ф. де Кеведо, П.Ронсар, Й. де Белле, В.Шекспір, Й.-В.Гете та інші, мабуть, що в творчому „настроюванні” думки А.Міцкевича брав участь досвід (за класифікацією І.Качуровського) італійсько-французького, англійського (шекспірівського), німецько-російського сонетів, бо, справді, «Кримські сонети» характеризуються незвичайно інтенсивною органікою і процесами живого включення у них цінностей минулого, − це явище дуже знаменне, і потребує воно, звичайно, окремої і докладнішої розмови, яка виходить за межі нашого дослідження.
При всій широті підходу до духовного досвіду минулого, що дозволяє бачити стимули і рушійні сили новаторських дерзновень А.Міцкевича, важливо, що він, з одного боку, ніби використовує форму художньої мандрівки, яка покликана збуджувати «в душі читача» певні переживання, як це робили Гомер в «Одіссеї», Петроній у «Сатириконі», Сервантес у «Дон-Кіхоті», Гете у «Вільгельмові Мейстері», Байрон у «Чайльд-Гарольді», чи, скажімо, мандрівки вигаданої, наприклад, у «Західно-східному дивані» Гете; а з іншого боку – спирається на досвід описової поезії, де змальовано ландшафти і піднято тему природи, подану в доволі живописних мазках (поза сумнівом, тут прочитуються імпульси «Пір року» Дж.Томсона, «Садів» Ж.Деліля, «Вечірньої прогулянки» та «Описових нарисів… під час пішої прогулянки в Альпах» В.Вордсворта). Проте А.Міцкевич не розчиняється в якихось «зовнішніх» впливах − навпаки, він виступає новатором сонетної циклізації.
Якщо говорити про головну проблему «Кримських сонетів», як і будь-якого іншого циклу, то тут на перший план висувається питання ідентичності літературних форм, предметів і ліричних суб’єктів (героїв). У названих подорожніх і описових творах кожен предмет або ліричний суб’єкт легко упізнається й ідентифікується на певному етапі свого життя або ж змальованої дії. У циклі А.Міцкевича використано ефект багаторазового повторення одного твору в іншому (принцип speculum speculorum, дзеркало в дзеркалі), що призводить до наростання змістів і сенсів, переростання ідентичності в асоціативність. Тут змішано теперішнє з минулим, легко міняються місцями категорії «до цього», «тепер», «потім», ліричний суб’єкт (мандрівник) охоче зливається з іншими (Мірзою), інтегрується у чужий колектив (середовище мусульман), ототожнює себе з Богом та інше. Літературознавець Р.Фігут, простежуючи паралелі між «Західно-східним диваном» Гете і «Кримськими сонетами» Міцкевича, пише: «В обох циклах виступають ”чужі суб’єкти” − співпоети із своїми текстами, які перекладено, перефразовано або ж імітовано. У Гете це Гафіз і деякі інші східні поети, і разом з ними ще й Зулейка як самостійний голос поета-жінки в циклі. Міцкевич, за прикладом Гете, вводить… західного Петрарку у ”Сонетах”, а східного Мірзу у ”Кримських сонетах”». Учений вказує на контраст між «західним» і «східним» розділами книги «Кримські сонети» А.Міцкевича, він вважає: «Обидва поети заміщають застарілий петраркізм орієнталізмом… Обидва поети сягають меж метафізичної поезії: можна припустити, що в обох циклів є рецепція у сфері релігійної поезії».
У «Кримських сонетах», як, зрештою, і в усій романтичній поезії, вельми помітні сліди стабільної опозиції природи північної і південної: північній приписуються риси пригніченості, скутості, несвободи, монотонності (її, цю природу, блискуче схарактеризує у 60-их роках І.Світличний у своєму триптихові «Курбас»: «Холод – державний, крутий, монарший»), а південній – риси вільності, динаміки, життєвості, яскравості, гордості за своє місце на землі і т.д. У цієї опозиції є два джерела. Одне з них зводиться до різниці між північною Росією і південними європейськими країнами (Україною, Польщею, нашаровуючись, по суті, на геополітичну вість «Схід – Захід», «Європа – Азія»), і часто навмисне акцентується (наприклад, у сонеті «Вигляд гір із степів Козлова»). Інше ж – просвітительські тлумачення природи і клімату як визначального чинника менталітету тих, що живуть у ньому. Монтескьє писав: «У північному кліматі ви побачите людей, у яких мало вад, немало доброчесностей і багато щирості та відвертості. У країнах помірного клімату ви побачите народи, непостійні у своїх вадах і доброчесностях, бо недостатньо визначені властивості цього клімату не надають їм стабільності».
А.Міцкевич переосмислює просвітительські ідеї і опозицію «Північ – Південь» возводить у ранг категорії, за допомогою якої актуалізує як проблеми буття взагалі, так і конкретні політичні питання. Антропологічні аспекти просвітительства начебто відсунулися вбік, бо на першому плані з’явилися аспекти «свободи – несвободи», «стихії, спонтанності – монотонності, регулярності» і т.д. Особливої гостроти набрало протиставлення «Росія –Україна», «Росія – Польща» в силу багатовікової загарбницької політики Московської держави. Тому легко зрозуміти, що «Північ» з її хуртовинами і морозами часто асоціюється з негативом, а «Південь» – з позитивом. Такими є, наприклад, образи Петербурга в А.Міцкевича, П.Куліша, Т.Шевченка, Юрія Клена, Є.Маланюка, Мар’їної гори, Соловків у Юрія Клена, Колими в Л.Мосендза, Леоніда Полтави та ін. І, навпаки, іконічні пейзажі «Півдня» постають соковитими, щедрими на кольори, вони втілюють високу духовність, культуру, свободу, радість милування природою, що бачимо на прикладі «Кримських сонетів».
Цикл А.Міцкевича подає романтичну версію комплексу моря; море як об’єкт зображення виявляє свої властивості – обширне, безмежне, вільне, могутнє, бурхливе, свободолюбне і т.д. Його прикмети зримі, глибоко відчуті, вони стають знаком інших семантичних матриць (порівняння, уподібнення, паралелізм, алегорія, символ) і заступають головний образ – людину, бо все ж морська тема розігрується у внутрішньо-ментальній структурі автора і є частиною його «я», тобто має, як каже В.Топоров, «психофізіологічну зумовленість». «Морський комплекс» складається з дуже багатьох мотивів-образів: степ-море («Степи акерманські»), море-небо («Бахчисарай уночі»), море-смерть («Буря»), море-місто («Вигляд гір із степів Козлова»), море-палац («Бахчисарай») та інші. В усіх цих описах моря, чи, як тепер прийнято казати, «морських кодах», відчувається не що інше, як повторне відтворення пережитого індивідуального досвіду людини, наскільки комплекс моря приємний суб’єктові, як він задовольняє внутрішню духовну потребу, який є його «психотерапевтичний зміст». В.Топоров каже: «Мовлячи узагальнено, цей зміст полягає в такому досвіді переживань, який вернув би людину до самої себе, до своєї суті, заглушеної вторинним, до своїх справжніх схильностей і потреб». Звернення до морських мотивів як чинників кореляції сущого та екзистенційного буття, мабуть, і збуджує в душі читача радісно-бурхливі сплески переживань від спілкування з людьми та споглядання екзотичних краєвидів, повних найвищої гармонії. Екзотична природа Криму бачиться поетові райським куточком, котрий асоціюється з уявленням про світ як творіння Бога-художника, світ, як втрачений рай, країну вічного щастя і повноти буття, нарешті. Р.Радишевський підкреслює: «Вірші циклу ”Кримські сонети” сповнені екзотичних пейзажів і випробувальних переживань поета-пілігрима, які передаються часто в образі плавця, що долає простір безкрайнього моря. Проте перебування А.Міцкевича в оточенні чудової природи Криму не могло приспати усвідомлення того, що він є політичним вигнанцем: акценти туги за втраченою Вітчизною – Литвою – набирають тут неповторного виразу. Гармонійна уява поета творить картину ностальгії за рідним куточком: вся природа замовкла в тиші, щоб можна було почути голос із Литви, але ”ніхто не кликав”».
Цикл «Кримські сонети» викликав гостру полеміку між прихильниками класицистичної і романтичної поетики. З нападками на книгу А.Міцкевича «Сонети», де були вміщені і «Кримські сонети», виступили у варшавській періодиці критики Ф.С.Дмоховський та Ф.К.Дмоховський, Т.Сєроцький та інші, хоча були й такі, які підтримували романтичні пошуки поета, наприклад, М.Мохнацький. Проти консерватизму й догматизму тодішніх цінителів виступив сам А.Міцкевич памфлетом «Про критику і варшавських рецензентів». Його він умістив як передмову до збірки «Поезії», що вийшла у перекладі російською мовою 1829 р. у Петербурзі.
«Кримські сонети», порівняно з іншими художніми явищами, мали синтетичний характер (не кажучи вже про її незіставність із правилами нормативної поетики): їх безсумнівними прикметами стали «панорама країни» замість традиційної для сонетів любовної і філософської проблематики, місцевий колорит (подекуди з тяжінням до мовної стилізації), мандрівка углиб жанрової пам’яті, коли ландшафт описано й пережито з точки зору реалістично заявленого суб’єкта-спостерігача, він щоразу по-іншому бачить той самий елемент крайобразу, залежно від оцінки або відстані («Степи акерманські», «Алушта вдень», «Алушта вночі»), синтез літературних родів (драматичні діалоги, епічні описи пейзажів, ліричні рефлексії) і жанрів з їх інтертекстуальними і структурними зв’язками, романтичний погляд на світ крізь суперечливі рефлексії польського мандрівника і людини Сходу – Мірзи-провідника, а також демонстрація внутрішньої роздвоєності пілігрима між захопленням Кримом і тугою за вітчизною. «Кримські сонети» (разом із одеськими) вплинув на розвиток сонетного циклу в літературі. Згадаймо хоча б групу «Молода Польща», до якої входив Б.Лепкий, автор циклу «Сонети», згадаймо «Вольні сонети», «Тюремні сонети» І.Франка, «Весняні сонети» Б.Грінченка, «Сонети» Лесі Українки. Чимало сонетних ансамблів зустрічаємо в київських неокласиків: «Сонети», «Чернігівські сонети» М.Рильського, «Сонети» М.Зерова, «Прованс», «Коло миттьове» Юрія Клена, а також в інших поетів: «Сонети обухівської дороги», «Сонети вечорів», «Сонети синього квітня» А.Малишка, «Гранослов», «Білі сонети», «Сонети подільської осені» Д.Павличка та інші. За прикладом А.Міцкевича екзотичність кримських пейзажів уславили багато поетів: варто пригадати «Кримські спогади» Лесі Українки, цикл «Море і солов’ї» М.Рильського, «З кримського циклу» П.Тичини, поему «Ведмідь-гора» М.Драй-Хмари, цикл «Крим» М.Зерова», «Кримську елегію» П.Филиповича та інші. Та Крим для нас став уже втраченим раєм, сьогодні він перетворився на військову базу Росії.
Разом з тим «Кримські сонети» спричинили й до значного розквіту сонетоманії, на цій основі постала «поетика захоплення» описами природи, проте багато з них дуже далекі від першовзірця. «Кримські сонети» були перекладені на 21 мову (німецьку, французьку, англійську, російську, українську та ін.). За мотивами циклу С.Монюшко написав кантату «Кримські сонети» (1867 р.).
Українські переклади «Кримських сонетів» належать Максиму Рильському, Борису Тену, Олександру Астаф’єву.

Олександр Астаф’єв, м.Київ.

Leave a Reply

Your email address will not be published.