17 липня цього року виповнилося 130 років від дня народження Агнона, поки що єдиного нобелівського лауреата-літератора, що народився в Україні.
Для єврея його ім’я значить приблизно те ж саме, що для українця – ім’я Шевченка, для поляка – Міцкевича, росіянина – Пушкіна, іспанця – Сервантеса. Він вперше увів забуту давню мову іврит до кола мов сучасної світової літератури.
Агнон став першим з письменників-нобеліантів, що почали писати сучасні літературні твори на цій мові. Але лексика творів Агнона дуже специфічна – це своєрідний синтез мови Біблії, давніх юдейських філософів-містиків та народної галицької мовної традиції. Сюжети більшості творів Агнона розгортаються у містечках нашого краю, де протягом століть сформувалася самобутня етнічна спільнота – галицьке єврейство.
В цьому сенсі його творчий спадок є унікальним свідченням про культурну традицію, яку в ХХ столітті було майже цілком зруйновано – вкупі з фізичними носіями тієї традиції. Нині доводиться констатувати, що світ галицьких євреїв пішов у небуття, майже не залишивши по собі слідів. А на початку ХХ століття вони складали більшу половину населення багатьох міст та містечок Східної Галичини. Причому ця спільнота була одночасно і самодостатньою, і виразно самобутньою.
А нині – зайдіть до будь-якого краєзнавчого музею та спробуйте знайти сліди тієї спільноти…
Відтак на твори Агнона можна подивитися, як на своєрідний історичний документ, на відбиток цілісного культурного пласту східноєвропейського єврейства, як на художній літопис багатьох невигаданих людських доль. Адже спогадами та рефлексіями із світу галицьких «штетлів» (містечок) та їхніх мешканців рясно пересипані чи не усі його твори.
Можна стверджувати, що він поєднав здавалося б непоєднувані речі: архаїчну мовну та філософську традицію давніх юдейських мудреців з життєвим досвідом та пошуками покоління, що пройшло через гуманітарну катастрофу двох світових воєн: з неймовірними руйнуваннями, погромами, потоками біженців, «зачистками» гетто і таборами смерті.
На жаль, до ювілейної дати в Україні не вийшла жодна збірка творів Агнона. Якщо Ви звернетеся до всезнаючого Google, отримаєте лише кілька посилань – і жодного тексту українською. Відтак пересічний український читач має змогу ознайомитися лише з кількома оповіданнями всесвітньо відомого письменника, до того ж – у подвійних перекладах: з польської, англійської, або російської.
В липні у Бучачі пройшли ритуальні урочистості до 120-річного ювілею: відбулася урочиста конференція, учасників якої привітав Президент України, на бучацькій пошті було погашено ювілейні конверти, відкрито нову меморіальну дошку на вулиці міста, що носить ім’я Агнона. А от у Тернополі його портрет нещодавно був зірваний з галереї видатних особистостей краю, що поруч з обласною адміністрацією. І схоже, наразі ніхто не збирається його відновлювати. Такий от неоднозначний видався у нас ювілей всесвітньо відомого нобелівського лауреата…
І все ж нам таки належить знати слово Агнона, хоча б вже тому, що він народився в нашому краї і розповів про нього Світові.
Письменник, справжнє родинне ім’я якого Шмуель Йосеф Чачкес, народився в Бучачі 17 липня (за іншими даними – 7 серпня) 1888 року.
Бучач на зламі століть був віддаленою провінцією імперії Габсбургів. Але завдяки Агнонові світ пізнав його як «місто мудреців», що зберігав – і в побуті, і в духовому житті – давні традиції, на той час вже втрачені вже значною мірою асимільованим єврейством Відня, Праги та Львова.
Літературним псевдо «Агнон» (що можна сприймати як «покинутий») вперше підписано його новелу «Солом’яні вдови», на івриті – «Aryнoт». Власне оцей мотив покинутості, втрати незамінних цінностей: родинного дому, рідного краю, традиційного способу життя, віри, духовної сутності людської – досить типовий для розпорошеного по світах галицького єврейства – згодом пронизуватиме усю його творчість.
Батько Агнона, Шолом Мордехай Галеві Чачкес, заробляв на прожиття торгівлею, але попри це був ерудитом у єврейській релігійній літературі. Себе він вважав учнем та послідовником династії хасидських рабинів з Чорткова .
Історія цієї династії також, на жаль, рясно вкрита порохом історії. Її зародження пов’язане з іменем раббі Цві Гірша Горовіца, знаного також як «блаженний раббі Гіршелі», що навчав у Чорткові в середині ХVІІІ століття – тобто вже після вигнання євреїв за межі міста у середині ХVІІ століття та після турецького нашестя. Мовчазною пам’яткою тієї доби (і німим докором добі нинішній) сьогодні є хіба що руїни чортківської «Синагоги Головної». А свого часу Раббі Гіршелі шанувався, як видатний духовний провідник, «ґеній з Поділля». Як знавець Тори та благочестива людина, він був визнаний у всьому єврейському світі. Духовний вплив, пов’язаний з життям та діяннями раббі Гіршелі, тривав у середовищі подільського єврейства аж до Першої світової війни. Про раббі Гіршелі ходило безліч легенд, майже казок, зокрема щодо його містичного зв’язку із батьком-засновником хасидизму раббі Ізраелем Баал Шем Товом (Бештом). До речі, Бешт також народився у наших краях – не далі як у Окопах Святої Трійці, подорожував від Поділля до Чорногори, а навчав у Товстому та Меджибожі. А черговий період розквіту духовного життя юдейського Чорткова відбувся наприкінці ХІХ – початку ХХ століття, коли у місті навчав відомий на цілу Східну Європу син Ружинського цадика, раббі-чудотворець Давид Моше Фрідман (1827-1904), а згодом – його син раббі Ізраель Фрідман (1854-1934) .
Ймовірно, завдяки їхньому впливу духовне вчення хасидизму становить постійне релігійне тло чи не усіх творів письменника. Ймовірно, то їхню найпершу заповідь – беззастережної вдячності Творцю за щастя жити – згадує Агнон: «Учителі наші, благословенна їхня пам’ять, говорили: не личить людині насолоджуватися благами цього світу, не благословляючи Творця… Спостерігаючи колообіг весняного сонця, що високо підіймається на небосхилі, побачивши, як тільки-но розкрилися бруньки на галузках у місяці нісані, споглядаючи прекрасне дерево чи істоту, – благословляй їхнього Творця».
Для самого майбутнього письменника першим духовним вихователем був насамперед його рідний батько. Свій перший літературний твір Агнон написав у п’ятирічному віці на ідиші. Сталося це у дні, коли батько перебував у від’їзді, на ярмарку у «Лешковицях». Те Агнонове «місто Лешковіци» (Лешкович) – не що інше, як наші Улашківці у минулому. Колись це містечко було відоме своїми великими ярмарками на свято Івана Хрестителя:«і немає рівних його ярмаркові у цілому світі» , «Раз на рік звідусіль з’їжджаються туди купці, аби виставити свій товар на міській площі. І всякий, хто має потребу в чомусь, приїздить і купує в них. За давніх часів, два-три покоління тому, бувало збиралося там більш ста тисяч чоловік; та й понині, у часи занепаду Лешковича, з’їжджаються туди з усієї країни. Вам не знайти жодного купця в Галіції, що у дні ярмарку не тримав би там крамниці» .
Отже, Шмуель Чачкес–старший перебував у Лешковіцах, його хлопчині було тоскно за батьком, він не міг дочекатися його повернення – і оце напружене почуття чекання відобразив у вірші… Цей епізод дитинства він згодом настільки часто згадує у своїх творах, що він набуває глибокого символічного звучання: «Почав я складати вірші від туги за Батьком» .
Батько у нього немовби втілення живого Бога. У ньому: і людське тепло, і духовна опора, і світло біблійної мудрості, і життєвказ, і прощення за помилки та гріховні вчинки.
Символічного художнього забарвлення набуває ідея духовного батьківства у Агноновому оповіданні «Світло Тори». У подільському містечку Королівка поблизу Борщева навчає раббі Барух. Щоночі він проводить довгі години за молитвою та читанням Мойсеєвого П’ятикнижжя (Тори). Вогник його свічки у вікні, «світло Королівки» – та єдина зоря у суцільному мороці ночі, за якою впродовж багатьох років звіряють свій нічний шлях праведники і грішники, селяни і контрабандисти, юдеї і християни. Але ось помирає духовний батько містечка, згасає «світло Королівки», морок огортає увесь край – і збиваються з життєвої стежини люди…
Життя єврейських громад у галицьких та подільських містечках початку ХХ століття було досить консервативним та замкненим, зосередженим на національній історичній пам’яті та традиційних цінностях. Не буде перебільшенням стверджувати, що ця провінційна спільнота була останнім архіпелагом у єврейському світі, де сотні тисяч людей продовжували жити, суворо дотримуючись заповідей Тори. Але з усього видається, що ця замкненість на національних духовних традиціях не мала антагоністичного характеру по відношенню до інших етнічних груп та інших віросповідань. Власне ідея взаємного проникнення різних релігій часто простежується у творах Агнона.
Ось один з прикладів – оповідання-казка «Істинні стежки» . Фабула його наступна – у одному з польських містечок мешкає убогий старий єврей. Життя його збігає у буденних клопотах про шматок хліба. Одна єдина мрія зігріває душу – мрія бути похованим у Єрусалимі. На свою подорож до Святого Міста він відкладає останній грошик. Але в убогій хатині навіть немає де сховати той скарб. І старий починає щодня відносити свої заощадження до фігури Ісуса, що стоїть на роздоріжжі, поруч з костелом, з кухлем в руці. Власне правовірний юдей не сприймає Ісуса як Бога, для нього це просто фігура «Тієї Людини»… Аж ось одного дня кухоль наповнюється монетками і старий приходить аби спорожнити свою скарбничку. Ясна річ, тут його схоплює жандарм і, як злодія, що зазіхнув на церковне майно, кидає до в’язниці. Але стається диво: вночі «відкрилися двері в’язниці, і з’явилася Людина з кам’яним кухлем у руках і усмішкою на вустах. Підняла його Та Людина на ноги і сказала йому: тримайся за мене, і віднесу тебе, куди хочеш. Підняв старий очі на Тую Людину і сказав йому: як мені за тебе триматися, адже руки мої окуті залізними оковами? Сказав йому: усе рівно. Простяг старий руки й обійняв ними шию Тієї Людини, і Та Людина посміхнулася йому і сказала: зараз я віднесу тебе в Країну Ізраїлю»…
Вочевидь тут Земля Ізраїлю виступає як алегорія раю. Старий врятувався, дістався Царства Небесного. Що це означає? Ісус рятує? Віра у Царство Небесне рятує ? Чи рятує будь-яка справжня віра, незалежно від конфесійних канонів?…
У вісімнадцять років Агнон покидає патріархальний Бучач. Далі на його шляху були Львів, Яффа, Єрусалим, Берлін. Але завжди його переслідує спогад про рідне місто як про втрачений духовний і родинний скарб. Постійно звучить паралель міст, де він відчуває Божу присутність: Бучач та Єрусалим. Про це він говорить у промові перед членами Нобелівського комітету: «Народився я в одному з міст Вигнання. Але за всіх часів думав я, начебто народився в Єрусалимі».
Агнон на короткий час повернуся на батьківщину вже після Першої світової війни, у 1932 році. Він відвідує Бучач, Львів, Тернопіль і бачить не лише наслідки руйнувань, що принесли війни, революції та падіння імперії, але й духовне спустошення: синагоги порожні, культурне життя завмерло, люди забули біблійне слово та втрачають світло Боже у собі. Не знайшовши тут духовної атмосфери колишнього Бучача, Агнон повертається у Палестину.
Після жахіть Голокосту та втрати чи не усіх своїх близьких приїхати до рідного краю він вже не зміг. Агнон вже назавжди оселяється у Палестині. Тут досяг він світового визнання як майстер філософського оповідання, та слави національного кумира. Досить красномовним є вже такий факт: біля будинку, де мешкав письменник, рішенням мерії Єрусалиму було встановлено спеціальний знак: «Дотримуйтеся тиші! Агнон працює!».
Тут знайшла його і Нобелівська премія 1966 року, присуджена за «глибоко оригінальне мистецтво оповідання, навіяне єврейськими народними мотивами». В адресі Нобелівського комітету були особливо високо оцінені його романи «Весільний балдахін» та «Нічний гість», досі, на жаль, не відомі українському читачеві. У Єрусалимі він і помер 1970-го. Літературний спадок Агнона налічує дванадцять томів творів, перекладених сьогодні майже усіма європейськими мовами – хоча низка втрат на земному шляху торкнулася і повоєнних творів Агнона. Значна частин їх загинула під час пожежі в будинку письменника у містечку Хомбург-на-водах. Серед згорілих книг був великий роман «У вузлі життя».
От слова з Нобелівської промови Агнона: «В наступні роки я написав чимало віршів, але нічого від них не залишилося. Рідна домівка, де залишив я кімнату, повну рукописів, згоріла у першу війну, і з будинком згоріло усе, що я там залишив. І молоді умільці, кравці і шевці, що розспівували мої вірші за своїм рукоділлям, загинули в першу війну. А хто не загинув на першій війні, ті поховані живцем зі своїми сестрами у рові, що самі собі викопали за наказом ворога. А більшість згоріла у вогненних печах Освенціма разом зі своїми сестрами, що прикрашали наше місто своєю вродою і солодкозвучними голосами наспівували мої вірші. Доля тих, хто співав моїх пісень, – вони і пісні мої загинули у вогні – стала долею книг, написаних мною пізніше».
Спогад і молитва за полишений у юності край з його «містом мудреців» не полишали Агнона ніколи, де б він не мешкав. Рідна земля, коло близьких за духом людей, національна культурна традиція і слово Боже, втрачаючи які, людина втрачає глибинний сенс існування – незмінно були одними з домінант його творчості.
Важко не помітити того, що назва «Святого міста Бучача» (або переозвучена ним на «Шебуш») зустрічається у новелах та повістях Агнона чи не настільки ж часто, як назва «Святого міста Єрусалиму».
Варто усвідомлювати, наскільки багато значить для праведного юдея культ Землі Обітованої та міста Єрусалима. Потяг до вимріяної землі Ізраїлю, що виводить юрбу бучацьких юдеїв у важку та тривалу подорож – тим починається повість «У серці морів». У ній Агнон дає чи не найліричніший з усіх описів Бучача. У годину прощання з ним паломників: «Усе містечко вже дрімало. Будинки ховалися під покривом ночі, у мороці. Нічне світило ще не зійшло на небосхил, і лише зорі висвітлювали верхівки гір. Бучач стоїть на горі, і здавалися, начебто зорі прив’язані до дахів його будинків. Раптово вийшов місяць і освітив ціле місто. Річка Стрипа, що раніш ховалася в мороці, заблищала раптом сріблом, і з водопою на ринку ніби постала пара срібних підсвічників. І мовив один з них: з роду не знав я, що містечко наш таке прекрасне. Здається мені, що в усьому світі не знайдеш такого любого міста. Інший додав: “Будь-яке місто гарне, якщо живуть у ньому хороші люди…”
Далі Агнон із зворушливою симпатією описує шлях паломників рідним краєм.
Тут виявляється, що і найменші подільські містечка, як місто дитинства – Бучач, так і місто марень – Єрусалим, в Агнона – святі. «У серці морів» зустрічаємо і «святий град Язловець», і «святий град Ягельниця»… Врешті-решт Агнонові паломники, діставшись нарешті до Єрусалиму, не відчувають там омріяного щастя. Подумки вони повертаються до втраченого міста дитинства, тих, кого полишили у ньому, та моляться – аби «місяць не перестав над ним сходити»…
А от картинка з його оповідання «Замітка»: автора, що вночі складає піснеспіви на славу рідного міста, навідує Божий посланник, юдейський святий, та питає, як зветься теє місто… «Бучач – ім’я мого міста, – і з очей моїх полилися сльози. Я згадав про лихоліття, якого зазнало моє місто, бо ж я навіть не знаю, чи ще існує воно сьогодні… І сказав тоді посланник Божий: «Зроблю собі замітку, щоб не забути назву твого міста»…І знову зазвучав його голос – так звучить строфа, злившись з іншою строфою: «Благословенне серед міст місто Бучач … – він почав нанизувати один за одним віршовані рядки для кожної з семи букв імені мого міста – у блискучому вірші з досконалими римами. Душа ледь не покинула мене від треми, і тому я забув наступні шість рядків із його Піснеспіву місту. А хто сьогодні мені їх підкаже, до кого звернутись?»
І хто підкаже їх нам, нинішнім, які не надто шанують свою землю, переймаються дріб’язками та пускаються у мандри багатшими краями – далеко не у пошуках духовного багатства?
Чи не до нас промовляє Агнон: «Є в тебе будинок – от і живи у ньому… Подобається тобі сад сусіда – посади собі такий. Невже повітря в сусіда краще, ніж біля твоєї околиці?»
Звісно, складно протистояти потокові глобалізації з його спокусами. Але веслувати у цьому потоці, що відриває людей від природного коріння, нівелює будь-яку різницю між ними, все ж варто. Інакше – перед нами вже реальна загроза перетворитися на суспільство бездумного споживання, одну всесвітню «націю фастфуда»… Кого захоплює така перспектива?
В одній з новел Агнона є такий сюжет: справою цілого життя бучацького рабина Шмарії є писання філософських коментарів до Біблії. У його оточенні, вочевидь, нікому оцінити глибинну мудрість такого твору. А тому рабі мріє, що колись надішле свій завершений труд до святого міста Єрусалиму, що стоїть перед Престолом Господнім. Перед самою смертю він надсилає книжку поштою і увесь залишок життя тривожиться про те, чи не загубилася вона – тому що шкода, якщо така книга пропаде у довгій дорозі і ніхто не прочитає її.
Все більш недосяжним стає для нас з плином часу той самобутній світ, сформований співжиттям культур галицьких українців та поляків, євреїв та німців, вірмен та караїмів, що згорів у полум’ї двох світових воєн. Але ж це все відбувалося на нашій землі, і це все – наша історія, яку нам належить знати та шанувати… Можливо, книжки цього мудрого бучацького єврея колись таки допоможуть відкрити очі на святість і неповторність землі, на якій живемо, на її багатобарвне минуле?
І тому шкода, якщо ті книжки «пропадуть у дорозі»…
* * *
Цією публікацією “Гельсінська ініціатива – ХХІ” відкриває програмний напрямок діяльності “Спільна спадщина”.
Його мета: досліджувати та популяризувати в Україні спільну історико-культурну спадщину різних етнічних груп Східної Європи: українців, поляків, євреїв, німцівЮ вірмен, угорців, румунів, ромів, литовців … Адже і Україна загалом, і наш край зокрема споконвіку були мультикультурними.
Лише за умови дбайливого збереження та глибокого вивчення цілічного історико-культурного спадку усіх етносів, котрі у минулому проживали в Україні, ми можемо органічно увійти до мультикультурного європейського співтовариства, засадничим принцпом якого є саме “Єдність у різноманітті”.
Переконані, що заслуговують також на згадку історичні особистості, відомі нам – а часом не надто відомі – завдячуючи своїй гуманістичній та просвітницькій позиції.
Як і історичні приклади ненасильницького вирішення протиріч, діалогу, порозуміння та співпраці між різними етносами, релігійними та політичними групами, котрі безперечно існували – навіть у часи жорстоких воєн та деспотичних режимів…
Ця діяльність не є частиною якогось конкретного проекту, вона визначається світоглядною позицією людей, об’єднаних у “Гельсінській ініціативі-ХХІ”.
Олександр Степаненко, “Гельсінська ініціатива – ХХІ”