Кузан & Кузанова = іршавській долготі.

Якщо такого географічного виміру немає, то ми його відкриваємо.

Я не бачив Кузана в Ірпені 1995-го. Ще ’го там не було. В Ірпені 1997-го вже був міт про Василя. Бачив образ, але не цікавився тінню. Тепер знаю тінь, яка набула обрисів образу, і чую образ, який розкидає власну тінь.

Це не буде традиційний огляд літературної творчости. Це буде спроба розглянути Постать окремо від її Тіні.

Коли ми зійшлися з Кузаном, – мені важко сказати. Хто кого вичислив, – не беруся коментувати. Але в 2012-му, коли вперше літератори збиралися на Говерлу, протестуючи проти Закону „Ка-Ка“, чомусь я вже зателефонував до Василя, і він погодився приїхати. Правда, тоді Василь на Говерлу не піднявся, бо мав на 24-е чергове весілє, але інформація, що закарпатський писатель покорив Говерлу таки була оприлюднена. З того часу ми ходимо на Говерлу, а зійшовши – танцюємо від радости буття. Один з таких наших „танців“ перед входом у ліс на базу „Заросляк“ зафіксовано на приватному відео.

Василь є поетом-ліриком, що підтверджує і „крайня“ видана поетична збірка „Різдво метелика“ (Золота пектораль, 2018). Це вже навіть не фантазії. Се пожиттєвий діагноз. Що тут далося взнаки і чия кров – батька-іршавця чи мами-іскростенянки (генетичної древлянки) з польсько-німецькою кров’ю, – сказати не беруся. Писав з другої кляси, потім повернувся у клясі дев’ятій. А після школи його навернуло в „колибєль руской революціі“, де він знову звертається до написання віршів, але вже російською мовою, – наше покоління, навіть галичани і закарпатці, – хибувало на оце захоплення „совітсько-кацапським“ поетичним мовним контекстом (проплачене москвофільство і русинство „відригується“ й понині), аж Степан Жупанин напоумив його повернутися до написання віршів українською. Не русинською. Бо його збірку 2018 року „Дьондята“ (намистини), де редактором виступає вигоднянська правовірна галичанка Тетяна П’янкова, я сприймаю за пародію на виноградівського гумориста-фігляра Михайла Чухрана. Або ж це привід для розмови про закарпатський сєпаратізм. Жартую, звичайно, але сі творіння сприймаю яко експеримент і пробу витворити кузанівський діялєкт. А „кузамова“ існує вже й без цього експерименту. Тут, безперечно, взірцевим залишається все-таки Петро Мідянка зі своєю дивно-екзотичною назвою поетичної збірки «Фараметлики» (1994).

Серед тих багатьох книжок, які написав Василь Кузан, а він їх видає від 1996 року: (збірка „Загублене мовчання“ з передмовою Олеся Лупія), я би відзначив „Смерековий камінь“ (2011), „12:12:12“ (2012), „Сингулярність“ (2016). Ще Василь себе пробував як критик, хоча просить не називати ці книжки літературно-критичними („Віаґра для поета“, 2006; „Книжка як жінка“, 2008); драматург („Тінь перемоги“, 2014); сонетяр („Все по 14 копійок, або Сонетний двір“, 2014); прозаїк („Експрес-наречений“, 2016) і, звичайно,  пісняр („Золото Карпат“, 2003).

У „Смерековому камені“ Василь спробував, – і незле, скажу я Вам, – вийти за межі чистої лірики у простір чистого Слова. Ці замальовки, нариси, поезії в прозі, авторські одкровення, – називайте їх, як вмієте, – але вони читаються, як дихається: вільно, легко, широко:

Життя минає… У цьому невиліковно хворому світі ще так багато хочеться зробити. Хоча б піднятися на оцю скелю, на цю вершину. І на он ту. І на ту, що ген далеко визирає з-поза старих дерев і так неповторно височіє над суєтою суєт. А ще є та, що так по-царськи величається Тронним каменем, і є та, що люди прозвали її Зубом, а ще є стрімка і висока як смерека, неприступна, як Бронецький замок, чи як Невицький замок, що його зміг зруйнувати тільки час. Вона так і називається: Смерековий Камінь. Але її, ту скелю, звідси не видно. І не видно хіба тільки її? Ще так багато непідкорених вершин, ще так багато бажань і сила ще нуртує у жилах, і бажання б’ється в серці, і нових звершень прагне душа. Особливо в такі хвилини, як оця. Коли лежиш під скелею і занурюєш мрії в безодню неба, і п’єш натхнення з криниці вічності“ (із книжки „Смерековий камінь“).

12:12:12“ – книга поетичного вибраного, книга-експеримент. У ній маємо 12 авторів, кожен з яких вибрав свої 12 поетичних творів Василя Кузана. Починає се дійство Дмитро Кремінь, а завершує Валентин Кузан. Серед цієї „кузанової“ дванадцяти є також  Євген Баран. Особливість полягає в тому, що, фактично, жоден із дванадцяти авторів не повторився у виборі своїх віршів. Лише у мене й Креміня є повтор вірша: „Під ключем до вирію“:

Під ключем до вирію зустрілися…

Жовтих вулиць вишуканий дим

Граючись, ховав твоє обличчя

В сяйво згадок. В золото. Один

 

Я стояв у натовпі строкатому

Слухав шурхіт підошов і шин

Дивлячись, як мрії листям сиплються,

Під колеса буднів і машин.

 

Ці думки і настрої непрошені…

Я тебе усе життя шукав…

Серце повернуло вже до осені,

А в думках купається весна“.

Так, скажете, нічого особливо нема. Лагідність, елегійність, мелодійність. Це і є Василь Кузан. Там, де він безпосередній і відкритий (колись Кузан писав, що інколи порівнює себе з дитиною: „Хочеться бути таким же щирим і безпосереднім, як тоді. Але… Життя псує нас, хоча ми прагнемо до самовдосконалення. Парадокс, панове присяжні засідателі“). Поет справжній – не дається побуту, просто поет – має мужність визнати власну поразку.

А тепер дозволю собі самоцитування: „У поезіях Василя Кузана вживаються ліризм з екзистенційним спогляданням, еротизм із соціальними картинками. Його поетична фраза проста, десь аж прозаїчна, і легка, наспівна. Ліричний герой закоханий і романтичний, водночас якось по-чоловічому вуглуватий. […]. Картини його віршів універсальні і вгадувані. Це такий собі варіант пастельного малюнка, який не стільки відтворює конкретний ландшафт, скільки передає настрій, почуття ліричного героя“. Навіть тоді, коли Кузан говорить про речі драматичні, а то й трагедійні („Поети вмирають часто“), все одно це сприймається легко, немовби граючись („Поетові краще не женитись“). А все від отієї легкості буття і писання („Мені пишеться легко, хоча і не багато“). Про кількість можна сперечатися, особливо тепер, коли Муза кузанова вільна і його носить Україною, мов перекотиполе.

Книжка „Сингулярність“ (2016), дала нам іншого Кузана – його ліризм, його драматизм сливе шекспіровського звучання. А ліричний герой Кузанової поезії суголосний гамлетівським риторичним запитанням:

Бути? Не бути… Набуте в дорозі

Муляє плечі, тягне у розпач…

Плаче печальними мріями розум

Пекло душі поглинає нас.

Повінь

Ні, не весни, а набутих невтілень

Тілу не дасть відпочити допоки

Мучити будуть вчорашні провини,

Винними ріками витече кров з нас“.

Від подібних думок ліричний герой втікає, аби забутися і плисти у відомому бітлівському „жовтому човні“:

В моєму віці сорому нема.

Немає слів «романтика» і «сповідь».

Тепер у мене світла голова,

І сам уже не знаю, що на споді.

Забув усе. Забув і слава Богу“.

Можна говорити багато про Василя Кузана.  Він вийшов за межі літпроцесуальних розмов, ставши сьогодні майже літературним персонажем, таким як Матрос Папай чи Остап Бендер. Не випадково, в «Експрес-нареченому» Кузан вводить себе ж у сюжет цієї банально-комічної історії, яка дивним чином тримається в пам’яті після десятка подібних прочитаних історій: „Вчора я говорив з цімбором Василем. З поетом нашим. Він фотографує весілля і старостує в Довгому сьогодні. То я думаю… Він мені часто говорить про числа. І вчора сказав… Він же математик. У нього є щасливі числа, щасливі дати… Пам’ятаєш, у себе на творчому вечорі в «Аркаді» він розповідав, що 13 приносить йому удачу“.

Але не це головне в розмові про Василя Кузана. Головне інше. „Над цією землею потрібно літати. Літати, щоб навіть не торкатися своїми ногами її ніжної незайманої поверхні, її святої і чарівної суті, її вишуканої автентичної первісної неповторності.

Брудні ноги – це втілення наших думок. Бо ноги ведуть нас по життю не самі по собі – вони реалізовують конкретні задуми, вони є наслідками мислі, вони є втіленням фантазій і бажань. Саме завдяки помислам ми і не зчуваємося, як потрапляємо в ситуації, у яких би воліли не бути. Потім виходимо якось, виплутуємось, викручуємося, відмиваємося… У власних очах нам вдається очиститися, але ноги все одно лишаються незадоволеними, все одно час від часу відчуваємо як щось муляє, як щось натирає мозолі, заважає йти вперед. А це і є отой бруд, оті камінці, ота пилюка, ота липка сіро-коричнева речовина, що, ніби змішана з якимось суперклеєм, проникає у всі пори твого тіла, і, починаючи з підошов, пускає метастази – такі собі хижі щупальця – у всі життєво важливі органи і починає висмоктувати з них силу, вкривати їх мозолями, і починає руйнувати їх зсередини.

А тут помисли мусять бути чистими. Тут у тебе неодмінно повинні бути крила, щоб розбігтися, як той юний хлопчик, що напився життєдайного молока і безтурботно бігає поміж скелями, розігнатися так, щоб відштовхнутися від найвищої скелі і закружляти над Зачарованою Долиною, над усім Зачарованим Краєм, над усією цією неповторністю – над стрімкими Іршавкою і Синявкою, над Синяком і Бужорою, над кришталевими водами легендарної і оспіваної Боржави, над захованими у цій неповторності мальовничими селами, над глибоко зануреними у земні проблеми людьми, над рідною Іршавщиною, що на маргінесі цивілізацій намагається вижити і привернути до себе хоч на дещицю більше Божої ласки і людської уваги“.

Головне, аби в читачів склалося повне уявлення про сей іршавсько-український світ, в якому є село Довге, а в цьому селі живе велика родина Кузанів, з якої він вилетів і ніяк не наважиться повернутися: „Але це мрії, уява, фантазія, а реальність – це мій політ. Він триває. Крила дужі ловлять потоки повітря і піднімають ще вище. Вже видно як за обрієм сідає сонце, як гори внизу перетворюються на темні масиви, що вже нагадують іншу картину – роботу імпульсивного Юлія Мошака, який за кілька хвилин фантастично встиг зобразити саме такий момент – момент зустрічі дня і ночі, п’янкі чари блискавично-скороминучої і незбагненно-вічної миті. 

Отак непомітно наближаєшся до Бога. Але навіть крила, навіть оцей політ, навіть сотні і тисячі молитов не зможуть наблизити тебе до Всевишнього настільки, як є наближеними до нього ці люди, люди, які живуть тут, у цих горах, між цими скелями, кохаються у Зачарованій Долині, під охороною пралісу, у щедрих і щирих обіймах матінки природи. Бо хто може бути ближчим до Бога ніж ці люди, що тримаючи ключі від раю блукають у порожнечі, що маючи неземне щастя шукають земного, що часто міняють віру на знання, яке потім виявляється маною?“.

Щось би додати до цих дивно-журливих виповідань. Хіба що єдине: „Я тобі заздрю. Ти можеш усе // Просто забути…“. Ювілейно-печальне, Василю, але ще наше і ще живе.

Євген БАРАН, літературний критик,

заслужений працівник культури України

Leave a Reply

Your email address will not be published.