Щойно перегорнула останню сторінку роману Ольги Кирилюк «Іду на мир», ММП «Тріада С», м. Коростень, 2018. Огорнуло відчуття суперечності.

Спершу – про головних героїв та сюжет.
Головних героїв четверо: Назар, такий собі красунчик-жеребчик, батько якого має кілька заводів, «вічний студент», що й армію встиг відбути, куди за перемоги на жіночому фронті його запроторив батько, а потім через поразку в коханні сам себе відправив до АТО; Стефанія, аспіранка, дочка професора-проректора вишу, яка підпала під чари студента Назара і яку доля кинула в найнеймовірніше пекло війни; Терен, приятель, а потім – однополчанин Назара, теж такий собі мажор-бабій, якому таки судилося пізнати справжнє кохання; Леся, дочка мера міста, з тієї ж категорії «золотої молоді», якій теж довелося бути опаленою війною через коротке, але бурхливе кохання.
Роман охоплює досить невеликий проміжок часу, який став визначним у долі нашої держави, – початок 2014 – кінець 2015 років.
Молода аспірантка Стефа працює у виші обласного центру. Вона замінює батька, який пішов визволяти заарештованого викладача-активіста та доручив дочці прочитати лекцію в групі студентів-заочників, там зустрічає красеня-студента Назара і… закохується в нього. Їхнє весілля з Антоном, який проходить стажування в Сполучених Штатах, під загрозою.
Назар теж закохується в Стефу, і вони надто швидко опиняються в ліжку.
Якось Стефа бачить свого любчика в обіймах колишньої коханки і вирішує розірвати відносини. А Назар випадково бачить весільну сукню, яку Стефа несе до крамниці, аби здати її. Парубок вирішує, що вона його зрадила і має намір побратися з іншим.
Назар зопалу опиняється в лавах Нацгвардії в зоні АТО. Стефа знаходить його і їде, щоб побачити. Коли на блокпосту їх накриває артобстріл, вони опиняються у полоні в сепаратистів. Пережиті ними жахи ламають не тільки особисті стосунки, а й долі.
Але автор майже до кінця тримає читача в напрузі (читача вдумливого, акуратного, який не дозволить собі заглянути в кінець книжки!). Через багато випробувань проходять головні герої: один – аби спокутувати провину, друга – аби знайти в собі душевні сили для прощення. Спокута разом із прощенням нарешті приходить до Назара та Стефи, але запізно…
На другому плані розвиток стосунків між Тереном та Лесею. Побачили одне одного – закохалися. Але війна вкладає свою «чорну мітку» в руку Терена. На долю Лесі випадає вагітність і обов’язок пронести через усе життя пам’ять про воїна-героя.
Роман має новелістичну конструкцію – складається з ряду невеликих глав-новел, розташованих впереміш. Це дозволяє весь час тримати увагу читача в напрузі. У той же час це не примушує автора шукати логічних пояснень таких «стрибків» сюжету. Але при цьому слід відзначити змістову нерівноцінність розділів, мозаїчність, яка не завжди працює на сюжет.
Так, розділи, де описані поїздка Терена в потязі та його з Назаром відвідини тітки в селі, хіба що підкреслюють надбані на війні навички кидатися на підлогу при різких звуках. Розділи, де описуються події під Іловайськом та Дебальцево і не тільки, відіграють роль показу жахів воєнного побуту на сучасній війні.
Мова оповідання в основному колоритна, що грає на позитив, але… Дещо випадає з контексту.
Авторові вдалося показати жахи війни на Донбасі, а надто – у протиставленні з мирним життям, що є парадоксом сучасності: війна ніби є, а ніби й немає, хтось воює і вмирає не по-кіношному, а хтось живе собі, ніби у вакуумі. Відчувається знання автором теми. І це викликає подив, бо пише молода жінка, але так, ніби за перо взявся чоловік-відчайдух, з усіх боків обпалений війною.
Та на цьому, мабуть, і закінчується позитив.
Тепер про горезвісну «правду життя» (а куди від неї подітися?).
Не будемо закидати авторові, що головні герої – «мажори». Це її вибір. Можливо, вона добре знає їхнє середовище.
Те, що красень Назар – «жеребець», автор не перестає повторювати. І в мирному житті ламає дівочі долі, й на війні не перестає цим займатися, не надто переймаючись мораллю, що й призводить до трагічних наслідків. Через загибель міфічної Марини, не менш міфічний такий собі сучасний «монте крісто», – месник Бага, як на «зоні», «опускає» Назара, коли на його очах сепари ґвалтують Стефу. Назар поводиться, як справжня нікчема, кидаючи напризволяще немічну жінку, яка потім потрапляє в полон до сепаратистів. А сам герой-коханець шукає смерті – і не знаходить її, бо та теж жорстока, не всіх поблажливо позбавляє мук сумлінності. А ще – шукає віддушини у тих же дуреп-жінок, до яких він ставиться з презирством.
Назар проти насилля над жінкою. Коли він стає випадковим свідком гвалтування дівчини вояками нашої (!) армії, він у приступі безпам’ятства накидається на останніх і… вбиває їх!
Далі – неліричний відступ про фронтову прокуратуру, про психлікарню і про те, чим ця історія закінчилася.
Чи відомо авторові, скількох АТОшників засуджено нібито за злочини стосовно «мирного» населення? Бо ж де-юре війни немає, то й оцінюються вчинки за мірками мирного часу. Чи міг так просто реальний солдат «викрутитися», убивши двох? На сто відсотків – ні! Відсидів би, голубчик, років п’ять-десять – й нікуди не дівся б. Хіба що потрапив до закритої психіатричної лікарні, де отримав на все життя тавро – «псих».
Та він і опинився – чи то в психушці, чи то на курорті. Крутив любов з медсестрою. І вдень, і вночі.
Не завадило б авторові зробити екскурсію до психлікарні, побувати в коридорах поліклініки, побути на прийомі в лікаря, у корпусах з решітками на гратах, із сіткою на сходах, із замками у дверях – без ключів, з чотиригранними вставними ручками, і подивитися на мешканців палат… Медсестрам там не до романів із хворими!
Та й видужування Стефи дивує: була-була в каталепсії – раптом стала зовсім здоровою! Чудасія!
Тепер про головну сцену, коли Стефу ґвалтують. Це ж треба, щоб колишній однополчанин Назара Бага стільки років виношував план помсти Назарові! А скільки ж років, коли Назар усього рік-півтора як звільнився з лав армії, перейшовши на заочний відділ? Це – щодо хронології. І цей «месник» слідкував за Назаром, дочекався моменту, коли він закохається по вуха, найняв Марка, який отримав від нього аванс, привізши Стефу на передову. Це ж яку агентуру треба мати, щоб і на передовій слідкувати за недругом! Яка романтика! Малим дівчаткам сподобається…
Викликає не лише подив, а й роздратування монолог Баги. Не може вихованець дитбудинку, чоловік без Бога в голові висловлюватися такою літературною, а місцями й поетичною мовою!
Нелогічна поведінка Назара, який після знущань над коханою кидає її одну серед поля. Не застрелився, не допоміг… Тож чи вартий він прощення, чи вартий співчуття?
Після прочитання виникає жаль за втраченим на прочитання часом і енергією. На жаль…
Відступають на другий план незугарності у вигляді персиків у травні, те, що «мажори» потрапили на війну, те, що взагалі молоді люди з випотрошеними душами можуть так палко кохати. Пропадає принада поетичних описів любощів і смерті. На перший план виходить примітивна схема, де війна – лише декорація. Так, якісь стрілялки, де сепари від українських вояків відрізняються лише мовою спілкування.
Мабуть, слід було б не так суворо шпетити перше творіння молодої авторки, але…
Література, як і реальне життя, не прощає легковажності. Молодість, невеликій досвід не виправдовує відсутність логіки і правди життя. Але ж є редактори, критики. Не так уже й важко було б дещо виправити. Треба прислухатися до порад. Самовпевненність – корисна якість, але не в цьому випадку…

Оксана Грановська
м. Кропивницький

Leave a Reply

Your email address will not be published.