Улас Самчук, Сергій Даушков і Микола Островський народились майже в один час. Та літературна доля трьох волиняків була різною.

Тоталітарна система на всі лади вихваляла Миколу Островського за твори, важливі для виховання молоді в комуністичному дусі. А Уласу Самчуку, який першим у світі розповів про голодомор 1932-1933-го у романі «Марія», «наглядачі стерильності людських умів» навісили ярлик націоналіста. Тож немає нічого дивного у тому, що письменник помер на чужині. Адже на рідній землі влада робила все для того, щоб про нього не згадували. За повелінням системи призабутим став і Сергій Даушков, творчість якого теж не вписувалася у рамки тоталітаризму.

Карби довоєння
Відомо, що Сергій Даушков народився в 1905 році в Лішні на Кременеччині в родині місцевого мельника. Відсутня будь-яка інтрига у російських коренях прізвища. Адже знаємо, що прадід письменника був лікарем Ізюмського полку царської армії, який дислокувався на Волині. А дід та батько Сергія Даушкова народилися в Луцьку. Останній став жити в Лішні, працюючи у млині, який йому купили рідні. Згодом він перебрався в Малу Андругу, де взяв млин в оренду. Тут і минуло дитинство майбутнього українського письменника з російським прізвищем.
Тепер поведемо мову про те, яким був його шлях до знань. Через переїзди та багатодітність родини хлопчик не мав змоги отримати систематичну освіту. Перші уроки дала йому старша сестра. А ще вірними супутниками стали книги. Особливо полюбляв твори на історичну тематику. Своєрідним університетом виявився і батьків млин, бо хлопчик дуже любив слухати оповіді людей, роблячи з них свої висновки.
Той млин, якщо можна так сказати, – умовний трамплін для входження у літературу. У 1924-ому на шпальтах львівської газети «Громадський голос» з’явився перший вірш. Це додало енергії. Сергій Юхимович почав писати оповідання, гуморески, фейлетони. Окремі з них надрукував «Літературно-науковий вісник» Дмитра Донцова.
Про це варто поговорити детально. Скажімо, на сторінках часопису з’явилося оповідання «Костоправ». Як згадував через багато років автор, тоді у Малу Андругу почали надходити відгуки, у яких йшлося про новизну тематики і яскравість образів. Свого часу письменник та краєзнавець Гаврило Чернихівський з Кременця стверджував, що цей твір було випущено окремою книгою.
Та не тільки прозові твори короткої форми приваблювали письменника. Він серцем припав до минувшини. У 1932-ому у Львові побачила світ історична повість «Опанас Тятива». Саме цей твір отримав несподівану реакцію автора. Його обурило, що видавці без його погодження переінакшили заголовок, зробили деякі інші зміни. Відновивши твір та зібравши 500 злотих від продажу десятини землі, корови та свині, у 1936-ому видав історичну повість «Було колись» про часи татаро-монгольської навали на Кременеччину.
Цей твір здобув популярність. Книга, видана у друкарні Цвіка у Кременці, помандрувала у Європу та у Канаду. Гаврило Чернихівський якось оповів мені таке. На початку процесів національного відродження він через районку звернувся до людей з проханням зробити так, щоб на схилі віку письменник зміг хоча б потримати у руках книгу, якої не бачив з довоєнних часів. І видання знайшлося. Нині воно зберігається у фондах Кременецького краєзнавчого музею.
Мовимо ще про цю книгу. Це 269-сторінкове видання графічно оформив художник Лаврін Штука з Матої Андруги. Перечитуючи його, можна зробити висновок, що прозаїк вдало інтерпретує відомі йому легенди і перекази про минувшину краю. Цікавою, приміром, є його версія про заснування Кременця боярами Мокосіями відразу після прийняття християнства.
У ті ж часи було написано і продовження твору – повість «Хмари надходять». Можливо, вона тоді побачила б світ, але на перешкоді став початок Другої світової війни. Ці твори мали б продовжити повісті «Кровавая слава» і «Серед руїн», вихід яких проанонсував Сергій Даушков.
Коли Сергію Юхимовичу було вже за 80, він писав історичний роман «Семерик Мокосій», у якому продовжив тему юності. Та не тільки минуле його приваблювало. Темі Першої світової війни він присвятив «Трилогію крові», романи «Волею Дажбога», «Проклін», збірку оповідань, новел та нарисів «Костоправ». Жаль тільки, що їх назавжди заховала воєнна заметіль.

У воєнному лихолітті
Уже йшлося про те, що Друга світова війна стала на перешкоді літературним заняттям Сергія Даушкова. У друкарні в Кременці розсипали набір його повісті «Хмари надходять». Добре, що автору вдалося зберегти хоча б рукопис.
Й інші неприємні події сталися в його житті. Був навіть випадок, коли гітлерівці хотіли його розстріляти. Кілька фашистів з перекладачкою прийшли, щоб забрати його і перевезти до Кременця, аби знищити разом з іншими нещасними. Сергій Юхимович, звісно, нічого не знав про акцію, яку готували зайди, і продовжував займатися звичними для нього справами. Так вийшло, що вирішив витрусити сажу. Він сидів на даху і робив це, коли окупанти прийшли на подвір’я. Вони не йняли зіри, що письменник може бути сажотрусом. І пішли геть, повіривши при допомозі перекладачки-родички у його слова, що господар подався до Кременця і скоро має повернутися.
Та він розумів, що не можна добитися свого, весь час водячи за ніс окупантів. Вирішив, що ліпше переховуватися. А перед тим заховав написане, закопавши його. Ще не знав, що тут його очікуватиме халепа. Коли після війни сховок під деревом відкрили, то папери розсипалися в порох.
Ще один цікавий факт з його біографії. З книги колишнього курінного УПА Максима Скорупського «Туди, де бій за волю» можна дізнатися, що при УПА «Волинь-Південь» діяла підстаршинська школа. Сергій Даушков у ті грізні роки викладав у ній, хоч і не мав на той час спеціальної педагогічної освіти.

Гіркотюще повоєння
її він здобув пізніше в Острозі на Рівненщині, коли після примусової мобілізації у Червону армію був фінансистом у господарській роті. Довелося тоді скуштувати вчительського хліба, працюючи у селах сусіднього Лубенського району на Рівненщині. Мусимо ствердити, що педагогічна робота не могла принести утіхи. Й він її покинув. Був поштарем у селі Смига на Дубенщині.
Потім настав період, коли пов’язав долю з торгівлею, працюючи 13 років у магазинах Сапанова і Сичівки. Очевидно, що комуністична влада запідозрила у симпатіях до повстанського руху. Та прямих доказів не існувало. І каде-бісти, недовго міркуючи, організували йому кримінальну статтю – за надуманою розтратою його етапували до Чорткова. Незаслужене покарання відбував також у Добриводах Збаразького району.
Після цього безвиїзно жив в Малій Андрузі. Вікував тут з другою дружиною Марфою Кирилівною. І тільки в останній рік свого життя почав отримувати пенсію… 35 радянських рублів. Хіба це не насмішка над людиною, упослідженого «справедливою владою»?
Безумовно, у багатьох може виникнути питання: з чого тоді жила родина? А секрету тут немає ніякого. В сприятливу пору року Сергій Юхимович і його дружина блукали горами та лісами, визбируючи лікарські рослини. Те зілля господиня дому продавала на ринку у райцентрі. Виручали також город і нехитре присадибне господарство.
І наполегливо, незважаючи на прикрощі, продовжував працювати над словом. Як вже йшлося, на старості літ писав історичний роман «Семерик Мокосій».
Гаврило Чернихівський пригадав, що десь наприкінці 60-их років минулого століття до музею приходив Сергій Даушков, принісши рукопис повісті «Явтух» – про народного месника, який діяв на Волині у 20-30 роках минулого століття. Рукопис цього твору зберігся до наших днів. Можливо, варто оприлюднити повість, яка є єдиним письмовим свідченням про непросту, але дуже цікаву сторінку історії? Це видання може стати неперебутньою квіткою на могилу письменника, життя якого обірвалося 12 квітня 1991 року.

Карби пам’яті
Ще за життя Сергій Даушков робив спроби оприлюднити написане. Деякі зі своїх казок він надіслав у журнал «Жовтень» (нинішній «Дзвін»). Та, на жаль, лише одна з них з’явилася у 1987 році на шпальтах цього часопису.
Та й не можна сказати, що Сергієві Даушкову пощастило більше з посмертними згадками. Завдяки уже згадуваному Гаврилові Чернихівському окремі казки було опубліковано в газетах «Друг читача» та «Діалог». Варто сказати, що Гаврило Іванович причетний і до того, що у 1994-ому доробок Сергія Даушкова з’явився на шпальтах журналу «Тернопіль». І в альманасі «Курінь» теж було опубліковано одну казку. Вряди-годи цей процес триває і в наші дні.
Правда, перейшов у фазу появи окремих видань. Скажімо, у 2009-ому побачила світ книга Сергія Даушкова «Казки старого млина», презентація якої відбулася у міській бібліотеці імені Юліуша Словацькою. Упорядниками видання стали Валентина та Гаврило Чернихівські з Кременця. До речі, Валентина Іванівна написала післямову до книги. Дуже добре, що під однією обкладинкою зібрано 59 казок письменника. Це, звісно, менше половини з доробку Сергія Даушкова у цьому жанрі. Та все ж вірю, що мине час і до читачів прийде більша його частина. А поки що можна говорити лише про цю книгу. Як і про видання «Циганські ліки», випущене в 1992 році видавництвом «Незабудки» з Дубно, що на Рівненщині.
А нещодавно завдяки тому ж Гаврилу Черняхівському кременецькі поліграфісти надрукували повість “Було колись”, про яку вже йшлося.
Треба, мабуть, згадати ще про один момент. Маю на увазі згадки про Сергія Даушкова в періодиці. Відрадно, що доклали до цього зусиль Гаврило Чернихівський, Олег Василишин, Софія Буняк. Можливо, і ця публікація буде ще однією квіткою у вінок шани призабутому письменнику?

Ігор Фарина.

Leave a Reply

Your email address will not be published.