Петро Сорока. Духовний рубаят. – Тернопіль: Тайп, 2017. – 104 с.

Творчістю Петра Сороки я зацікавився після того, як закінчив Львівський університет імені І. Франка і почав газетярувати на Тернопіллі. Звернути на неї увагу рекомендував незабутній поет і наставник творчої молоді Борис Демків, з яким приятелював, незважаючи на солідну (аж двадцять два роки!) різницю між нами у віці на його користь. Мені, зокрема, подобалися вірші пана Петра, які він вряди-годи публікував у тодішній періодиці. Вони відзначалися неорданарністю мислення, образністю мовлення. Вважаю це якоюсь дивовижею, якщо враховувати, що автор цих рядків у ту пору був більше прихильником метафоричним зблисків, а молодий поет належав, за тогочасними літературознавчими мірками, до “сповідальників”.
Та це ще було не все. Іноді на шпальтах різної періодики бачили світ пародії та рецензії П. Сороки. З висоти часовиміру хотів би наголосити, що ті публікації були характерні двома аспектами. По-перше, знову зацікавлювала ориґінальність письма. По-друге, приваблювало різноформ’я в інтерпретації одного автора.
До речі, коли вже зайшла мова про нього, то дозволю собі зауважити, що оте давнє припадання до різних жанрів ще тоді свідчило, що літератор на цьому не зупиниться. І подальші будні показали правильність цього міркування. Петро Сорока “заговорив” до читачів романами, повістями, новелами, денниками, перекладами, поемами, віршами, творами для дітей… І щоразу поставав перед поціновувачами красного письменства з несподіваного боку. Завжди неодмінно цікавого. (Взяти для прикладу хоча б його книгу безсюжетних романів “Жезл і посох” та видання “Симфонія Петриківського лісу”, де переплелися проза й поезія.)
Можливо, я не робив би цього екскурсу в літературне проминуле. Та не можу без нього, коли узяв до рук “Духовний рубаят” – найновішу за часом книгу Петра Сороки. (Гадаю, що попередні абзаци рецензії дещо вже пояснили, а наступні враження від видання доповнять висловлені напочатку думки.)
Почну з міркувань щодо назви книги. Чесно кажучи, душа розривається на два кусні. Бо, з одного боку, знаю про трепетне ставлення пана Петра до богошукань. А з другого? Не хотів би, щоби сприймання обмежувалося відданістю релігійним постулатам чи якимось культовим означенням. Адже дух і душа – щось вище. Але й тут не все так просто. Не може особистість думками осягати почуття духу і душі, якщо не молитиметься небесності. Переплетення мислей? Воно (як на мене) актуальне не лише для рецензента, а й для поета. “Письмо – це провокація любові. Але чи тіло і душа готові згоріти у вогні святого Духа, щоб назавжди воскреснути у слові?”
Дуалізм якийсь, скажете. І матимете слушність. Та не тільки про нього думається перед тим, як перейти до висловлення міркувань про поетичні тексти. Скажімо, рідко доводиться натрапляти на зібрання під однією обкладинкою чотиривіршів, зовнішній вигляд яких примхливі вітрища долі принесли зі сходу. Відомо, що палким прихильником цієї форми був Омар Хайям. Недарма ж Дмитро Павличко свою книгу “Рубаї”, видану понад тридцять років тому, почав рядком “В Хайяма взяв я форму рубаї”. (Декому може здатися до певної міри дивовижею, що автор з пам’яті цитує дещо з давньої публікації. Але надзвичайності не бачу. З цією строфою пов’язаний кумедний випадок. Смішно, але знову “винувата” форма рубаїв. Суть є такою. Невдовзі після виходу збірки відомого поета одна з газет оприлюднила добірку рубаїв незабутнього Миколи Сома, яка починалася словами: “В Павличка взяв я форму рубаї” І у мене народилася пародія: “У Сома взяв я форму рубаї, йому ж Павличко підказав її. Тепер над цим питанням мучусь вперто: Звідкіль Хайям узяв рядки свої?” Цей опус і прочитав у письменницькому колі в присутності пана Миколи. Він не образився, а добродушно посміявся з усіма.)
Та повернемося до книги петриківського анахорета зі сковородинськими настроями (так назвав його Сергій Ткаченко). Мене дуже тішить, що пан Петро успішно продовжує в незалежній Україні традицію рубаяту. Можливо, саме він є неофітом книжкового одноформ’я. (Та, на жаль, не можу це однозначно стверджувати. Видавнича інформація майже не доходить до периферії. До того ж, наклади книг є дуже мізерними.) Навіть на тлі того, що рубаї нерідко можна надибати в книгах багатьох поетів, чи не з ними перегукується тернопільський рубаїст, коли пише: “Є незглибима тайна в рубаях, якщо душа в них світиться, не прах. Її шукати треба між рядками, але не пропустити і в словах”?
Дивовижні промовляння, правда? Гранословність філософських роздумувань, зболеність і точність пейзажних виявів, вибагливість та органічність рідковживаності чи неологізмів у мовленнєвому апараті. Усе це і створює силу тяжіння до “Духовного рубаяту”.
Згадаємо зосібна про таке. Поет сам розділив свої рубаї на інтродуктивні, природолюбні, літературні, іронічні, інтимні, молитовні та духовні. Якщо говорити відверто, то є певна логіка у такому поділі й можна довго балакати про різні його аспекти, та не робитиму цього. Бо чомусь дедалі більше розмірковую про умовність такого розділення. Часто-густо мотиви перегукуються. “Коли душа на землю йшла сама, Сказав Господь: “Візьми щось задарма: Багатство, славу, розкоші чи владу…” Я взяв солодкий потяг до письма”. Це – з “Інтродуктивних рубаїв”. А в “Літературних рубаях” читаємо: “Мистецтво знемагає від попси, Письменники гризуться, наче пси. І де воно, Господнє віще слово, Те, за яке півцарства віддаси?” Не бачу трагедії у перетині мислення в різних розділах. Ніщо ж у цьому світі не існує відокремлено, без сусідських впливів. Тому й хочу не звертати надмірну увагу на авторський поділ, а зосередитися на філософічності, пейзажності та виражальності нової книги. Та водночас дуже не бажаю, аби виявились упущеними іронічність чи припадання до інтимності. (Коли написав попереднє речення, то упіймав себе на думці, що, либонь, не варто хвилюватися, бо згадане цілком можна вважати елементами виражальності. Зрештою, це, мабуть, стосується й інших нюансиків.)
Отже, філософський струмінь. Насамперед – у шуканнях П. Сороки. Вікове віддзеркалення. Щось від цього є. Але почасти. Як на мене, то усе – набагато глибше. Бентежними словами проросло те, що тоталітарна система намагалася вижити з людських умів. І вони вже не знають зупину. Та й не потрібен він, кому оголилася справжність людської сутності. “У що я свято вірю? У слова. Енергія їх вічна і жива. Вони для того Господом даються, щоб з нами відбувалися дива”.
Поет усвідомлює неповторність діалогу Бога і людини. “Яка важка приреченість оця: шукати в світі доброго отця. Та щоб себе сирітством не скарати, пройти цим шляхом треба до кінця”. І на такому фоні досі незбагненними гранями виграють спроби шукання гармонії людини та довколишнього світу. “На цій землі осмута й страх, приходиш наг й відходиш наг, Та Бог не менший в цій юдолі, ніж на спасенних небесах”. Ніби й просто! Але у тому полягає секрет: через зриму невибагливість зображувального ряду об’ємнішають метафоричність, експресивність. Укупі зі словесною ощадливістю – незмінним атрибутом плинного часу. На перший погляд усе це неможливо поєднати. Але ще раз пересвідчуємося в тому, що поезія спроможна творити дива. У цьому переконує і “Духовний рубаят”. “Я знаю тайну покаяльних сліз, Ночами темними до неї я доріс. Сльоза – це мед, що янгол-охоронець Над прогріхами нашими заніс”.
А далі – дещо несподіваний розмисел. Нині поети багато пишуть про героїку воїнів на східних рубежах нашої держави. Воно й зрозуміло, адже тривають воєнні дії. І, зрозуміло, що твір Петра Сороки на перший погляд якось не в’яжеться зі загальним тоном. “Твій батько з переляку зброю кинув, як бій ішов…” – хихоче недруг в спину. “Згинь, сатано! Він кинув не зі страху. Він не хотів стріляти у людину”. Пропаґанда небажання брати зброю в руки: поетичне виправдання такого вчинку? Особливо тоді, коли у Василя Місевича читаємо: “Йде війна. Стріляє брат у брата. Схамени їх, Господи, прости!” “А посивілі далі після бою у вишині лелеками болять” (Леся Шмигельська). (Цитування можна продовжити.) Та не все так просто. Зі слів священиків, які капеланили, знаю, що в бойовій обстановці й солдати є дуже спраглими до Божого слова та мирної поезії. До речі, цим переймалися колись і сивочолі фронтовики, хоча тоталітарна система вдавала, що не розуміє такого. Та й чи маємо право забувати: нелегко людині стріляти у людину й тоді, коли вона усвідомлює – перед нею лютий ворог?
Є ще один мотив у філософському струмені, який автор розробляв і у попередніх віршованих книгах. Маємо на увазі питання невічності людського буття і переходу в засвіти. І мимоволі щемно віриш, коли читаєш: “Коли на Божім станемо суді, усі гріхи відкриються тоді, чому ж на них не прозріваєм нині, а, як сліпці, йдемо навстріч біді?!” Це – з одного боку. А з другого маємо підстави говорити про захоплення красою світу та усвідомлення доконечності. “Люблю життя. І бачу вищу ціль, земля мені дає і хліб, і сіль, але нема гармонії, мій Боже, тому, що вічні сумніви і… біль”.
По-філософськи ставлюсь і до присвят, читаючи імена Володимира Базилевського, Миколи Сома, Василя Титова, Василя Погорецького, Сергія Ткаченка, Іоана Богоміла, Михайла Бедрія, Юрка Ґудзя. А розділ “Інтимні рубаї” приурочено дружині Галі. Але цей зовнішній антураж мене не цікавить. Більше хвилюють ідеї, що закладені у текст. “Розстав мій друг у далині, та встиг сказати ще мені: “Тепер я буду значно ближче, як у земні минущі дні”. Хіба у присвяті Юркові Ґудзю не переплелися тісно мотиви філософічності, про які уже мовлено.
Та, очевидно, досить розмірковувати про філософський темарій у “Духовному рубаяті”. Тим паче, що у читачів можуть виникнути й інші міркування. Може, і неочікувані? Та нехай вони проростають! Ми ж порозмислюємо над тим, якими важливими для рубаїв є увага до деталей довколишності та вміння по-своєму узагальнити їх. “Неначе щось хитнулось на планеті, бо промовчали півні другі й треті. А все тому, що виводок качат підстерегла лисиця в очереті”. Зблиск простоти, яка немислима без співпереживання? А хіба не про це промовляють й інші рядки? “Чи ліс себе виповідає мною”; “Тепер я учень осені, що знає прозору таємницю глибини”; “Янголик сумно плаче на хмарині”. Причаровують також “тонкий фальцет оси”, душа, яка “пише денники”…
Звичайно, усе це не вражало б так приємно, якби не своєрідність виражальності. Та перед тим, як конкретизувати її, спробуємо визначити версифікаційний ключ поета. Хто він, Петро Сорока? Якщо говорити про “Духовний рубаят”, то однозначність у ньому і не ночувала. Традиціоналізм сусідує з неординарною образністю та метафорикою органічно. Тож, напевне, варто говорити про сповідальність з певними елементами постмодернізму, захованими у контексті. А якщо воно так, то афоризм про нове життя, яке нового прагне слова, – непотрібність у даному випадкові. Не думаю, що, зрештою, у цьому є неґатив. Уже хоча б тому, що оджерелення рубаями – авторська вірність традиції.
Ще одна деталь виражальності, яка впадає у вічі. Притягання до літературних джерел. Чотиривірш, спонукою до котрого став епіграф з Ліни Костенко. Біблійні й богословські медитації. Вчитування у рими Богдана Бастюка, з яким дружив. Інтроверсія з Михайла Дяченка. Роздуми про видатного поета Йосипа Бродського і класика дагестанської літератури Аддало Апієва. (Не знаю, як і кому, а мені цієї миті чомусь згадалися денники Петра Сороки з книги “Застиглий вогонь” і його пасаж про узбецьку літературу, незнання якої аж зашкалює.)
Кожен чотиривірш є цікавим по-своєму. “Ти чуєш, як росте трава, як ліс сміється, ожива… Поет не той, хто вірші пише, а той, чия душа співа”. Як тонко і точно суть письменницької праці підмічено у присвяті Сергієві Ткаченку! Згодімося, що на цьому тлі напрочуд зрозумілішими стають “Літературні рубаї”. “Я був тоді щасливий лиш, коли шукав земних узвиш, у звуках – барви, в барвах – звуки, і в кожнім слові – тиша з тиш”.
Виражальність через літературний плин доповнює іронічність. Приміром, Великдень 2017-го увінчався чотиривіршем: “Ну, як це: третій день лежи, та їж, та пий, та мед лижи? Я будні якось перебуду, лиш свята, Боже, поможи”. А ще маємо “графоманів з восковими крилами”, “орбіту дому та скверу”…
Зачудовує й інтимність поета: “Вогонь любові та прожитий час живуть у серці кожного із нас. Це те, що ми у вічність заберемо, як незнищенний золотий запас”. Містить розділ і “дерево на вітрі громове”, “півстолітню нерозривність”, “з’яву для чудес”…
Пейзажність, літературність, іронічність та інтимність вважаю необхідністю для філософського струменя. Вони, як мені здається, чарівнішають од використання рідковживаних слів та неологізмів. а їх тут є справді чимало. Та, мабуть, не називатиму усіх, а лише деякі: “щонічник”, “тужба”, “воїтель”, “кінецьсвіття”… І не буде, як на мене, перебільшенням твердження, що рубаї істотно програли б без оцих цікавинок мовленнєвого апарату.
…А завершити свій відгук на цікаве видання хочу тезою про незнищимість думання, його незглибимість. Чи не тому, що Петро Сорока ще сам не знає про насліддя письменницького мислення? Не варто й обурюватися через це. Екстаз не замінить зустрічі з новою книгою. Неодмінно цікавою. Бо “Духовний рубаят” яж ніяк не підштовхує до іншої думки.

Ігор ФАРИНА,
м. Шумськ.

Leave a Reply

Your email address will not be published.