до 95-тої річниці пам’яті народин

Феодосія Рогового

Заголовна фраза, яка чи не першою впадає в око, коли гортаєш записник письменника-романіста з Полтавщини Феодосія Рогового (1925 – 1992), що належить до покоління шістдесятників і котрий був добре знайомим із Григором Тютюнником. Означене одкровення душі письменника належить до 1968 року.

Загалом Феодосій Роговий не мав звички щоденникувати своє життя. У 60-х спробував записувати свої принагідні думки, які уже зібрав, упорядкував та видав його син Юрій, котрий і сам є дуже цікавим поетом, що культивує у сучасній українській літературі жанр тривіршів-хоку. Зрештою, афористичність мислення є вродженою генетичною особливістю таланту Рогових. Тому, безсумнівно, слово Феодосія Рогового є дуже потрібним світові й українській літературі передусім. І в цьому сам письменник виявився пророком, коли писав, що є Прикладом та Можливістю для прийдешніх поколінь.

ПРИКЛАДОМ для літератури Феодосія Рогового можна назвати насамперед завдяки його великим романам, які, попри свою типову для шістдесятників розлогу розповідну манеру, водночас містять дуже напружену та густу драматичну й новелістичну композицію, через яку читачі мають змогу сприймати його романні сюжети як кадри зі сконцентрованим уявою особливим мислетворчим потенціалом. За цим способом творення сюжету проза Федосія Рогового має багато чого спільного з новелістикою Григора Тютюнника, а саме в моменті дотику до кінематографічної модернізації літератури. Відтак, творчість Феодосія Рогового варто розуміти в контексті явищ так званого пізнього модернізму, або «третьої хвилі» модернізму в українській літературі, коли митці намагалися оновити літературні форми, досліджуючи можливості стильової палітри інших видів мистецтв. Зокрема показовим у цьому плані є на сьогодні неналежно прочитаний, після розтиражованого «Свята останнього млива», роман Ф. Рогового «Зрушені люди», який можна порівняти і за тематикою із кіноповістю О. Довженка «Поема про море». Зрештою, Рогового можна навіть називати «полтавським Довженком», хоча за сценографічною манерою оповіді стиль обох письменників, безперечно, суттєво відрізняється…

Роман «Зрушені люди» мав робочі назви «Птахи летять до сонця», «З потойбіч сонця», «Поселяни», «Зраджена доля», «У всякого своя доля», «Осердя в неї ще живе», кожна з яких може бути варіацією на оригінальну кінопроєкцію цього роману залежно від того, які проблеми радянської людини виносити за дужки актуальності в новому тисячолітті. Як на мене, найцікавішою з цих проєкцій була б версія, яку названо за відомим віршем Тараса Шевченка «У всякого своя доля і свій шлях широкий…». Недаремно родинним хобі сім’ї Рогових є традиція колекціонувати видання «Кобзарів» Т. Шевченка, але цю звичку поет Юрій Роговий в одному із серпневих інтерв’ю для часопису «Золота пектораль» вважає просто «звичайною практикою» свого часу.

Але в цьому Шевченковому рядку насправді заховано щось більше за традиційне розуміння. У ньому, наче в калейдоскопі, відображено долю як генетичне тавро на людині, яка випадає з часу свого покоління. На прикладі двох, цілком відмінних людських історій автор роману «Зрушені люди» показує долю сина німецького переселенця у часи Другої світової війни Лавріна Німальса (званого у селі Німенком), який повернувся наприкінці 50-х років у своє село Мокловоди на Полтавщині, хоч він його пам’ятав тільки дитиною. З іншого боку змальовано долю Людки Похатниці, яка разом із мамою Мартою за рішенням сільради поселилася на покинутому обійсті родини Німальсів  і котра теж фактично не знає свого сільського кореня, бо звикла жити в постійних переїздах, чим і заслужили своє прізвисько. Найвищою гранню напруги романного сюжету є момент зустрічі цих двох доль, коли буквально за лічені години кожен із них проживає ціле життя у вимірі Всесвіту.

«У всякого свого доля…» – це кадр, який фіксує момент конкретного покоління, яке сформувалося під впливом «штучних» обставин цивілізації центрально-українського села. Це покоління – як і «штучна» водойма в умовах «перетворення» Дніпра, просто не могло по-іншому жити, бо воно не мало достатньо природніх умов для свого росту й розвитку, тому й діти, які виросли за часів молоковозів, не розуміли своїх дідів, які возили в колгосп молоко волами. Показовою на цьому тлі «зрушеної» долі є особиста історія сільської жінки з репутацією «надто язикатої» Христі Плютихи. Її доля могла б скластися по-іншому, якби вона переступила через власну гординю й зуміла вірно прочитати довірену їй таємницю від Федора Лук’яновича Баглая – місцевого активіста і, фактично, націоналіста, хоча в романі про це ми можемо тільки здогадатися з підтексту. Завдяки авторському оригінальному моделюванню хронологічних подій та асоціативних переживань персонажів  звичайні сільські долі конкретного часового покоління в романі отримують нове надактуальне значення, яке висновується із заключних внутрішніх монологів Людки Похатниці, зокрема цікавою є така фраза:

«Все, справді важливе, відбувається в серці. Видиме – прекрасне, та невидиме в тисячу разів значливіше».

Ці слова, що підсумовують фабульно видимий сюжет роману «Зрушені люди» чи ненайвиразніше передають особливості стилю українського  письменника-шістдесятника, який може бути не тільки Прикладом художнього стилю для нових романістів, а й Можливістю для нових поколінь читачів.

МОЖЛИВІСТЮ для свого читача Феодосій Роговий стає передусім як автор афористичної прози. Відтак, упорядковану книгу думок із записників цього письменника можна сміливо розглядати як один із цікавих прикладів у жанрі афористичного роману, прецедентів якого українська література практично не має (за винятком найафористичнішого львівського перекладача-письменника Андрія Содомори).

Отож, спробуємо зрозуміти цю афористичну манеру Феодосія Рогового, дослідивши детальніше сюжет обговорюваної книги записників.

Книга записників – вважаю, що саме так варто означити упорядковане 2009 року видання (із полтавського видавництва «Дивосвіт») щоденникових записів Феодосія Рогового за 1954–1992 рр., яке названо дуже влучним кредо-висловом її автора: «Я світові потрібен як приклад, як можливість». Цією назвою завдячуємо, звичайно, вмілому окові її упорядника, сина Феодосія Кириловича – Юрія Рогового.

Ця книга відкривається автобіографією, яку Феодосій Роговий написав 7 квітня 1953 року. Ніби нічого особливого й не було в житті цього письменника: проста доля полтавського селянина із традиціями хлібороба, котрий закінчив початкову школу у хуторі Пугачівці, середню освіту здобув у сусідніх селах Градизького району. Пережив часи Другої світової війни як мобілізований і засланий на примусові роботи до Німеччини; в 1945–1947 рр. був змушений відробити (на евакуйованому з Донбасу) в російському місті Електросталь на Підмосков’ї за те, що «працював на окупанта», де його «перевиховували»… Пізніше, відпрацювавши також і в колгоспі на різних роботах, закінчив Харківський інститут іноземних мов та освоїв професію вчителя німецької мови, з якою і повернувся у рідні з дитинства села Полтавщини. Але сам письменник наголошує, що його життя – це суцільна іронія Долі (Судьби), яка не перебирає своїми засобами для досягнення мети щодо конкретної людини. І Феодосій Роговий наголошує, що його в житті «сто разів обходили, часто забували, іноді затискували і навіть переслідували».

За словами сина Юрія, батько почав вести «щось схоже» на щоденник аж 31 грудня 1991 року. Це була фактично спроба жанрово упорядкувати свої нотатки, до цього наміру письменника штовхнула… хвороба.. І першим записом, який, на думку автора, вартує уваги, стає вірш, який було опубліковано в місцевій газеті 4 травня 1965 року. Цей вірш є дуже важливим для розуміння стилю Рогового-письменника, котрий рахується з думками свого читача:

Не скажу нового –

Знаєш сам, читачу:

Кожен нас від роду

Має свою вдачу:

Тому якби панства,

Тій – ходити в злоті…

А моє багатство –

Ось, в моїм блокноті…

Син Юрій по-особливому відчув енергетичне «багатство» слова свого батька, тому й вирішив дати сучасному читачеві можливість самому зрозуміти вартість фіксованих на папері, принагідних нотаток Феодосія Рогового, так щоб в кожному році творчого циклу письменника вміти віднайти ту особливу Нотатку, яка якнайвиразніше допоможе відчути дихання того часу, коли цінність людини визначалася тим, наскільки вона відчувала неспокій у «фальшивому благополуччі». Бо людина «вільна, як вода», «але й вода повинна знати свої береги» (із запису: «10.05.63»).

Із 1952 до 1962 років нотатки Феодосія Рогового не мають якоїсь визначеної композиційної структури (за винятком виокремленого 1956 року!): це ті «окрайці» думок, ті крихти, які письменник записав або планував (як можна здогадатися!) використати у своїх романних сюжетах. Найцікавішими для мене із цих «багатств» видаються саме метафоричні думки прозаїка, бо з них можна було б цілком сміливо зробити й поетичну збірку, скажімо: «Ущерблений місяць гойдався на тополі» – думка, яка збуджує образ; натомість інша – «Те, що сильно горить, швидко гасне» – є типовою афористичною пропозицією жанру в дусі найвідоміших світових класиків.

 Починаючи із 1963 року нотаткові записи Феодосія Рогового щоразу більше вигравіровуються, як думки-дотепи, які можна було б сміливо порівняти з кращими зразками світової та української традицій у жанрах фацеції, фабльо, фіґликів чи співомовок. Для прикладу не треба глибоко шукати, а просто звернути увагу на першу з тих нотаток, які розпочинають 1963 рік:

– Бджоли були?

– Були.

– А гули?

– Гули.

– А куди ж їх діли?

– Взимку “загули”(28.04.63)

1964 рік починається для Феодосія Рогового спробою змінити своє ставлення до життя з особливим наголошуванням на такій потребі – «після тридцяти». За цей рік у письменника найбільше назбиралося свідчень для продовження «зрушеної» романної теми про людські долі, особливо його увагу привертає «проблема роздвоєння» людської особистості як «одна з найскладніших», вирішення якої може підказати тільки розум класика світової літератури:

«Казав же Шекспір, що час проходить, а з ним проходить і все тимчасове» (29.10.64).

Винятково афористична мудрість у нотатках Феодосія Рогового як спостереження із щоденного сільського життя фактично переважає аж до записів 1967 року. Прикладом оригінальної думки, яку не можливо оминути, коли читаєш цю частину записників, є, скажімо, така: «Душі з тіла не викинеш» (15.04.65).

Однак з осені 1967 року читач має змогу дізнатися більше про події, які відбувалися в житті письменника тих років. Ці події із життя вмішуються в різних жанрових формах: іноді ці записи нагадують мініоповідання (напр. прогулянка в осінньому сосновому бору села Потоки), іноді – фактично фіксують протоколи зі зборів у полтавській Спілці письменників (напр., 28 травня 1968 року, коли учасники засідання «гонили хвилі» проти експериментальної поезії того часу, зокрема проти І. Драча та М. Вінграновського!), а іноді – це переказані за пунктами листи від рідних і знайомих (напр., лист від матері).

Особливими подіями в житті Феодосія Кириловича були зустрічі з родиною Григора Тютюнника, зокрема емоційно-експресивні записи, які стосуються двоюрідного небожа братів Тютюнників – Федора Григоровича (4 березня у записі-нагадуванні про сорокаріччя Федора стоять «!!!», а в наступному, від 20 січня 1969 р., окреслено його дуже влучний портрет – «на велосипеді чоловік проти бурі»). Кожен запис увиразнений цікавими деталями, які допомагають нам зрозуміти атмосферу побуту та стосунків між письменниками: чи влітку в хаті, де народився батько Федора – Григорій Макарович, чи в Мануйлівці на риболовлі одного липневого дня разом із сім’єю Григора (дружиною Людмилою, її братом Володею та 5-річним  Мишком) – тут Григора характеристично названо «приємним імітатором неабияким». Загалом такий досвід стосунків між письменниками для української літератури не можна ні перебільшити, ні применшити, бо він доповнює світ художніх творів новими барвами речей, які до цього читач сприймав лише так, ніби на чорно-білих фотокартках.

Останній запис в оновленому жанровому форматі щоденника Феодосія Рогового є новорічним – з нагоди початку 1992 року. Це, по суті, молитва-благословення від письменника за майбутнє України: «Чим його благословитись, щоб на весь?» – цим риторичним запитанням розпочинає свій новий день автор роману «Свято останнього млива», котрий покине земний світ, не доживши й до половини того нового року, тобто 4 травня, але із вдячним серцем, яке все життя пломеніло «живою любов’ю до рідного», і з твердою вірою у найвищі народні й суспільні ідеали, які допомагатимуть завжди нашій «придушеній», але «праведній» неньці-Україні.

Книга записників Феодосія Рогового чекає на свого зацікавленого читача, який розуміє і цінує неповторність людської особистості, бо, згідно з дослідженнями другої половини ХХ століття, які проводилися за допомогою спеціального апарата, що вловлює найтонші відтінки людського голосу, «жодна людина не повторює голосу іншої» – так роздумував якоїсь неділі, 16 квітня 1967 року, Феодосій Роговий про найновіші наукові відкриття, прогнозуючи появу «голосових» ключів до сейфів; ми можемо найкраще зрозуміти, чому сам письменник відчував гостру потребу зберігати індивідуальну поставу стилю і не належати до жодної групи, бо вважав, що «свідомість народу» – це література, мистецтво якої формується як Приклад і Можливість для майбутніх поколінь.

Маріанна Челецька.

Leave a Reply

Your email address will not be published.