Зазирни, війно, у душу вдовам, не питай, чи тяжко їм болить: просто закипає серце кров’ю, коли бачиш їх – таких ще молодих – обезкрилених, обкрадених бідою, повінчаних із самотністю. Збираючись написати про Олега Єрмака, я довго розглядаю його фото. Намагаюся відшукати у безмовній світлині живі емоції, характер, плани на майбутнє, вловити хід думок чи невисловлене бажання.
Як же інакше: маю написати так, щоб постав перед вами він таким, який був до переходу у Вічність, – щоб залишився живим по довгім часі у пам’яті тих ,хто його знав, і тих, хто розуміє, чиїми світлими душами голубіє сьогодні мирне небо над Поліссям, над милим серцю Новоградом-Волинським.
Чи то вже на роду так написано, чи сімейне виховання високого ґатунку, але найчастіше трапляється так, що діти військовослужбовців обирають професію батьків і роблять армійську справу родинною. Так випало і одному з синів офіцера Григорія Єрмака – Олегу. Хоча й добре знав ще з дитинства, що таке гарнізонне життя (народився у 1982р. у Москві, дитинство провів у Німеччині, а до першого класу йшов уже в Житомирі), все ж свідомо обрав Збройні Сили головною стежкою життя. Та й, власне, не стежкою, а широкою дорогою, бо Харківський військовий університет молодий офіцер-танкіст Олег Єрмак закінчив з червоним дипломом. А надалі не просто належно виконував свій військовий обов’язок – він буквально жив і дихав своєю професією. Навіть при знайомстві зі своєю майбутньою дружиною Катериною багато і надзвичайно цікаво розповідав про це. Як стверджує сама Катерина, вона, що до того часу була абсолютно байдужа до такої «екзотичної» недівочої тематики, пройнялася щирою симпатією до військової техніки і зокрема – до танків, у які був закоханий її новий знайомий лейтенант. А вже через рік після тої зустрічі у кафе Новограда-Волинського йому довелося розділити своє життя між улюбленою військовою справою і молодою дружиною. Сталося це, здається, зовсім недавно, у 2007-му, і дату весілля обирали таку, що давала, коли вірити зорям, так багато щастя…
- Олег до всього у житті мав серйозний підхід, – Катерині приємні ці спогади, і вона охоче ділиться ними, поринаючи у таке ще недалеке минуле. – І з одруженням також було все саме так: офіційне освідчення, квіти, обручка, благословення батьків… Одружувалися 7 липня: три сімки у даті віщували благополуччя і усі життєві гаразди. Після весілля найняли окреме житло на «Болгарах» і прожили там усі вісім років…
Жінка робить паузу, і стає зрозуміло, чого не договорила – якось ще не час торкатися того, що болить. Далі вона розповідає, як її енергійний емоційний запальний чоловік відстоював принцип справедливості за всіх обставин, як, маючи у підпорядкуванні контрактників, за якими потрібне було постійне недремне око, не раз підхоплювався після телефонного дзвінка серед ночі, викликав таксі і їхав виручати «своїх» хлопців із різних перипетій у «походах у життя цивільне». Спалахував сірником, але так само швидко й «відходив» – цю рису також цінували у ньому його підлеглі, бо знали, що підлості за ним не водиться, що з ним – надійно.
Надійною опорою і найпершим порадником у житті був він і для дружини. У розмові вона не раз повторила це, не раз обмовилася, як не вистачає його мудрості їй тепер…
Психологія спілкування свідчить: багато про людину «підказує» її хобі. Захопленням Олега було колекціонування моделей танків. Та головним захопленням життя, як стверджує Катерина Єрмак, була все ж його робота. Іноді жінка навіть жартома говорила йому на це: «Ти, мабуть, незабаром і подушку туди перенесеш, там і житимеш!»
Проте існувала й інша людина у душі вимогливого начштабу танкового батальйону 30-ї ОМБр офіцера Єрмака: вдома він перетворювався на ніжного люблячого татка, якого аж зовсім не сприймала за командира маленька Надійка. Коли Олег дізнався, що буде татом, жодного слова щодо статі дитини не сказав. Дружина ж сподівалася на донечку. Всевишній наділив щастям обох: народилася дівчинка, але зовнішність і характер до зерняточка успадкувала від тата!
До дитини ставлення у нього було трепетним: татусь неодмінно ішов назустріч усім її дитячим бажанням: забажала мала у зоопарк – значить, їхали всією сімєю до Рівного; уподобала дитина коней – отож проклали шлях до Житомира; провідати бабусь-дідусів – йшли і їхали у гості до них. Уже будучи в зоні АТО, купив там і надіслав їй «Новою поштою» омріяний самокат…
До теми АТО молода вдова підходить обережно. У такі моменти відчуття таке, що йдеш по тонкому льоду – чи то розмовляєш віч-на-віч з людиною, а чи прослуховуєш диктофонний запис, воно не змінюється – подумки напружуєшся, мовби стримуючи свою незвичайну співрозмовницю від сліз, які так просяться із серця незважаючи на витриману її інтонацію. Катерина Єрмак – далеко не перша із сумного списку вдів, але ж коли бачиш їх, таких молодих, із затиснутим у горлі клубком горя, – тоді аж хочеться повернути назад не лише час, коли домовився про зустріч, а й роки – аж до тих, коли навколо ще було тихо, у країні не стріляли, а всі були живими…
Олег Єрмак потрапив у зону АТО вже з перших днів її початку – з весни 2014-го їхній батальйон відбув з нашого міста у Чаплинку на Херсонщині, а далі…
- Мені він не говорив, де знаходиться, беріг, – розповідає дружина загиблого. – Та й не дозволяли їм цього – це ж армія – і я це розуміла. Вперше я дізналася щось конкретне вже після Степанівки, коли він цілу добу не виходив на зв’язок, а знайомі дівчата розповідали чутки про трагедію під цим селом. А згодом зателефонував Олег, і перша фраза його була: «Я живий». Добиралися вони тоді десь із-під Солнцевого.
… Він приїхав тоді додому, на шість днів. Катерина зауважила: Олег став і н ш и м. Очі: жінка була вражена тим новим, що з’явилося у погляді дорогої серцю людини. Мабуть, у них відбилася глибина усього пережитого, про що він і не хотів, і не мав ні права, ні бажання розповідати дружині.
…Була Степанівка, були Савур-Могила і Дебальцево. Усе вже здавалося пережитим, перейденим, притому дуже щасливо – адже залишився живим! Однак все чомусь обоє передзвонювалися по 5-6 разів на день, а якщо не виходило – надсилали смс-ки. Тепер Катерина згадує ті дні – такі ж тривожні, сповнені щосекундного неспокою – як неймовірно щасливі: – Прийде смс-ка «все добре» – і вже живеш!..
А ще могли постукати у її двері 8 березня і передати квіти від коханого, який був на той час на полігонах… А ще був чудовий подарунок на її ювілей останнього їхнього липня, коли Олег взяв відпустку і вони разом поїхали до моря… А ще був несподіваний стук серед ночі, і вона, напівсонна, сприйняла за сон таке рідне його обличчя, і його зовсім-зовсім невійськове, напівдитяче: «Сюрприз!»… То було останнє їхнє побачення. Важко сказати, чи то вчувала щось душа Олега, що мовби попрощатися приїхав, а чи так треба було, щоб запам’ятали його назавше і батьки, і дружина, і донька, і друзі, й знайомі – за тих п’ять днів він так і не присів біля телевізора, жодного дня не провів поза людьми – усе в парку з донькою, у батьків у Житомирі і в тестів у місті, у гостях… От лише прощатися було Катерині надзвичайно важко, як ніколи раніше, гризло приглушене відчуття тривоги. Як було Олегу, чи було передчуття біди у нього – цього вже він не скаже ніколи.
Напередодні злощасного 21 жовтня їй навіть не снилося, що вже вранці почує лиху звістку про те, що її чоловік, поранений, перебуває у реанімації Артемівська. Не вагалася і не вірила запевненням, що йде операція й що все буду добре: повідомила свекрусі і вже разом з нею вирушила того ж дня до нього. Мала бути зі своїм судженим поряд не лише у час радості, а й у час біди.
- Я ще застала його живим, – голос із диктофону тремтить, передаючи навіть тепер той стан, у якому перебувала ця жінка в ту мить. – Олег був підключений до апаратів, не розмовляв, але живий, і лікарі запевняли, що житиме! Його мали переправити до харківського госпіталю вертольотом, але пішов дощ… Дочекалися реанімобіля, і вже у ньому на моїх очах Олег помер!. На третій день після операції. Може, – картається сумнівами і каяттям вона, – не треба було його везти ще, у такому важкому стані, нікуди… Може, занадто довіряла я тамтешнім медикам… А що ж я могла тоді вдіяти і як правильно мала б робити?
Мати й дружина приїхали до живого, щоб побачити його таким лічені години: 23 жовтня вони вже клопоталися, як перевезти додому тіло…
Вона й досі не наважується відвести дитину на могилу тата. … Катерина бачила її – стиснуту в клубочок великого недитячого горя п’ятилітню дитину – і розуміла, що удвох їм з цим не впоратися. Бо Надійка чекала, що мама привезе тата живого… Тиждень жила жінка з малою в Києві у родині психологів – це допомогло не зриватися на ридання, а тепер свої найкращі спогади донька пов’язує із часом, коли тато був живий. Катерина застерігає таких же, як сама, вдів, щоб не лишали своїх новоявлених напівсиріт без дорослої допомоги: самим дітям, каже, без неї не впоратися, занадто це важкий для них тягар. Саму ж краяло першого вересня, коли вела доньку до школи, відчуття надщербленої дитячої долі: мали б радіти за свою першокласничку обоє, разом, якби не війна…
Тепер вона зізнається: – Колись, як тільки-но почалися втрати, я зустрічала на вулицях міста дівчат у чорних хустках, ідучи їм назустріч, і боялася підвести на них очі, минала їх, остерігаючись образити словом чи поглядом. Нині так реагують на мене інші, і я їх уже розумію…
Убережи, Господи, від цього розуміння навіть найгірших, навіть ворогів – бо ж дуже гірка та доля вдовинська, на сльозах сирітських настояна, болем материнським приправлена…
Сьогодні Катерина Єрмак – солдат інформаційно-технологічного вузла нашої «тридцятки». Як багато хто із її подруг по нещастю – молодих вдів загиблих в АТО. І про це ще буде окрема мова, і зовсім неромантичного характеру. Бо хай згине і той час, і ті суспільні обставини, які змушують вдів піддавати своїх дітей ризику стати повними сиротами через «чудове» державне забезпечення життя.
Начальник штабу 2 танкового батальйону 30-ї ОМБр майор Олег Єрмак (позивний «Азимут») нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня посмертно.
На фасаді ЗОШ № 26 у Житомирі, де він навчався, встановлять меморіальну дошку загиблому.
Йому було всього 33… Вже рік, як його немає. Є вдова. Є напівсирота. Є осиротілі батьки. Є горе, яке пригинає до землі. Є крик серця. Рани душі – свіжі, болючі. Важко.
Леся Гудзь.
–
