“Слова, думки поетки Юлії Курташ-Карп можемо, прочитавши, зрозуміти розумом серця, бо ж поліфонія, гравітація слова і думки її поезій збагачують духовний світ людини, научають добра, шляхетності, правди…”

         «Іронія на скрипці гра»*… Не штука!

           Від сотворіння світу попеліють

           Слова неординарної події –

           Як Бог-поет узяв нас на поруки…

                 (Юлія Курташ-Карп, «Уроки гравітації». *Іван Франко)

Усе Він прегарним зробив свого часу, і вічність поклав їм у серце, хоч не розуміє людина тих діл, що Бог учинив, від початку та аж до кінця… (Екклезіаста 3:11).

Вкотре читаю, перечитую поезію Юлії Курташ-Карп («Уроки гравітації». – Львів: Каменяр, 2017. – 175 с.: 19 іл.), бо ж неможливо осмислити задум, глибинний зміст думки, притягальну силу слова поетки, якщо, читаючи, не прочитувати вдумливо. Достеменно за Катоном:

Книжку раз по раз гортай, хоча ремеслом володієш:

            Пильність – підмога уму, рука – дієвому вжитку.

                                                                                « Дистихи»

У Вікіпедії знаходимо визначення: «Гравіта́ція, або тяжіння – властивість тіл із масою притягуватись одне до одного. Гравітаційна взаємодія найслабша із фундаментальних взаємодій, однак її характерною особливістю є те, що тіла, які мають масу, завжди притягаються одне до одного».

Проблема ж полягає в тому, що ми живемо в час людської історії, що тіла (люди) мають масу, але втратили здатність притягатися одне до другого. Інформаційні суспільства оперують одиничками (1) і нулями (0), які заполонили свідомість людини, через що вона не здатна мислити, спілкуватися – мізки прагматично лічать, пам’ятаючи тільки додавання, а операції ділення для них не існує. Насупроти Екзюпері, який наголошував, що «Найбільше щастя людини – це можливість спілкуватися», – з бесід людина черпає знання, мудрість.

Слова, думки поетки Юлії Курташ-Карп можемо, прочитавши, зрозуміти розумом серця, бо ж поліфонія, гравітація слова і думки її поезій збагачують духовний світ людини, научають добра, шляхетності, правди. Пригадаймо Шевченкове:

         Сім’я вечеря коло хати;

            ……………………………….

            Дочка вечерять подає,

            А мати хоче научати…

«А мати хоче научати» – це українські моральні засади Материзни. Тому що українське слово, думка, мова рідної землі має властивість створювати атмосферу емпатії – розуміння відносин, почуттів, психічних станів іншої людини у формі співпереживання, прийняття іншого таким, яким він є. За допомогою української мови (до-мови-тися) люди здатні порозумітися, зрозуміти, полюбити одне одного, бо форми (лат. – краси), руху до єдності забагато не буває…

«Уроки гравітації» – духмяний букет думок, скарбничка розмислів про безліч важливого. Оскільки ж неможливо передати все багатство духовного світу поетки, її пережите, осмислене, то подаю хіба дрібку рефлексій, які зачепили моє серце і спонукали заглибитися в таємниці поетичного слова-життя, не раз перечитаного. Одне з визначень слова «рефлексія» – знання про знання або думка про думку; а де думки, осмислення буття, вічності – там і поезія.

Прочитав думкою сльози і пам’яті  останній вірш книжки:

         Героям слава! – скажете мені.

            А я і досі, наче в напівсні,

            бреду за тою першою труною

            думками, що усі ми поза грою… (с. 169).

Думками, щоб в узголів᾿ї Юрія Вербицького посадити вербу пам᾿яті – «Я жива! / Та Україна, що була твоя…» (с. 170). Бо енергія слова спонукає нас до розмислів, до переконання, що людина, щоб залишатися Людиною, мусить «Своїм життям до себе дорости…» (с. 168, «Пам’яті вояка Марка Паславського»). Життям, смертю дорости до ідеалу, адже і «смерть тебе примушує рости…» (с. 168). Не випадково я повторив цю геніально просту думку – бездумне не може називатися поезією.

Знову й знову повертаюся думками до прочитаного, пам’ятаючи повчання Джордано Бруно: «Мудрим стає чоловік не одразу – книжка по книжці». А в цій книжці – пережите, передумане, зболене втратою і надією намагання допомогти читачеві позбутися стереотипів, жити майбуттям, не забуваючи про минуле, – вона ж бо присвячена батькові. Поетка повертає нас до своєї пам’яті («Ієрогліфи отчого саду»). Тягар можна нести, і витримати, і винести-знести, а втрату…

         Схлипує отчий дім в далечі сивій.

            Думка неначе грім, смертний – красивий…

            Не відпускаю, ні – батькову руку!

            Осінь сльозить на дні – морем розлуки (с. 61).

Спогади, щемкі слова подяки, щастя на дорозі до батьківського душевного «храму» любові:

         Пожовкла листівка, дитяча рука –

            в ній вірш, адресований мамі.

            Мов викриті кимось слова

            шукали притулку у храмі… (с. 66).

Пам’ять зберегла, жила засіяними в свідомості дитини зворушливими, лагідними побажаннями, так ніжно мовленими  мамою: «Весна, моя Мавко… А ти не журись, / що осінь уже прозвучала» (с. 66). Материнська любов – мистецтво, дароване Богом, і щаслива дитина, яка пізнала це втаємничене й вічне, назване словом ЛЮБОВ. Пригадалося з Мирослава Лазарука: «Та голос неба промовляє: / Це – час прозріння, час любові! / Нас Бог любов’ю сповиває» (кн. «Покуття»). Й у молитві-сповіді до Бога в усій повноті менталітету українки проявляється Материзна її буття: «Все, що прошу, Боже неконфліктний: / миру, згоди й діток – за столи! / І сльози…» (с. 24) – повнота щастя матері-українки, бо «Лиш сльоза, як вселенська потреба, / віддзеркалює зір таїну…» ( с. 35), таїну буття людини у Всесвіті солодкої сльози щастя, очисної сльози, – «І в сльозах є якась насолода» (Овідій, «Скорботні елегії»).

Насолода в сльозах… У пошуках щастя, прихистку від цього «вертепного» світу вже сивочолими усвідомлюємо повноту буття любові, материнської опіки: «В ході вертепній – ми такі малі… / Доросле серце тулиться до мами» (с. 75), адже й природа допомагає людині пізнати, що «…усе смертне – торкається серця» (Верґілій): «Весна дає людині шанс / любити навіть тлінне» (с. 85). Через страждання, сльозу пам’яті поетка наблизилась до розуміння Абсолюту любові: «Не боятися більше нічого! /… / Як любов називається Богом» (с. 96). Про це ж – Петро Шкраб’юк на шляху пізнання Абсолюту любові: «Хтось скаже: «Як я світ люблю!» – / І ця любов нас об’єднає. / … / Аби і свій земний псалом / Для Бога розпочати (кн. «Співзвучність).

Далі читаю розділ «Поміж зорями і хрестами», де «зріло Слово зерням до сівби» (с. 102). Життя, яким воно є і «як Абсолютне Ніщо» (с. 117). Із щойно 16 жовтня опублікованої, останньої книжки Стівена Хокінга»: «Бога немає, ніхто не керує Всесвітом… Поза нашою Землею є форми розумного життя». Якраз ці форми «розумного життя» – це Ніщо –  і є Бог.

Про це ж розмислює Михайло Слабошпицький у своїй книжці «Тіні в дзеркалі» – у своєрідному цитатнику думаючого письменника мого покоління. Осмислюючи поезію Василя Слапчука, автор пише: «…життя – це не тільки те, що я особисто про нього знаю. Життя – і, певно, ще важливіше в ньому – це те, що мені сказала про нього поезія»; і далі: «Поет тим і цікавий, а подекуди й незбагненний тому, що його поезія, ця, за висловом Леоніда Первомайського, “субстанція незрима палахкотить поміж рядків” і полишає після себе містичну таїну світотвору». І в Миколи Ільницького знайшов цікаву думку: «Поезія оперує словом, яке здатне викликати і звукові, і зорові уявлення і, що найголовніше, як висловився Іван Франко в книзі “Із секретів поетичної творчості”, здатна переходити в галузь розумової, інтелектуальної праці» («Поліфонія поетичного слова». В кн. «У фокусі віддзеркалень»). Ось так лірики стають фізиками: «Боже, не смій умирати!» (с. 101).

У задумі й ностальгії, тамуючи біль пам᾿яті (його неможливо заховати й оминути), читаю-перечитую розділ «Франко. Сто літ самоти». Впродовж життя Іван Франко шукав виходу з надскладної буттєвої ситуації:

         Із днів журби одне лише чуття –

            так мало жив. І корчував з душею

            надмірну тугу… (с. 131).

Я ж бачу його в образі вершника, який вихором летить по полю, по житейському безконеччю, а перед ним – суходіл, море, небо, яким байдуже до зболеного, однак нескореного духу поета; він прагне волі у безмежному просторі, щоб життя не сковувало, не гнітило свободу дій тягарем буденного обов’язку; це порив людського спротиву – мудрість і відвага думок бунтує проти незбагненних і незрозумілих рамок існування… Але тут – голос Горація: «…й за вершником сидить чорна журба»…

А кредо життя поетки – в двох рядках вірша, присвяченого Андрієві Содоморі, – гравітація слова і думки, людської сутності: «Труди найкращі – йти за плугом! / О, незбагненний пошук щастя…» (с. 152).

       Богдан ДЯЧИШИН, член НСПУ, лауреат премії ім. Івана Огієнка, м. Львів

IMG_2209

Leave a Reply

Your email address will not be published.