…Він через систему оригінальних символів і образів виступає, з одного боку, талановитим письменником і патріотом України, з другого ж – не виходить за межі панславізму, космополітично заперечує її самостійність в ім’я абстрактної ідеї всеслов’янського єднання, ангажує візію “освіченого монарха”.

Збірка П.Куліша “Досвітки. Думи і поеми”, що вийшла в 1862 році, викликала в періодиці різні, а часом навіть полярні думки. Б.Грінченко у своєму нарисі “П.О.Куліш” (1899) писав: “Після “Кобзаря” Шевченка — це кращий збірник малоросійської поезії, який завжди читатимуть земляки поета”. Так же високо пізніше оцінив цю книгу О.Дорошкевич.
П.Куліш називає свою збірку “Досвітки”, виносячи в назву образ світла — головний узагальнюючий символ всього доброго, високого. Образ досвітків тісно пов’язаний із язичницькою традицією Київської Русі. Серед богів Київського пантеону, згадуваних у “Повісті временних літ”, на першому місці Дажбог, “божество світла, сонця, подавець благ”(Б.Рибаков). У “Слові о полку Ігоревім” читаємо: “Збыся Дивъ, кличеть връху древа…”. На думку сучасного історика О.Знойка, “Див — це чоловічий початок Всесвіту, світло”.
У християнській традиції світло також є актом явлення предметності реального світу. У Першій Мойсеєвій Книзі Буття є такі слова: “І сказав Бог: “Хай станеться світло”. І сталося світло. І побачив Бог світло, що добре воно,— і Бог відділив світло від темряви” (І М.:7).
П.Куліш в “Заспіві” пише:
Удосвіта встав я… темно ще надворі…
Де-не-де по хатах ясне світло сяє,
Сяє ясне світло, як на небі зорі…
Дивуюсь, радію, у серця питаю:
“Скажи, віще серце, чи скоро світ буде?”.
Образи “досвітків”, “світла”, “чи скоро світ буде?” можна розуміти буквально, а можна й переносно: досвітки нації, досвітки народу, досвітки держави, про які мовить “віще” поетове серце.
Інстинкт національного світовідчування героя подається як глибинний, містичний потяг до свого народу, як знаходження себе в єдності з іншими, переживання своєї соборності, реальний вихід із себе, особливий “transcensus”.
Ще Г.Сковорода писав: “Людиною є не зовнішня або крайня її плоть, як розмірковує народ, а глибоке серце і думка його: вона є людиною і її головою». Серце — один із найулюбленіших образів П.Куліша, багатомірна модель світу”.
Ой ти мене, Україно,
Кохання навчила:
Кого стріну над Славутом,
Дам у серце силу…
Ой ти мене, Україно,
Навчила любити:
В кого серце кривавеє,
Мушу ізцілити.
Або:
Густий морок скрізь по хатах,
Густіший — в будинках,
Що нема душі живої
В сестрах-українках;

Що поникли в’ялим серцем,
Німоту кохають,
Покохавши, паненяток,
Німчиків рождають.
Саме через образ “серця” П.Куліш виходить на глобальні колізії: “національна віра і печальна дійсність”, “народ і бездержав’я”, “свобода і рабство”, “внутрішнє” і “зовнішнє” в людині тощо, показуючи глибини національного інстинкту і його потяг до свободи. Особливо це помітно в його ліро-епічних поемах “Солониця” і “Кумейки”.
Звернемося до історичних подій, що лягли в основу поеми “Солониця”. природне право українського народу на свободу і незалежність не може бути здійснене із-за литовсько-польського поневолення України і її татарського спустошення. Це й призводить, за словами М.Грушевського, до ідеї “козацького імунітету”. Наливайко, очоливши загін бездольних та безземельних селян, які не визнавали заможних і жадали помсти, починає масові виступи проти поляків. Об’єднане козацьке військо, виснажене і обтяжене обозом, переслідуване поляками, змушене було отаборитися під Лубнами, на урочищі Солониця. Інтриганська політика коронного гетьмана Станіслава Жолкевського відновила давні чвари між наливайцями і запоріжцями. Наливайці вбили Лободу, запоріжці вибрали нового гетьмана і після страшного обстрілу здалися полякам на ганебних умовах і видали їм Наливайка і Шаулу. Тоді польське військо влаштувало страшну різанину безборонних козаків, з яких урятувалася лише частина, а самого Наливайка після важких тортур скарали у Варшаві лютою смертю: прилюдно на майдані одтяли йому голову, четвертували і порозвішували на палях частини його тіла. Автор і ставить у вину “козакам-наливайцям”, що вони “воювати не вміли”, “ляхам та недоляшкам в неволю достались”.
Польський уряд під виглядом законів хотів закріпити свої привілеї на володіння українськими землями і українським народом. Але це їх офіційне “право” було варварським, несправедливим. З цієї точки зору героїчні діяння козаків-наливайців цілком законні. Проте їх героїчний вчинок під Солоницею позбавлений моральної цінності: охоплені суб’єктивними пристрастями й самолюбством, вони в благородній боротьбі проти зовнішнього ворога забули про чесність один перед одним, що й призвело до трагічних наслідків.
Поразки зазнало козацьке військо і в бою під селом Кумейки на Чигиринщині. 1637 року в бою проти польського війська реєстровики вирішили видати полякам свою старшину (Павлюка, Томенка та інших), після цього ватажків полонили, катували, посадили на палі. Головним для Куліша у цій колізії є те, що, крім зовнішньої боротьби, в екстримальній, загрозливій для життя етносу ситуації захисники стають до боротьби ще й із чимось істинним, святим і моральним у собі, накликаючи на себе жорстоку помсту.
Історичні, соціальні конфлікти лягли в основу “Дунайської думи”. Предметом зображення тут також виступає подія визвольної війни українського народу 1648-1654 років. Автор роздумує над тим, наскільки війна псує людей, ставить їх в умови цілковитої марноти і неробства, вивільняє від загальнолюдських обов’язків, вип’ячуючи натомість умовну честь війська. Люди починають сліпо виконувати накази командирів, вбиваючи людей, що суперечить совісті, і розуму, і духу, і букві християнської моралі, перетворюючись у “бурлаків з довгими чубами”, “сірому темну”, “злодійство хиже”, що криється від кари. Поет висловлює докори на адресу городовиків та лейстровиків, протиставляючи руїнницькій силі козацтва “каштелянів”, “княжат”, “дуків”, “воєводів минувшини”, які від “татарви безбожної землю захистили”, і за яких процвітала Україна “багатою, веселою”. М.Зеров має рацію в тому, що подібні Кулішеві постаті постають “як “ходячий кодекс лицарських чеснот”.
Подієвий вузол “Дунайської думи” перенесений у площину психології автора (героя), його емоційних переживань. Такі твори В.Фащенко відносить до “безфабульних” з тієї причини, що колізії тут на задньому плані, на передньому — дія внутрішня, а “сюжет будується швидше за законами лірики, ніж епосу”. Саме тому у “Дунайській думі відчутне злиття ліризму і художнього психологізму (вміле використання паралелізму, риторичних запитань, повторень тощо), що допомагає глибше розкрити моральні ідеали самого автора.
Окремо слід сказати про поему “Великі проводи”, яка, на думку Є.Нахліка, за панорамою зображення епохи, струнким сюжетом і багатогранно змальованими характерами “наближається до роману у віршах”.
Князь Ярема Вишневецький викликає до себе молодого отамана панцерного полку Голку і пропонує йому очолити в Гадячі шляхетське військо. Та “по дорозі” до місця призначення з ним відбувається несподівана метаморфоза: Голка переходить на бік козаків і починає воювати проти шляхти. У вчинках отамана виразно проступає характерна для справжнього епосу упорядкована співвіднесеність моментів причини і ланок наслідків.
Обставини виявляються “діяльнішими” за героя і нав’язують йому за класичним принципом “по дорозі” свій образ дій. Голка закохується у панянку Рарожинську, яка очолила загін шляхтичів, оборонців Гадяча, випускає її з полону і, виправданий судовою радою, далі отаманує і наводить страх на ворогів, забороняючи своїм козакам руйнувати церкви і займатися розбоєм. Козаки покидають його загін і переходять на бік Хмельницького.
І хоч молодий отаман певен, що кожен його вчинок правомірний, добре обдуманий і залежить від його переконань, в остаточному підсумку випливає, що всі його вчинки наперед визначені і неминучі. Посланий Богданом Хмельницьким загін Кривоноса нападає на Голку і він гине у січі.
Якщо в українських народних думах та історичних піснях головним чинником урівноваження “елементів” волі епічного героя та могутності обставин виступала доля (фатум), то в П.Куліша — спектр політичних і моральних причин (множинність причин). Тут і незаконнонародженість героя в панських будинках простою селянкою, і політичні ігри Яреми Вишневецького за участю Ґонти, про що він і не здогадується, і справжнє кохання отамана до шляхтянки Рарожинської, і розуміння автора, що збуджені війною пристрасті заглушують народну совість і релігійні почуття людей, збуджують всезагальну ненависть і благоговіння перед славою. І, нарешті, суворий закон війни — сліпо виконувати накази вбивати людей, яких ти ніколи не бачив і які не зробили тобі ніякого зла.
До ліро-епіки можна віднести й поему П.Куліша “Настуся”, образність якої має символічний характер. Автор у цьому творі знову звертається до міфологічних образів Дмитра Гуня, Морозенка. Вмираючи у бою над Сулою, козак Опанас Обух висловлює козакові Морозові своє передсмертне бажання: щоб його донька і Морозів син повінчалися. Настуся і Морозенко повінчалися, люблять одне одного, але їх кохання пов’язане з певними об’єктивними перешкодами: Морозенко має їхати на війну.
Кулішева збірка “Досвітки” має багато художніх достоїнств. Але оцінюючи їх, ми не повинні забувати й нещадної оцінки цієї книги І.Франком: багато в чому вона виступає блідим, емоційно і формально збідненим дублікатом “Кобзаря” Т.Шевченка.
Збірка П.Куліша “Хуторна поезія” з’явилася через двадцять років після “Досвітків”— час, за який поет помітно еволюціонував, а головне — викристалізував свій погляд на козаччину, українське романтичне козакофільство, долю України, взаємини рідного народу з ляхами і москалями, місце національної культури в структурі суспільної свідомості в минулому і тепер, цим самим відособившись від Т.Шевченка і заявивши про своє право на самостійне художнє мислення. Як і попередня збірка, “Хуторна поезія” була удостоєна кількох рецензій і відгуків, серед них — статті І.Франка.
У своєму “Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 року” І.Франко дає дуже сувору оцінку згаданій книзі П.Куліша: “…Опублікував 1882 р. “Хуторну поезію”, в якій основою було заперечення цивілізації столичної і потреба вернути до цивілізації хуторної”. В цій оцінці вловлено характеристичну рису поетичного світовідчування П.Куліша: вивільнитися з-під тенет цивілізації особистість може тоді, коли досягне “образу Божого” (Т.Шевченко), стане особистістю культурною і оволодіє всіма духовними надбаннями, що передаються із покоління у покоління. Культура якраз і складає безсмертну душу людини і нації, її ментальне тіло, бо акумулює в собі усі форми понадособистісної свідомості, очищені від пристрастей і домішок фізичної природи. У вірші “До рідного народу” П.Куліш пише:
Народе без пуття, без честі і поваги,
Без правди у завітах предків диких,
Ти, що постав з безумної одваги
Гірких п’яниць та розбишак великих!..
На ж зеркало всесвітнє, визирайся,
Збагни, який ти азіат мізерний,
Своїм розбоєм лютим не пишайся,
Забудь навіки путь хижацтва скверний
І до сім’ї культурників вертайся.
“Азіат мізерний” у роздумі П.Куліша — варвар і руйнівник. Рюриків онук Святослав із своїм грізним закликом “Іду на ви! “, знищивши хозарський каганат на нижній Волзі, відкрив браму для Азії, орди якої віками нападали на Київську державу, аж поки у ХІІІ ст. не захопили її повністю. Саме азіати нанесли нищівний удар по культурі нашої землі, яка “протягом довгих століть належала до антично-грецького кругу, до кругу античної Еллади” (Є.Маланюк) і була її північною межею. А монгольське іго, вагу якого не слід недооцінювати, стало лише трагічним збудником тих хороботворних бактерій, які розмножувалися в організмі Київської Русі ще від її початку. Роль Риму на теренах Подніпров’я відіграли варяги, саме вони прищепили нам “мілітарно-державницьку ін’єкцію”, “почуття “меча” і “держави”. На його Є.Маланюка, варязький елемент у сполученні з азіатським і витворив містично-апокаліптичного звіра держави, який розчавив і поглинув людську особистість, зробив її не людиною, яка стояла, наприклад, в центрі античної культури Еллади, а “арифметичним складником безструктурного механічного колективу”.
В естетиці і художній практиці П.Куліша на перше місце висувається людська особистість, яка функціонує в контексті національної історії і культури, і, набувши рис народності, прилучається до духовності. Згодом П.Куліш напише свою знамениту статтю “Хутірна філософія і віддалена од світу поезія” (1879) — книгу одкровень національно-духовного відродження українського народу. У цій статті він пояснить односторонність нашої культури, її яскраво виражену емоційність і мотивує це історичними причинами.
Іван Франко у статті “Хуторна поезія П.О.Куліша” відзначив, що духовне переживання історії та культури для П.Куліша важить значно більше, ніж будь-який їх матеріальний вияв, і прийшов до думки, що особистість як духовна субстанція менше всього відбивається в “Хуторній поезії” і оформляється вона абстрактними, знеособленими поняттями і топосами.
Одним із таких абстрактних образів у П.Куліша є образ поета-пророка. До нього він звертається у поезіях “До кобзи”, “Слово правди”, “Пророк”, “До Шекспіра”, “До рідного народу”, “До Шевченка” та інших. П.Куліш з болем говорить про відповідальність поета за долю України, народу, історії, культури. В апології національної історії він іде ще дальше, стверджуючи, що без національної історії нема людини. І тут його погляди збігаються з поглядами М.Драгоманова, а згодом — М.Грушевського.
Звертаючись до знеособлених понять і категорій, які рівноцінні для всього людства, поет опиняється перед проблемою: яким чином оформити ту чи іншу абстракцію (“універсальну правду”), надати їй значення правди індивідуальної, Кулішевої, як суб’єктивізувати індивідуальне? І тут позиція П.Куліша близька до позиції Т.Еліота, який писав: “Можна сказати, що обов’язок поета як поета перед своїм народом не є головним: його прямим обов’язком є його мова; по-перше, він мусить берегти її, а по-друге, розвивати і вдосконалювати”. Як і Т.Еліот, П.Куліш — хай інтуїтивно — розділяє віру романтиків і символістів у здатність слова створити реальність ще достовірнішу, ніж сама дійсність. Мотив непохитної віри в українське слово наскрізною ниткою проходить через “Хутірну поезію”:
Мовчки предки наші в полі,
Мовчки спочивають,
Тільки чорнії могили
З вітром розмовляють.
Спочивають, дожидають
Праведного суду,
Що судити Україну
Рідне слово буде.
Підвищена увага П.Куліша до слова, до знань, до духовності призвела до того, що деякі вчені почали розглядати його як носія певних аристократичних тенденцій. М.Зеров писав, що в літературознавстві навіть поширився термін “аристократизм Куліша”.
Збірка П.Куліша “Дзвін” (1893) значною мірою розвиває мотиви “Хуторної поезії”. Як і попередній книзі, цій збірці притаманна двоїстість: з одного боку, автор глибоко вірить у завтрашнє України і стверджує неминучість її незалежності, щастя і справедливості, а з другого — знову бичує грубе, хижацьке козацтво, його дикість та безкультурність. Характерний у цьому плані вірш “Заспів”, який відкриває збірку:
У дзвони дзвоню я, до церкви скликаю,
До церкви вселенської правди.
У щирих душ, чистих, високих шукаю
Проти гайдамацтва поради.
Зберімось, порадьмось, що маєм робити
Зордою, що нас облягає,
Тіснить, не дає нам культурі служити,
Руїнної слави жадає.
Порадьмося вічем, як правда свободним,
Руїнні гріхи з себе змиймо,
І духом незлобним, умом благородним
Культурі спасенній служімо.
Вістря свого пера П.Куліш спрямовує проти апокаліпсичних процесів національної історії, що відбувалися в добу Руїни (1663-1687) і характеризувалися розкутістю ірраціональної народної стихії, безпринципністю і користолюбством гетьманів І.Брюховецького, Д.Многогрішного, І.Самойловича, П.Тетері та інших.
Вирішення усіх суперечності П.Куліш бачить у непохитній вірі у культуру, яка, на його думку, допоможе людській особистості здобути цільність і гармонійність, зруйновані сучасною для поета цивілізацією. Але він не враховує того, що до культури належить не тільки система освіти, релігії чи морального виховання. Певними продуктами духовної культури постають і держава, і народ, і національні ідеали, і герої в історії тощо. У контексті сказаного стає зрозумілим, що елементами культури є Київська держава з центром у Києві (із своїм продовженням у Галичі 12-14 ст.), і держава Богдана Хмельницького, і — вже після смерті П.Куліша — УНР, і нинішня самостійна Україна. Власне, тут постає найболючіша для двоїстої життєвої позиції П.Куліша проблема: як ставиться автор до держави, у якій живе?
Звичайно, сумніватися у любові П.Куліша до рідної України нема підстав і переконливим свідченням такої любові є і його участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, і майже вся художня творчість поета — від його першої поеми “Україна” аж до незавершеного твору “Грицько Сковорода”. Залишається нез’ясованою на сьогодні форма державності у творчості П.Куліша, яка розкривається у численних мотивах, темах, метафорах.
Якщо Кулішів приятель по Кирило-Мефодіївському братству Т.Шевченко невдовзі вийшов за рамки слов’янофільських ідей і відкрито став на захист незалежної України, написавши “Стоїть в селі Суботові”, “Юродивого”, містерію “Великий льох”, то сам Куліш зовні залишився вірний ідеї слов’янської республіки. У вірші “Національний ідеал” він пише:
Без єзуїта Лях, Москаль без бюрократа
Зустріне серед нас приятеля і брата.
Топімо ж у Дніпрі ненависть братню дику,
Спорудьмо втрьох одну імперію велику.
І духом трьох братів освячений диктатор,
Нехай дає нам лад свободи імператор.
У цьому творі насторожують два моменти. По-перше, нівелюючий європеїзм, тобто можливість побудови ще однієї європейської цивілізації, в якій — жодної краплі національного буття. На відміну від Т.Шевченка, мало хвилює П.Куліша доля нації і національної культури. Він пише про культуру взагалі. Він веде мову про новий Вавілон денаціоналізованих держав, не підозрюючи, що космополітично заперечує Україну в ім’я абстрактної ідеї всеслов’янського об’єднання. Власне, над головою П.Куліша нависає абстракція, яка мало чим відрізняється від добре знаного нам “пролетарського інтернаціоналізму”. І, по-друге, насторожує сама природа цієї інтернаціональної цивілізації: вона у нього має характер “великої імперії”, яку очолить “духом трьох братів освячений диктатор”, він і стане “імператором свободи”. Отже, П.Куліш через художнє слово прагне відновити перерваний зв’язок і ангажує ідею “освіченого монарха”. У цій ідеї вчувається відгомін раціоналістично-просвітницької доктрини “освіченого абсолютизму” і вона заговорила ще у “Хуторній поезії”. де він співав “Гімн єдиному цареві”, “Гімн єдиній цариці”, звеличуючи державні заслуги Петра І і Катерини ІІ. У “Дзвоні” панегірики на честь царів-культурників продовжуються (вірші “Подвижники свободи”, “Він і вона”, “Двоє предків”, “Петро та Катерина”).
І тут поет знову переходить до “руїнницької трагедії”, коли доля нації залежить від злоби та безкультурності козаків, їх егоїстичних почуттів і звірства, що породжує жорстокість ради жорстокості, помсту ради помсти (вірші “З того світу”, “До Тараса на небеса”, “До тарасівців”).
Нещадної оцінки П.Куліша удостоїлися й улюбленці народницької історіографії Б.Хмельницький та І.Мазепа. Першого він називає “злюкою”, “Хмелем злющим”, “необачним козарлюгою”, “паливодою”, “проводником орди на Україні” (“Титани”, “Гомер і Шекспір”, “Козацький жаль”, “До підкарпатських земляків”); другого – “зрадником з пращурів кривавих, з варягів”, “ублюдком можновладства” (“До Мазепи, прочитавши його біографію” та ін.”).
У своїй рецензії на збірку “Дзвін, надрукованій у журналі “Житє і слово” за 1994 рік, І.Франко писав: “Та є у “Дзвоні” дещо й інше, є низка віршів ліричних, особистих, тихих, як далекий гук вечірнього дзвону, а жалібних, як гірська трембіта. Небагато тих віршів… та вони становлять її головну вартість, їх сміло можемо і з погляду на форму, і з погляду на мову і на зміст зачислити до перлів нашої поезії. Ніколи Куліш не написав нічого кращого над отсю віршу, що має напис “Чолом доземний моїй же таки знаній”… Від часів Шевченка поезія українська не промовляла такою чудовою, енергійною мовою, яку отсе на старості літ віднайшов Куліш”.
Серед кращих ліричних творів І.Франко називає “Чолом доземний моїй же таки знаній”. Твір складається із чотирьох мініатюр. Це вірш-елегія, основою сюжету тут виступає не розвиток подій, а порух людського переживання, зміна емоційного стану: проживши із своєю дружиною багато років, поет з трепетом молодого серця і несподіваними припливами збентеження зізнається їй у своєму коханні, їх душі, як два серафими, піднімаються, як блаженний дух, над “грязею життя”. Основні якості цього “переливу настрою” — інтенсивність і фрагментарність. На зміну логічно завершеним і розгорнутим фразам, що були характерні для збірки “Хуторна поезія” і несли в собі думки й опис, тут приходять короткі фрази, які лягають, як мазки у живописі. Cюжет розімкнутий, він наче являє собою “потік свідомості” автора, коли всі часові інтервали можуть деформуватися.
Квітки з сльозами,
Сльози з квітками
Не розлучаються, сестро, ніколи.
Скроплюють сльози
Пишнії рози,
Свої розкішні величні престоли.
Благоухають,
Землю скропляють
Пишні престоли праведних сліз — рози.
Матеріал цього вірша-уривка організується усім життям автора, життям почуттів, а тому й життям уявлення (початкове “Сльози з квітами” і кінцеве “Пишні престоли праведних сліз — рози”). Картини й епізоди випливають із переживання і його ж матеріалізують; особливо важлива змістова мотивація меланхолійного стану автора: сьогочасний настрій загострюється контрастним передбаченням своєї долі, а слово “сестро” вносить у контекст розуміння того, що образи сліз і квіток — алегоричні образи. Поет говорить про муки можливої розлуки. Як розуміти образ “пишні престоли праведних сліз — рози”? Можливо, це троянди, з якими закохані прощаються, можливо — це символ розлуки. А порівняння “престоли сліз — рози” породжує образ дивовижної зримості і пластичності. Мініатюра з її вільним ритмом розрахована на уявлення читача, який “добудує” ситуацію до бажаної.
Великою емоційною силою, здатністю втілити світовідчування закоханої людини в усій повноті і багатосторонності, виразити найтонші відтінки почуттів, різноманітність психічних станів, силу й трепетність емоцій приваблюють й інші інтимні вірші Куліша (“Троє схотінок”, “Чолом і ралець моїй знаній”, “Благословляю час той і годину”, “Дума про найвищий дар”, “До Ганни Барвінок”).
У 70-90-х роках П.Куліш створив низку великих за обсягом ліро-епічних поем: “Уляна-ключниця”, “Магомет і Хадиза”, віршовані мемуари “Куліш у пеклі”, “Маруся Богуславка” та ін. Деякі з цих творів згоріли під час пожежі 1885 року на хуторі Мотронівка (“Маруся Богуславка”, наприклад, збереглася без закінчення). З творів і задумів, частково відновлених, письменник згодом уклав збірку “Хуторні недогарки” (1902), куди увійшли чотири пісні поеми “Уляна-ключниця”, початки поем “Сторчак і Сторчачиха”, “Адам і Єва” та драматичні поеми “Нагай. Підспів під Вольфганга Гете”.
На закінчення не можна не згадати Кулішевої збірки “Позичена кобза” (1897), куди увійшли переклади та переспіви ліричних віршів і балад Гете, Гейне, Байрона та Шіллера. Він відтворив також рідною мовою більшу частину Біблії, поему “Чайльд-Гарольдова мандрівка”, “Дон-Жуан”, “Шильйонський в’язень” Байрона, 13 п’єс Шекспіра, особливо його “Гамлета”, у якому, на думку І.Франка, “дав нам переклад, з яким можемо без сорому показатися в концерті європейських перекладачів великого британця”. Саме з Кулішевої перекладацької традиції вийшли І.Франко, А.Кримський, Леся Українка, М.Рильський, М.Зеров, П.Филипович,М.Драй-Хмара, Юрій Клен, Михайлдо Орест, С.Гординський, І.Качуровський, М.Лукаш, Г.Кочур, Д.Павличко та інші.
Підсумовуючи багатющий талановитий доробок Пантелеймона Куліша, не можемо не зазначити, що він через систему оригінальних символів і образів виступає, з одного боку, талановитим письменником і патріотом України, з другого ж – не виходить за межі панславізму, космополітично заперечує її самостійність в ім’я абстрактної ідеї всеслов’янського єднання, ангажує візію “освіченого монарха”.

Олександр Астаф”єв.

Leave a Reply

Your email address will not be published.